Юлія або запрошення до самовбивства
Шрифт:
Все це був чоловічий світ, жорстко обмежений, може, навіть примітивний через цю обмеженість, але Шульзі він подобався, бо це відповідало настроєві його чоловічої самотності, в якому він прожив усе своє життя, лиш іноді продираючись до звабливої жіночності та одразу й втрачаючи безнадійно й безповоротно знайдене і віднайдене і від того щоразу глибше й розпачливіше занурюючись в отхлань самозневаження, самозаперечення, самознищення. В цих турецьких мужчинах він несподівано для себе коли й не знайшов казкового еліксиру молодості, то принаймні відчув у собі предківську жагу життя і велику дію первісних сил.
І в нічних ресторанчиках Чичек–пасажу, і в локанті риб’ячої дільниці Еміненю, і за чотирикутними столиками, на перший погляд, найубогішого, а насправді, може, наймальовничішого стамбульського «храму для жертя» було цілковите й неподільне панування чоловічого світу. Жодної жінки! Коли хто приводив з собою дитину (вдень на Еміненю або на мосту), то це мав бути неодмінно хлопчик. Це нагадувало війну, де життя так само жорстоко переполовинене на світ чоловічий і жіночий (поодинокі жінки у війську не бралися до уваги), де люди живуть у залізі і самі стають залізними, забуваючи про ніжність, ласкавість і красу, замінюючи все те лиш словами, грубими, брутальними, часто жорстокими, бо чоловіки соромляться один одного і неохоче відкривають свої душі в суворому товаристві. Шульга мовби повертався в свою далеку молодість, знов оточували його дужі, жилаві тіла, знову вхлинали його ніздрі тяжкий дух чоловічої плоті, знов бив у вуха безугавний гамір мужніх голосів, гучний сміх, молодецькі вигуки, похвальба, освідчення в вірності й любові. Чоловіки пили розбавлену водою ганусову горілку ракі (коли додати води, ракі ставала білою, як молоко, а молоко правовірним Коран пити не забороняв), чай у маленьких, мов чарочки, кришталевих скляночках, шербети й новітні фруктові соки, їли ягнятину, смажену з баклажанами, шиш–кебаб, варений телячий мозок, фали в карти, нарди, шеш–і–беш, гамір, сміх, стискання піднятих над головами рук, нескінченні чоловічі поцілунки–цмокання (як між членами московського Політбюро), а тоді, впиті й пересичені, виснажені до краю крикнявою, похвальбою, погрозами й каяттями, втомлені своєю чоловічою обмеженістю і осхлістю, вони починали несподівано тонкими, зривистими голосами співати любовних пісень, і Герай пробував перекладати для Шульги деякі з них, хоч це й незмога було зробити, бо хоч любов спільна для всіх людей на світі, та слова для неї кожен знаходить свої, неповторні, і, може, саме це й рятує нас від загибелі в світовому океані байдужості й зоднаковіння. Як казав колись Жан–Жак Руссо: «Природа сіє для всіх однаково, але врожай ми збираємо різний». «На моє гаптування сіла пташка, — співалося в одній з пісень, — спалахнуло моє сердечко, наповнилося кров’ю. Ліки від моєї недуги знайшов Кельоглан. Ах, мій Бахтіяре, ти занапастив мене, через тебе зів’яло моє тіло, що колись цвіло, мов троянда…» Були пісні й цілком несподівані для мусульманського світу, де чоловік не обмежений у своїх статевих забаганках, а жінка приречена дотримуватися вірності: «З гір тече вода, вода, я заміжня, я вдова, вдова, мій Кереме, хоч і вдатна я за тебе, та Хасан покликав — лину я до нього…»
Дивний світ, дивні люди. Шульга не дуже й поривався до Стамбула. Власне, їхав і не до Туреччини, а до Візантії тисячолітніх згадок, бо Візантія більше пасувала його вікові, ніж Туреччина. Він давно вже належав–до людей, яких називають літніми, а то й просто старими, був ветераном усього на світі: війни, праці, партії, заслуг, страждань, — та водночас відчував у собі ніби помолодіння, давні рани зацементувалися, хворощі вже не докучали, сил не меншало, а прибувало, він старішав тільки календарно, але не фізично і не біологічно, всупереч усім відомим законам природи, тому коли йому обережно запропонували очолити концерн «Інтерелектро», Шульга не став відмовлятися, надто що це була та сама робота, яку він виконував у міністерстві, а