Ярославна
Шрифт:
І раптом у відповідь півень як заспіває, як заспіває!.. Ще й крилами десь залопотів. А дівчатка Єфросинії в один голос:
– Твоя доля, князівно, озвалася. Буде вона в тебе співоча й крилата. Полетиш ти скоро від свого князя-батечка і матері княгині.
– Куди… полечу? – розгубилася Єфросинія.
– А то вже твоїй долі знати, куди. А тіко не будеш ти довго в батька-неньки. Бо доля твоя крилата, ніхто її політ не зупинить.
Це було в грудні, на свято Катерини, а по весні, як Ярило зелом землю заквітчав, і приїхали до Галича з якогось Новгород-Сіверського свати, схожі на волхвів старої віри…
У галицького князя Ярослава
Найстарша зосталася невідомою на ім’я (була віддана за князя Мстислава Ростиславича). В іменно-особовому покажчику до Літопису Руського названо 27 Мстиславів – все руські князі. Ім’я Мстислав було популярним княжим ім’ям на Русі. Старша дочка Ярослава Осмомисла була віддана за Мстислава – у хрещенні Федір, – Ростиславича Хороброго, помер 1180 року, був князем новгородським, білгородським, вишгородським – князь куди пошлють? – смоленським, знову новгородським, великим князем київським – дуже недовго, – знову білгородським, втретє новгородським.
Найменша Вишеслава була жоною Одона, сина великого князя польського Мешка ІІІ Старого, а середня, Єфросинія, або Фросенька, улюблениця батька, юне-юне дівча, ставши жоною Ігоря Святославича Новгород-Сіверського, на віки прославилась як Ярославна зі «Слова о полку Ігоревім».
А заміж вона йшла як Єфросинія.
Єфросинія Ярославна Осмомисл, як звали-прозивали її батька, княгиня Галицька. Вона була, як і мати її – проста й відкрита. Навіть ще простіша і ще відкритіша за княгиню Ольгу. Тож мати іноді казала: ти, мовляв, не нашого, не княжого роду. Ти наче з простого роду, з отих, що люблять співати, веселитися і ніколи не сумують – що б там не було. Бо ж – простолюд.
Єфросинія й справді завше собі щось наспівувала. Такою, мабуть, вдалася. Жила, як наче б із піснею на устах і народилася. Не в князів, а в простій родині, бо нічого в неї гордовитого і на позір не було. Щира й відкрита, без потайної думки – вона всім подобалась. Особливо своїм голоском і своїми піснями. З ранніх дівочих літ, звідтоді, як ще піддівком безтурботним була, вже знала багацько пісень – від няньок своїх, простолюдинок навчилася. А голосок у неї – то, казали, від небес.
А часом, як хотілося співати (а співати їй завжди хотілося, хоч у радощах, хоч у печалях-зажурі, тоді ще більше тягло до співів), а потрібної пісні під випадок не траплялося, сама щось там придумувала. Казали, гарно в неї виходило – просто ліпота! Пісняркою, сказано ж, вона була від небес. Іноді наспівувала про те, що бачила, що її схвилювало чи привабило… Ласкаво сяяло сонечко – співала про сонечко, повівав вітерець – про вітерець, гримів молодий грім-громенко в Карпатах – співала про нього, молодого грома-громенка, наставала весна – співала про весну, надходило красне літечко – про красне літечко… Жита половіли – про жита співала, пташки щебетали – і про їхній щебет співала, наче сама пташкою-серпокрилкою була… І ловко в неї виходило, бо сама була, наче пісня вкраїнська. Почувши її голосок, люди казали:
– Княгиня наша вже соловейком співає…
А ще вона знала багато прикмет, що межи людьми ходять, замовлянь. Наче від руських ведунів чи волхвів
їх набралася. Казала, що замовляннями вона й хвороби лікувала, настрій людям гарний дарувала. Лихо від хрещених та молитовних відводила. Буцімто її замовляння, так вірили, мають чаклунську силу. Від замовлянь її, ще казали, і рани швидше гояться, і серце добрішим стає. А ще кров уміла замовляти, аби та зупинилася і з рани більше не текла. Замовить добре слово – і людині вже добре. 1 Єфросиньці від того теж добре.
Над усе любила сонечко. Навіть холодне, зимове («Бідненьке, – казала, – ти таке змерзле, ходи до мене, я тебе погрію…»). Особливо любила весняне сонечко. А літнє – так над усе. Великою сонцелюбкою була. Часто зверталася до сонечка із замовлянням:
– Добрий день тобі, сонечко яснеє! Бо святе ти, ясне і прекрасне, чисте, величне й поважне, ти освіщаєш гори і долини, і високії могили – освіти мене, рабу Божу Єфросинію, перед усім миром – добротою, красотою, любощами й милощами: щоб не було ні любішої, ні милішої од раби Божої нарожденної, молитвяної Єфросинії. Як ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така ясна була, велична й прекрасна перед усім миром християнським. На віки віків – амінь!
Про місяченько часто любила співати: «Ой не світи, місяченьку, Не світи нікому, Тільки світи миленькому, як іде додому!»
Батько якось почув цю її пісню, розсердився:
– Про якого ти… миленького виспівуєш?!. Гляди, як назнала – покараю, хоч ти й дочка мені. Миленького я сам тобі знайду і сам виберу.
А Єфросинія, трохи посумувавши од батькової погрози знайти їй милого, по хвилі вже й співала собі:
Світи йому ранесенькоТа й розганяй хмари,А як же він іншу має.То зайди за хмари!..Батько таки виконає свою погрозу – знайде їй миленького…
Чим Ігоря Сіверського привабила донька Ярослава Осмомисла з далекого Галицького князівства, що він чи не через всю Русь послав до неї сватів?
Вочевидь, коли б це діялось в часи Івана Франка, Ігор Святославич відповів би словами його пісні… Власне, проспівав би Каменяреву «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Зокрема рядки: «Чом твої очі сяють тим чаром, Що то запалює серце пожаром…» Запитуючи, сам би дивувався, бо відповіді на це запитання ні тоді, ні тепер – немає.
І думаючи про Єфросинію з Галича, або й розказуючи про неї, Ігор Святославич неодмінно б підкріплював свою розповідь Франковою піснею, що створена наче про неї, про Єфросинію Галицьку:
Ой тії очі, темніші ночі,Хто в них задивиться, й сонця не схоче!І чом твій усміх – для мене скрута,Серце бентежить, як буря люта?Ой ти дівчино, ясная зоре,Ти мої радощі, ти ж моє горе!Але в ті часи пісні Каменяра «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» не було, хоч дівчина така – з горіха зерня, що декому здавалася колючішою терня, про яку казали, що вона чиєсь горе і чиясь ясная зоря – була. (Такі дівчата у всі епохи були, є і у всі майбутні віки будуть). Єфросинія – зіронька ясная…
Але хоч як би нас не тягло до лірики, аби передати, як був закоханий сіверський князь у галицьку княгиню, та все ж мусимо вдатися до прози: до одруження вони не зустрічалися. Єфросинія Галицька-Осмомисл і він, Ігор Святославич, Сіверський князь.