Язиката Хвеська
Шрифт:
— Та не знаю я! — у щирості Зубка не виникало жодних сумнівів, і обоє, мер і бандит, це бачили.
— Добре…, — промовив Рикалов. — Нічого доброго, але… Чому Бойко твій саме тобі подзвонив?
— Ну як… Ми ж разом тут були… І потім, він сам розгублений…
Чортів грюкнув кулаком по столу.
— Не треба було його відпускати! Ось чуло моє серце! — він знову грюкнув. — Або хоча б сказати Товкачу, щоб машину міліцейську до самого Києва в супровід дав!
— Ми б так само вирішили проблему. З транспортом,
— Що тепер? — запитав Чортів у Зубка.
— Не знаю, — чесно відповів той.
— Ти нічого не знаєш! — безнадійно махнув рукою Рикалов. — Значить, так: я спробую свої київські зв'язки підняти. Хоча, якщо від серйозних людей була команда нікого не підключати…
— Як той казав, часи вже тепер не бандитські, нє? — мовив Чортів. — Не будуть же Марсельку різати на шматки… Для чого серйозним людям міжнародний скандал, тим більше — з Америкою. І бабла багато не запросять. Думаю, розуміють — краще трошки, зате надійно…
Рикалов подивися на мера — і той відразу замовк. Тепер дві пари очей дивилися на Колю Зубка.
— Не затримую, — сухо сказав міський голова тоном бригадира передової тракторної бригади.
Коли Зубок швидко вийшов з кабінету, щільно причинивши за собою двері, Чортів побарабанив по столу товстими пальцями, замислено і одночасно — з надією глянув на співбесідника.
— Ми можемо щось зробити?
— Для кого? Для негра, якого вкрали якісь київські відморозки, чи для тебе — ти ж, типу, зятя втратив…
— Якщо ми з тобою, дядьку, витягнемо сина американського мільйонера з задниці чи де він там сидить, він, а заодно — і татусик його, будуть нам із тобою зобов'язані, хіба не так? — Рикалов кивнув на знак згоди. — Значить, на моїй Оксані цей Марсель одружиться автоматично. Ну і твою меншу вже якось прилаштуємо. Коротше, візьмемо Америку і нагнемо її, хіба не так?
Антон Рикалов кивнув, витягнув із кишені мобільник.
— Це сталося не на нашій з тобою території, Івановичу, — з жалем промовив він. — Ось де головний головняк. Але спробую щось вирішити. Свисну декому, хай послухають-понюхають по столиці…
7
Максимові Бойку того вечора довелося слухати занудні нотації дружини.
Повернувшись із роботи, вона побачила чоловіка вдома, у спортивних штанях і капцях на босу ногу, в кріслі перед телевізором. Між кріслом і телевізором стояв скляний журнальний столик, на столику — почата пляшка коньяку і чарка. Поруч, просто на столику, лежала купка апельсинових шкірок — Бойко ласував цитрусовими під «Закарпатський».
Якби він учора не приперся глупої ночі на рогах, Ірина Бойко ще б промовчала. Якби сам на сам із пляшкою Бойко не сидів уже другу добу, вона б навіть запитала, що святкуємо і приєдналася. У тому, що чоловік тепер святкує, а не переповнений скорботою, було видно із його розслабленої та абсолютно задоволеної пики.
Саме ця пика і вивела Ірину Бойко з себе: скинувши туфлю, вона прицілилася і метнула нею, цілячись у пляшку і влучивши. Не закоркована пляшка повалилася на підлогу, коньяк вилився на паркет.
— Дура! — гаркнув Бойко і рибкою пірнув з крісла на підлогу, намагаючись врятувати хоч щось із пляшки.
Друга туфля, спрямована йому в голову, пролетіла над маківкою.
— Ти чого, ідіотка! — рявкнув Максим, визираючи з-за крісла.
— А ти чого, придурок! — крикнула навзаєм Ірина. — Скільки вже це терпіти?
— Що — «це»? От скажи, що — «це»?
— Бухалово твоє, алкоголік! То він з артистами, то купу народу в хату затягує разом із чорним бомжом, тепер — просто так! Тихо сам із собою!
— Твій побутовий расизм, Ірино Миколаївно, в європейській державі, якою намагається стати Україна, абсолютно не доречний! — спробував пом'якшити ситуацію Бойко.
— Ага! А твій, значить, побутовий алкоголізм — це нормальне явище в європейській державі? Взагалі, ти не був на роботі ці дні. Знаєш, як зараз, у кризові часи, важко її знайти і легко втратити?
— А ти знаєш, — Максим звівся на ноги, стискаючи в руці пляшку з решками коньяку, — що позавчора той, кого ти так гонорово обізвала чорним бомжем, наштовхнув мене на одну геніальну ідею? Яка вчора була успішно реалізована, а сьогодні, коли ситуація мало не вийшла з-під контролю, ось ця голова, — він постукав себе по лобі, — придумала, як врятуватися. І ситуація не просто розрулилася, Ірино Миколаївно: переможець таки отримав усе!
— Куди знову вляпався? — підозріло запитала Ірина. — Що ти там отримав і кого переміг?
Максим не поспішав. Театрально налив собі «Закарпатського». Демонстративно випив, жестом показавши дружині, що п'є за її здоров'я. А потім підійшов до книжкової шафи, під супровід маршу, який вибринькував губами, витяг стареньке видання «Хатинки дядька Тома», звідти — білий довгастий конверт.
Купюри з портретом американського президента Беждаміна Франкліна він тримав у руці віялом. Потім неквапом розклав їх на столику, відсунувши пляшку і взагалі скинувши на підлогу апельнинві шкоринки.
— Скільки тут? — вичавила з себе Ірина, хоча насправді першим запитанням у тких випадках мусить бути: «Де ти взяв?»
За дві години, лежачі в ванні, повній запашної піни, подружжя Бойків допивало просто з горлечка «Закарпатський».
Спочатку Максим підніс горлечко до губів Ірини, потім вона притулила пляшку до чоловікових вуст. Згадавши його розповідь, зокрема — уявивши, як Марсель цілується з воєнкомом Аніфановим, Ірина не витримала — вкотре за цей час вибухнула істеричним сміхом.