Язиката Хвеська
Шрифт:
— Можна одну еспресо? — голосно попросив він.
— Так, звичайно, — відповів Джо Кокер.
— А мені ще коньяку, — промовив Максим.
— Почекайте, — терпляче відповів бармен. — Бачте, у мене клієнт.
— А я хто? — трошки образився Бойко.
— Ми з вами вже познайомились, — бармен говорив до нього, наче до малої дитини. — Тепер я хочу приділити увагу новому клієнту.
— А мені?
Поки вони гарикалися, час невпинно рухався, спливло ще п'ять хвилин, і об одинадцятій п'ятдесят п'ять до бару зайшов ще один відвідувач.
Зовнішність у нього не була такою
Бармен, байдуже зиркнувши на нового відвідувача, повернувся спиною до залу, заходився чаклувати біля кавового автомату.
Випитий десять хвилин тому коньяк додався до випитих раніше порцій, змішався з ранковим пивом, це все спонукало старі дріжджі Максимового організму грати і бродити. Настрій не поліпшився, хоча легше йому таки стало. І бар, і бармен, і відвідувачі почали набувати трошки розпливчастих контурів, а самого Бойка легенький шторм почав погойдувати на круглому стільчику біля стійки.
Хлопець у куртці присів за столик, який стояв навпроти столика, окупованого лисим.
Вони зміряли один одного настороженими поглядами.
Годинник показував рівно дванадцяту.
— Дванадцята, — коротко сказав Швидкий рації. — Що там?
— Нічого, — про шурхотіло у відповідь. — Банкір і Космонавт так і не намалювалися.
— Хрін з ними. Що всередині?
— Людей небагато. Поки тихо, підозрілих контактів не помічено.
— Які, твою мать, підозрілі контакти? Що кур'єри повинні — паролями там обмінюватися чи в сортирі ховатися?
Швидкий і сам розумів — відбувається щось не те. Вірніше, не відбувається зовсім нічого, і це майора тільки напружувало. Але давати відбій бійцям спец підрозділу, які вже на низькому старті і чекають сигналу, він не хотів та й, за великим рахунком, не мав морального права.
З рештою, подумав він, не так важливо, що Котовський і Муса з якихось причин вирішили поміняти свої плани і не приїхати сюди, до місця зустрічі, особисто. Все одно відмінити свою операцію вони не могли так само, як і він — свою. Брати всіх, хто в кемпінгу. Перевірити документи, обшукати, ордером запаслися заздалегідь. Швидкість і натиск, ніхто нічого не зрозуміє, миттєво вирахують кур'єрів, візьмуть їх за хобот, як сказав би друг Швидкого, майор Шалига, трусонуть, як слід…
Нікуди ви, пане Котовський, від нас уже не дінетеся.
— Готовність — шістдесят секунд, — скомандував Шалений Майор, витягнув пістолет, зняв його з запобіжника.
«Ну, з Богом», — промовив він сам до себе подумки.
Зараз почнеться.
У те, що почалося буквально за якусь хвилину, Максим Бойко не зміг і не захотів вірити.
Йому і в голову не могло прийти, що ось такі речі, сотні разів бачені в кіно, здатні відбуватися серед білого дня в центрі Києва просто в нього на очах. Причому він так і не зрозумів, з якого це дива лисий, котрий весь час після появи хлопця в куртці, свердлив його очима. А тоді раптом сіпнув руку за спину, задер камуфляжну футболку і висмикнув з-за паска зелених армійських
Максимові з нетверезих очей навіть здалося, що він так грається.
Та коли одночасно хлопець у куртці так само сягнув рукою за спину, рвучко задер куртку і так само витяг з-за спини пістолет, Бойкові стало не до жартів. Не можуть двоє дорослих людей ось так гратися іграшками.
Бармен все ще стояв до них спиною — автомат саме завершував процес готування кави.
Все відбувалося так швидко, що Джо Кокер навіть не встиг обернутися.
Відвідувачі завмерли, націливши один на одного стволи своїх пістолетів. Здається. Вони не звертали увагу на присутніх і не збиралися зважати на них. Далі той, що в куртці, виплюнув коротке:
— Давай! Повільно!
— Спокійно! — так само відповів йому лисий. — Нормально все!
Тепер уже бармен почув їх і повернувся.
Зреагував миттєво — щучкою пірнув під прикриття стійки.
Озброєні відвідувачі не звернули на його порятунок жодної уваги. Їх цікавили лише власні, не зрозумілі стороннім справи та страхи. Лисий, не опускаючи зброї та не зводячи очей з хлопця в куртці, повільно потягнувся розчепіреною рукою до своєї спортивної сумки, підняв її, поставив на стілець порч із собою.
Приклад бармена надихнув і Максима. Нехай з запізненням на кілька секунд, але він теж вирішив поділі від гріха лягти на підлогу.
Бойко ковзнув зі стільця.
Стан середнього алкогольного сп'яніння не додав йому зграбності. Замість того, аби повільно опуститися на підлогу, він, забравши руки зі стійки, за яку, власне, і тримався увесь цей час, на мить втратив рівновагу. Тому замість сповзти неакуратно, мов набитий різним шматтям мішок, упав, зваливши заодно і круглий стілець, який виявився не пригвинченим до підлоги.
Різкий звук від падіння чогось важкого змусив і без того напружених супротивників здригнутися і повернути голови в бік, звідки, як їм здалося, могла йти загроза.
Але одночасно спрацювали інстинкти: вказівні пальці обох синхронно натиснули на спускові гачки.
Зброю один від одного противники не відвели.
Два постріли злилися в один. Кулі звалили зі стільців на підлогу обох клієнтів.
Падаючи, голомозий зачепив стілець, на якому стояла спортивна сумка. Вона з'їхала на підлогу, навіть трошки ковзнула вперед по гладенькій поверхні викладеної кахляною плиткою підлоги.
Все відбулося за якихось тридцять секунд, не довше. Запанувала тиша. В тиші надривався хрипуватим голосом Джо Кокер. А палкий шанувальник цього співака лежав нерухомо під стійкою, боячись висунутися. У нього в барі ніхто ніколи не стріляв.
Максим теж лежав на підлозі обличчям донизу.
У такому самому положенні лежали на підлозі ресторану в заміському кемпінгу всі відвідувачі, а також менеджер, офіціанти, навіть кухарі.
Між ними ходили, хижо водячи стволами автоматів, спецназівці з чорними масками на обличчях. По залу, службових приміщеннях, готельних номерах і навіть по сауні бродили сищики в цивільному. Майор Петро Швидкий, який командував усією операцією, готовий був визнати: він привів людей туди, не знати куди, і тепер вони шукають те, не знати що.