тепер ішлося тільки про зміну вивіски. Вивіски стали гарячково міняти, щойно затріщала неоковирна радянська імперія, підрита під саме коріння, мов криловський дуб свинею, горбачовською перебудовою. Вивіски міняли люди, установи, підприємства, цілі міністерства, директори заводів–велетів пускали димом свої технічні голіафи, створюючи на їхній базі так звані малі підприємства, на чолі яких опинялися їхні найближчі родичі й друзі; партійні й комсомольські секретарі, запускаючи руки в партійні каси, засновували біржі й комерційні банки; голови колгоспів і директори радгоспів, зрадівши узаконенню загадкової операції під назвою «бартер», донищували й дограбовували недонищене й недограбоване в нещасних селах; навіть інтелігенція, яка не мала нічого власного, крім штанів та того, що в штанях, і яка найбільше галасувала на підтримку «прорабів перестройки», а тепер виявила, що її ошукано, державний пиріг розділено між тими, хто всіляко зневажав і топтав інтелігенцію, а їй не дісталося навіть крихт, — і ось тоді ця так звана інтелігенція кинулася (яка ганьба!) обслуговувати всіх отих, що міняли вивіски: дворушників, ренегатів, відступників. У Корані сказано: «Відступництво тяжче за вбивство». Чому в наших кримінальних кодексах не передбачено такої норми?
Ще за багато років до краху радянської системи Шульга передчував неминучість катастрофи. Все неправедне рано чи пізно повинно бути знищене. Чи то силами зовнішніми, а чи самою своєю неправедністю. Він був начальником управління, тоді вже й заступником міністра, мав кабінет у Києві на Хрещатику, а вся його діяльність була націлена не на Київ і не на Україну, а на так звані країни соціалістичного табору, на вдоволення їхніх потреб в енергоресурсах: соціалістична кооперація, соціалістична інтеграція, мир — дружба, п’ять пунктів Бандунга і ще там чогось, кожен робить свою справу, і все гаразд, та з часом Шульга став помічати, що якась невидима підступна сила мовби навмисно підбирала в його управління не просто фахівців, а найзапекліших демагогів, лицемірів і дворушників, нікчемних людців, що знай били себе в груди і розпиналися на всіх трибунах за високі ідеали, а поза трибунами, активами, нарадами, засіданнями, коли кінчалися всі ритуальні дійства, поза показушною чистотою ідеологічних риз, ідейні однодумці враз ставали жорстокими хижаками з первісних нетрів і з диким гарчанням, клацаючи зубами, наставляючи гострі ікла і ще гостріші пазурі, рвали кожен собі найласіші шматки здобичі, а здобиччю тут були найперше зарубіжні відрядження, престижні поїздки, валюта, розкішні прийоми, коштовні сувеніри, іноземне «барахло»… Шульга пояснював це духом Києва. Київ — столиця (хай і не світова), а до столиці завжди тягнуться кар’єристи, циніки, нахаби, пройдисвіти, красуні, авантюристи, ідеал Києва: галичан більше, ніж у Галичині, подоляків більше, ніж на Поділлі, волиняків більш, ніж на Волині, степовиків більше, ніж у степах, надто що там людей майже не зосталось, самі трактори–та комбайни, та й ті поламані, і над усім цим всеукраїнським Вавилоном земляцтва, клани, касти, громади, гурти, а над ними гуртоправи, скотоправи, повелителі, керівники, вожді, Київ давав великі надії, майже безмежні шанси, тут треба було лиш замаскуватися під марксиста (хоч ніхто не знав, що то таке), і вже графомани ставали геніями, ремісники — академіками, п’яні комбайнери — державними діячами, затуркані провінційні задрипанки володарками сердець і повелительками моди… А матері вечерять ждуть…
Пращури з сивої давнини тільки й могли, що з правічних далечей безмовно спостерігати неправедне вознесіння своїх правнуків поганих, дивуючись, лякаючись і жахаючись… Треба було б тим нащадкам молитися, каятися в гріхах, хреститися «свят–свят–свят», але молитви були вже давно відмінені революційними декретами, і тому пращури, хоч і мали безмежні чорноземні сили, сили карпатських духів і прадавніх пущ, були цілковито безпорадні і тільки й могли, що мовчки стежити за вируванням і клекотнявою ярмарку марнослав’я і нікчемності на величезних просторах України.
