Язиката Хвеська
Шрифт:
— Не забувай: на розмови зі співробітницями я можу витратили лише півтори години на тиждень. Так що коли захочеш поговорити про свої проблеми — подумай, як витратити на патяки менше часу…
До дивацтв Кузової звик весь офіс. Шкідливими ці дивацтва не були. Її навіть перестли обговорювати і почали з нею та її розписаним часом рахуватися.
Іра схопила телефон. Номер майора Шалиги після останніх пригод вона знала напам'ять. Палець забігав по кнопках.
— Ало, це Іра Бойко! У нас дещо сталося! Не перебивайте! По-моєму, мене зараз викрадають, а Максима вже викрали!
Завершивши розмову, вона повернула телефон власниці.
— Це… гм… ну… я так одного придурка розігрую!
— Цей світ здурів, — Наталя зробила затяжку. — Витрачають час чорт знає на що…
Та час грав зараз неабияку роль.
Ірина повинна була вийти з цим гобліном так швидко, аби він не встиг помітити, що в жіночому туалті ще хотось був. Раніше, ніж за півтори хвилини, Наталя звідси не вийде.
«Хай живуть всі людські принципи на світі!», — пронеслося в Іриній голові.
Їй вдалося вкластися в дев'яносто секунд.
Рашпиль зовсім не здивувався її квапливості.
Чого не скажеш про майора Павла Шалигу.
Він був певен — родина Бой ків після останнього випадку заспокоїться і назавжди залишить його в спокої. І, що найбільш прикро, він не міг, не мав права зараз послати Ірину Бойко з її попередженями туди, куди одна половина людста щодня посилає іншу. І той, кого не послали сьогодні, буде неодмінно посланий завтра.
Навряд чи вона зараз подзвонила, аби пожартувати. Видно, її, чорти б його взяли, чоловік знову вступив у якусь смердючу купу. Та й слово «викрадення» не дуже подобалося досвідченому сищику.
Він підсунув до себе телефонний апарат.
— Шалига. Так. Надійшла інформація про викрадення людини… Правильно ти все розумієш: почнемо щось робити, якщо вона підтвердиться. Я на зв'язку. Пиши: Бойко, Ірина…, адреса…
А в цей самий час до кабінету майора Петра Швидкого влетів захеканий опер Немирович.
— Коротше… Той…
— Сядь, — розпорядився Шалений Майор.
— Нє… Значить, той… Наружка наша доповіла: об'єкт терміново кудись зірвався. Грамотно діяв, сучий син — вперше за весь час, поки щого водять, намагався від «хвоста» відірватися. Тільки наші його там обклали — він навіть не про все знає…
— Багато тексту! Ну? Куди він рвонув?
— Так той… відірвався… Кажу ж, грамотно спрацював…
Швидкий грюкнув кудаком по столу, і його намір розламати стіл навпіл був неприхованим.
— Грамотно, кажеш? І ти оце прибіг мені доповісти, що Котовський грамотно відірвався від наружного стеження?
— Та ні…
— Не відірвався?
— Відірвався, — визнав Немирович. — Тільки наші його знову пришили, хе-хе… Словом, ще одна група пасла Мусу. Той хоч і відривався. Але не так грамотно. Він взагалі якось менш обережний. Значить, кілька годин тому Муса і четверо четверо його довбодятлів вже скоро як сто двадцять хвилин сидять в одній адресі. І наші фіксують в тому районі нездорову движуху, шеф.
Немирович перевів подих і тепер доповідав чітко та зрозуміло.
— О дев'ятій сорок п'ятеро гоблінів з Мусою на чолі зайшли в під'їзд одного будинку. О десятій двадцять двоє вийшли. Об одинадцятій десять
— Де — «там»?
— Шеф, наші швиденько пошустрили по сусідах і дізналися: в підїзді живе лише одна яскрава блондинка потрібного нам віку. У квартирі, яку їм вказали, прописані Бойко Максим Степанович та Бойко Ірина Григорівна. По всьому, ця комашка для чогось зачинилася саме в тій квартирі. Поки що імена і прізвища цих пасажирів ні про що не говорять. Але поки наші це все дізнавалися, біля того будинку виринув наш банкір! Вистрибнув із машини, забіг у той самий під'їзд!
Швидкий мовчки підвівся, витяг з сейфу наплічну кобуру з вкладеним туди пістолетом.
— По конях, мужики.
— Не поспішимо, як минулий раз? — спробував застрегти Немирович.
— Минулого разу в нас була інформація, отримана від сторонньої людини, — промовив Шалений Майор. — Тепер же ми вийшли на цю компанію самі. Вони вже кілька днів шукають зниклий мільйон, і не дарма раненько з'їхалися в одне місце. Та в хлопчиків Муси при собі зараз точно стволи є! Беремо за незаконне зберігання, решту — за компанію, а потім головне — все це розкрутити і дотиснути. Треба щось пояснювати?
6
Кому-кому, а Ірі Бойко нічого пояснювати не треба було.
Побачиши прикутого до батареї Максима і повний розгром у квартирі, вона остаточно зрозуміла: йдеться про той самий скарб. Ці потвори, інакше їх не назвеш, шукають гроші, судячи по всьому, не знайшли їх і тепер налаштовані дуже серйозно.
Вона не знала, чи повірив їй Шалига. Дуже хочеться, аби повірив. А якщо повірив — то як швидко наспіє допомога. Бо ці страшні непрохані гості виглядали так, що сумнівів не лишалося: вбити можуть в будь-який момент. Шалига може приїхати вже до трупів.
— Боже! — тільки й вирвалося в неї.
— Пако! — радісно вигукнув Рашпиль. — Дивися, старий кого я тобі привіз! Подобається?
Він виштовхав полонянку на середину кімнати.
Посмішка, яка враз розпливлася на Паковій пиці, налякала Ірину більше, ніж поява людини, схожої на рашпиль. В десять разів більше, ніж почута в сім років від бабусі казка про вурдалака. В сто разів більше, ніж миша, яка шурхотіла якось цілу ніч на кухні київської «хрущовки», яку вона студенткою знімала за шалені, як їй тоді здавалося, гроші. В тисячу разів більше, ніж перспектива залишитися неодруженою після першої серйозної сварки з майбутнім чоловіком Максимом за тиждень до весілля — він тоді грюкнув дверима і його не було цілу ніч.
Пако зробив крок до обіцяного йому ласого шматка.
— Вже можна? — з виразом дитини, яка просить чупа-чупс, запитав він у Муси.
— НАЗАД! — не стримався — рвонувся на своєму короткому ланцюгу Максим.
Муса вдоволено глянув на полоненого, потім — на Пако, який уже знаходився на низькому старті.
— Почекай, — зупинив він хтивця. — Ми запитаємо про це в нашого гостинного господаря.
Підійшовши до Максима впритул, Муса нахилився, згріб правицею його підборіддя, стиснув міцно, глянув просто у вічі.