Ярославна
Шрифт:
Неньку свою Єфросинія зрозуміє пізніше. Як отець загуляє напропале зі своєю любаскою. І заради любаски зруйнує свою сім’ю. Хоча… Може, він так полюбив Настаску – як звали коханку, – хто скаже? Береться ж звідкілясь у світі любов, от і до батька вона прийшла така… Така, що й світ білий йому без Настаски немилим став. А може, в цьому й полягає щастя, га?
Князь Ярослав взагалі був передбачливим, уміло вертівся в княжих чварах і ніколи й нічим себе не заплямував – якщо не рахувати його любовних походеньок, до яких він був зело охочим. До жінок, до вин…
Тут він вже дав собі волю-воленьку – як молодий лошак, який нарешті вирвався із загону на буйні луки.
«Він був народжений для того, щоб панувати над багатьма тисячами людей. Син могутнього творця Галицького князівства Володимирка Володаревича й дочки угорського короля Коломана (її ім’я так і залишилося невідомим історикам) Ярослав був зовсім іншим, ніж його пихатий, жорстокий і підступний батько. Недарма й літописці, й незнаний співець «Слова о полку Ігоревім» удостоїли його однозначно високої оцінки: мудрий, добрий, освічений, чесний, поважав церкву й умів примусити сусідів і суперників на Русі поважати себе й свою землю», – М. Ф. Котляр.
«Феномен Ярослава Галицького досі лишається нерозгаданим, – пише П.П. Толочко. – Як ніхто із давньоруських князів другої половини ХІІ ст., він удостоївся однозначно високої оцінки сучасників. Прочитавши палке звернення автора «Слова о полку Ігоревім» до Ярослава, можна подумати, що йдеться не про князя однієї із земель, до того ж не найбільшої на Русі, а про великого київського князя часів розквіту його влади й сили… Не князь, а суцільна доброчесність. Він і бідних підтримував, і в злагоді з законом Божим жив. Історики продовжили традицію літописців і також характеризували Ярослава здебільшого позитивно».
Невідомо, коли він народився – очевидно, на початку 30-х років XII ст.
Все своє чвертьвікове князювання в Галичі [7] Ярослав боротиметься з галицьким боярством, але, як свідчать історики, так і не здолає його. Тамтешнє боярство виросло з місцевої племінної знаті й володіло багатими землями, селами й навіть містами. Воно багло самовладно правити у краї, а князь повинен був мати владу хіба що формальну. Виходить, Ярослав, могутній князь, відігравав одну з перших ролей у Давній Русі, але вдома ніколи не був господарем. (Вдома – це у Галицькому князівстві). З галицькими боярами у могутності і гордині могли тоді зрівнятися хіба що бояри Новгорода Великого. Вони верховодили над Ярославом, свавільно втручалися не лише у державні справи, а й навіть у його приватне життя. І все ж Ярослав правив, і за його князювання Галич досягнув і слави, і величі чи не найбільшої. Він пожвавив традиційні для Галицької Русі стосунки з Візантією, допомагав руським князям військовою силою у їхній боротьбі з половцями. На північному сході Галичина межувала з Волинню, на сході – з Київською землею. Рубіж між ними проходив через верхів’я Горині, Случі і Південного Бугу. Сусідами Галичини на заході були Польща й Угорщина, тож західні рубежі Галицького князівства стали державним кордоном Давньої Русі. Карпатські гори слугували русько-угорським порубіжжям (давньоруські літописці називали їх горами «Угорськими», а угорські – «Руськими»), До складу Галицького князівства входила також і Закарпатська Русь.
7
Галич – давньоруське місто, розташовувалося на березі р. Лукви (притока Дністра) на місці сучасного села Крилоса Галицького району Івано-Франківської області. Зруйноване у 1241 році монголо-татарами. Галич – нині місто Івано-Франківської області України на березі р. Дністра.
Оскільки Галичина була ближче до Західної Європи та Візантії і далека від половецького степу, то в ній бурхливо розвивалися економіка й культура. Зростали міста, що ставали осередками ремесла й торгівлі. Найбільшими серед них були Перемишль, Звенигород, Теребовль та Галич. Він мав потужну фортечну оборону на підвищенні між ріками Луквою і Мозолевим Потоком. З півдня столицю оточували дві системи подвійних і потрійних земляних валів та ровів. Місто розросталося уздовж лівого берега Лукви аж до самого Дністра – там була торгівельна гавань. А на посаді і в «підгородді» розташовувались ремісницькі майстерні.
А ще на благополуччі Галицького князівства позитивно позначилась відсутність амбітності в Ярослава – щодо свого місця в давньоруському князівському табелі про ранги. Він був байдужим до великокнязівського столу в Києві, а тому галичани не несли тяжкої повинності по спорядженню військ для походів на інші руські землі, а це оберігало Галичину від спустошливих набігів інших руських князів. Це чи не єдиний князь Давньої Русі, який, маючи «залізні полки», не водив їх на сусідні руські князівства і ніколи не брав участі в князівських міжусобицях-чварах. Ось чому його так високо шанували літописці й позитивно відгукуються про нього й нинішні історики.
Віддаючи Єфросинію за новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, Ярослав Осмомисл мав на меті ближче зійтися з князівським родом Ольговичів, представники якого претендували на київський стіл і займали його.
Ольговичі – давньоруська князівська династія нащадків чернігівського і новгород-сіверського князя Олега Святославича (п. 1115 р.). Вони постійно вели боротьбу за великокнязівську владу проти Мономаховичів, часто використовуючи для цього половців. Великими князями були Всеволод ІІ Ольгович, його син Святослав Всеволодович і онук Всеволод Святославич Чермний.
Найвідомішим з Ольговичів, але це вже пізніше, стане онук Олега Святославича князь Ігор Святославич.
За нього й вирішив – як уже мовилося, з політичних мотивів, – віддати Єфросинію. Попри все, потай він теж претендував на великокнязівський стіл і гадав, що таке родичання йому посприяє в цьому. Принаймні надійніше утвердитись серед великих князів.
Все відбулося аж занадто просто. Тому й обидно було до сліз. Отець навіть не запитав її згоди (матір він взагалі усунув від такої події, як заміжжя дочки, наче вона була ні при чім!). Лише сказав, ніби між іншим:
– Ще одне – забув, – щось він перед цим дочці говорив. – Пора тобі вже гніздечко своє облаштовувати, пташечко. Допоки ж тобі в отця соловейком безжурним виспівувати. – Єфросинія не встигла й отямитись від почутого, як він і закінчив, як присуд виніс: – Підеш за Ігоря Святославича!
І рушив з покоїв, вважаючи, що й так уже забагато мовив.
– Тату… – кинулась за ним дочка. – Що ти осьо говорив? Яке заміжжя? Я про се ще нічого не знаю, єси.
– Досить того, що я знаю. А твоє діло – маленьке, – він завжди звик рубати з плеча. – Кажу, підеш за Ігоря Святославича. Все унадиться уборзі.