З чорних московських «Волг» київське начальство мерщій пересідало в «мерседеси», «вольво» і «БМВ», міністр звелів Шульзі за валюту, отриману від продажу електроенергії зарубіжним сусідам, придбати два десятки «мерседесів» для керівництва, і хоч Шульга знав, що всі «мерседеси–600» будуть негайно викрадені «особами кавказької національності» і ніколи не будуть знайдені доблесною українською міліцією, він виконав розпорядження міністра не так від слухняності, як з байдужості до всього, що відбувається, бо всі ці роки й цілі десятиліття він тільки вдавав свою присутність і зацікавленість у діях цього викривленого світу (хоча й чесно виконував усі свої фахові обов’язки), а насправді жив своїм затаєним, беззахисновразливим життям, ховаючи його від грубих сторонніх поглядів під удаваною байдужістю, як ховає свою фантастично ніжну плоть черепаха під дарованим їй мудрою природою непробивним панциром. Атараксія. Стародавні греки звали цим словом стан душевного спокою, незворушність. Протиставити божевіллю двадцятого віку атараксію давніх? Страшно опинитися між двома епохами, це страшніше, ніж дві водяні стіни Червоного моря, між якими Мойсей вів євреїв, утікаючи»від фараона, а що ж казати про тих, кого безжально розчавлювали вже й не дві, а три, чотири, сорок чотири епохи: останній російський цар і Ленін, Ленін і Сталін, Сталін і Хрущов, Хрущов і Брежнєв, Андропов і Горбачов, тисячолітня Російська імперія і українська незалежність, хто й коли питав нас, чого ми хочемо, чого нам треба, хто ми і що ми, чи ми є, чи, може, нас немає і ніколи не було й не буде, було прекрасно відомо, що думають уряди, про це невтомно сповіщалося по радіо й телебаченню, в газетах, з трибун, на всіх перехрестях і навіть у космосі, коли добралися туди, і в жахливій німотності чорнобильського атомного вмирання, за цим пильно стежили наймані гавкуни, втовкмачували всім, вдовбували в найдубовіші мізки, це було як молитва, як хліб щоденний, як повітря для дихання і вода для пиття, і нікому не було діла до того, що насправді думають люди, народи, нації, що думає людина вулиці, людина звичайного натовпу (а не так званого трудового колективу), віддресированого, як циркові коні, відрежисерованого, мов нещасні маріонетки на мотузочках, і, може, тому Нобелівський комітет, втомившись від дешевого політиканства, згадав про совість і нарешті викопав серед літературних гімалаїв понаписуваного несамовитими графоманами всіх континентів дивовижну книжку Еліо Канетті, химерного чоловіка, може, так само наднаціонального й інтернаціонального, як марксистські ідеї й американські долари, загадкового єврея, який народився чи то в Болгарії, чи то в Румунії, жив то в Швейцарії, то в Англії, писав усіма можливим європейськими мовами, здається, навіть циганською, а його книжка звалася «Самотня юрба» — краще не скажеш про наш час і про нас у ньому, та й не треба казати; а поряд з літератором Канетті після модних екзистенціоналістів К’єркегора, Сартра, Камю стала роалунюватися посмертна слава австрійського філософа Вітгенштейна, який проповідував ідею достовірності, здавалося б, навіки втрачену людством після Декарта, Паскаля, сімнадцятого століття, яке для України було століттям гетьманів, було, та не затрималося, не