Язиката Хвеська
Шрифт:
Саме тому про участь Шалиги у цій рятувальній операції ніхто сторонній знати не повинен.
— Коротше, спробую приватним порядком, поки не почалося…, — сказав він.
— Що почалося? — препитала Іра.
— Це приказка така є… Ваш чоловік, Ірино, будь-кого до білого каління доведе. Тому, поки пожежі нема, зроблю пару дзвінків. Я в тамошній міліції нікого не знаю, але система одна, люди в ній завжди є, невідомих солдат у нас не буває.
Вислухавши матюкливі тиради від кількох колег, Шалига вже протягом наступних двадцяти хвилин дізнався, хто з Головного
Таки треба витягати звідти Бойка, вирішив Шалига.
Заслужив цей придурок кари. Тільки не такої страшної.
— Поїхали, — мовив до Ірини, яка весь цей час мовчки стежила за ним і слухала уривчасті телефонні розмови. — Зараз, тільки жінку свою попереджу — і поїдемо.
— Куди?
— Туди! Ну, ви себе в порядок якось приведіть… Так, як тоді за чоловіком і міліцію примчали. Ви в мене, Ірино, будете як артилерія…
— Тобто?
— Красива жінка, тим більше — натуральна білявка, завжди секретна зброя.
— Хіба…
— А то! Проти неї навіть чоловік з гранатометом не встоїть, бо чоловік, розумієте? Ох і повезло ж вашому чоловікові з жоною! — розуміючи, що відходить від теми і дає волю особистим відчуттям, Шалига діловито розпорядився: — Десять хвилин на збори вам вистачить?
— Вистачить вам десять хвилин на прийняття рішення? — суворо запитав майор Шалига у Товкача.
Двом розумний та бувалим у бувальцях людям, котрим на початку другої ночі показали серйозне міліцейське посвідчення, а потім коротко виклали стуть справи, десяти хвилин на роздуми цілком вистачало. Ось тільки рішення, яке вони мусили прийняти, жодного з них не влаштовувало.
— Чого ти визвірився на мене? — роздратовано кинув Рикалову начальник міліції. — Я ж не знав, що у київських колег до нашого хлопчика оперативний інтерес! То-то він так борзо тримався! Добре хоч, що ти його відразу із собою не забрав, хоч не попсували його твої ці…
— Ми можемо якось розрулити ситуацію? — глухо запитав Рикалов, розуміючи — бодатися з київським міліцейським майором, який примчав серед ночі та ще з такою розкішною бабою в якості групи підтримки, він не в силах.
— Вважай, це тобі київський карний розшук у писок наплював, — похмуро відповів Товкач.
— А тобі — нє?
— А мені, до твого відома, постійно хтось плює. Чи в писок, чи в борщ, різниці нема. Я все одно своє місце займаю.
— Займаєш, — погодився Рикалов. — Поки я цього хочу.
У глибині душі Гліб Товкач усвідомлював: правий Рикалов. При його та Чортіва бажанні він зі свого місця швиденько полетить кудись у область, ніби-то на підвищення, а насправді — на посаду, яка нікому не потрібна і нічого в міліцейському табелі про ранги не важить. Та в нього теж був свій козир.
— Слухай, Рикалов, мене: я так добре тебе знаю, що тобі вигідно, аби мене на моєму місці ніхто не займав! А Чортіву — тим більше! Так що, дядьку, давай по-хорошому! Я теж хочу цього Бойка придушити. Але йому, по-моєму, вже без того все зрозуміло.
— Ти хочеш сказати, що хлопчик більше не буде?
— А ти хочеш сказати: розхитав оцю гойдалку, аби хлопчиків поганих виховувати? Скажи краще, що тебе жаба задавила — не вийшло з Чортіва чогось на свою кишеню отримати.
Повітря в кабінеті Товкача розкочегарилося до критичної риски, і начальник міліції першим вирішив спустити пару.
— Все, Антоне. Давай закриємо тему, добре? В мене тут інша ідея, компенсація, так би мовити…
— Кому? Нам?
— Чортіву. Значить, Гриша Боженко ніби як нормальний мужик. Іванович навіть не знає, що мільйонер — липовий. Він далі журиться — не вберегли, донька без зятя в котрий раз… Коротше, для чого нам із тобою заважати Гриші Боженку його бізнес робити? Мені навіть сподобалося, як оті пацани Чортіва нашого розвели…
— Вони нас із тобою розвели, — буркнув Рикалов.
— Погодься: матеріально ніхто не постраждав, — примирливо сказав Товкач. — Те, що ми з тобою тут закрутили з цим Бойком — компенсація моральної шкоди. І якби мер наш дорогий хай не підняв, мовляв, зятя в дитини забрали, та ще й американського, ти б пальцем не поворухнув і своїм дружбанам у Київ не дзвонив би. Та чи не так?
Рикалов мовчки кивнув. Він визнавав правоту начальника міліції, хоча ця правота в даному випадку була не його правдою.
— Значить, лишається нам забезпечити Чортіва зятем, — переможно мовив Товкач, і Рикалов щиро здивувався, як це мент усе так несподівано викрутив. — До того ж хтось таки справді мусить бути покараним за всі клопоти, завдані нам із тобою. Хто ж витягнув сюди цього Бойка разом із його негром?
Скупий на емоції Рикалов, миттю прорахувавши, до чого веде Товкач, не стримався, що бувало з ним украй рідко.
— Геніально! Гадом буду — геніально!
— Значить, — переможно завершив Товкач, — редактор нашої популярної міської газети Коля Зубок, чоловік молодий і не одружений, запропонує руку і серце Оксані Чортів, доньці мера, першій дівці нашого міста. Якщо він цього не зробить, тоді мер нашого міста дізнається, як насправді виглядає ситуація з американським негром. Ти, Антоне, порадиш переглянути рішення по тендеру і поміняти його. Інвестор газети «Наше життя» опиниться в прольоті. Йому дадуть зрозуміти, хто в цьому винен. Як думаєш, це Колі Зубку треба?
— Геніально! — повторив Рикалов. — Думаю, Колі Зубку простіше породичатися з мером. Тим більше, мер знає його з хорошої сторони. А Оксана буде втішена. То як, гуляємо на весіллі?
Так, у кабінеті начальника міліції липневої ночі були закладені основи для існування нової міцної української сім'ї.
А того ж таки липневого ранку інша українська сім'я проходила серйозне випробування на міцність.
Коли Максима вивели з міліції, зняли наручники і передали Шализі, він не сказав ані слова. Зате майор коротко і ясно пояснив йом деякі речі. Зрозмівши їх глибинну суть, Бойко вмостився на задньому сидінні його машини поруч із Ірою і подружжя мовчало весь час, поки їхали до Києва.