втрималося, пролетіло, пролинуло, розвіялося пилом..! Тоді, крім Декарта й Паскаля, був і великий Ньютон, і одкровення на межі божественного про масу і земне тяжіння — найдостовірніше з усього сущого, але вік двадцятий проголосив новий термін: — швидкість, за словами йдуть пророки (може, навпаки?), так з’явився Ейнштейн з його формулою енергії, де маса знищувалася в швидкості світла, і швидкість опанувала все суще, і хоч ми були свідками, сучасниками й співучасниками (жертвами і винуватцями) подій, якими можна б наповнити не роки, а цілі тисячоліття, але фантом несамовитої швидкості, який опанував людську свідомість, пожирав усе безслідно, як Кронос своїх дітей, загрожуючи пожерти й нас самих, а може, й справді давно пожер і нас нема, від нас лишилася сама шкаралуща, як ті химерні мушлі, що їх викидає на береги прибій великих океанів, ніжно–барвні мушлі, прекрасні, як лоно народженої з морської піни грецької богині, та, на жаль, мертві навіки, безнадійно й безповоротно, і все довкола теж тільки омертвілі мушлі, покидьки, сміття історії, все пролітає, провалюється в безвісті, кам’яніє, мов гроби поваплені: кузьчина мать Хрущова і червоний цитатник Мао, молитовно піднесені руки Мартіна Лютера Кінга і деголлівська велич Франції, «Слава КПРС» і потоплені ескадрою мадам Тетчер аргентинські моряки на Фолклендах, розстріляні арабськими терористами ізраїльські важкоатлети на Мюнхенській олімпіаді і три згорілі радянські космонавти Добровольський, Волков, Пацаєв, новітній Христос Че Гевара і Мерилін Монро, брати Кеннеді і якийсь Менгісту, син ефіопської прачки, який згноїв у ямі Хайле Селассіа, імператора найдавнішої на земній кулі династії, що вела свої початки від царя Соломона і цариці Савської, а ще ж були фізики і лірики, генетики і кібернетики, резиденти й дисиденти. Берлінська стіна і чучхе, тигри в моторах Марінетті й реактивні літаки, швидкісний стриптиз жінок і змагання машин у Формулі–1, натовпи прочан, що летять до Рима й Мекки, переганяючи ангелів у небесах, і мільйони байтів інформації в комп’ютерах, покоління яких намножуються навальніше за людські покоління, все мчить, летить, шаленіє, стукотить і грюкотить, як кобиляча голова з страшної дитячої казки, цілі епохи спресовуються до років, днів, хвилин, знищуються вчення, які потрясали держави й континенти, западають у безодні непам’яті пророки й провісники, адепти й авторитети, мелодії й ритми, тварини й рослини, занесені в Червону книгу, а старий чоловік жив далі, тільки став обережніший і повільніший в рухах та розважливіший в судженнях, а в душі так само горів вулканічним жаром, і мисль билася в льому неприборкана, мов дикий орел у сталевій клітці. Тепер він жив, як пам’ятник на майдані, на якому іде безконечна революція, — заглиблений у себе, навіки замкнений у собі, мов гірський кам’яний масив. Що є людина і навіщо вона на сім світі? Перебороти непереборне, досягти недосяжного, витерпіти нестерпне, знести незносне — і все те лиш для того, щоб зрештою скласти свої кістки і вже ніколи не мати змоги вигукнути разом з пророком: «Чи ж оживуть кості сії? Чи ж оживуть?».
До Стамбула вони з залізничним генералом летіли, звісно ж, першим класом, безплатна випивка, персональні стюардеси, залізничник налягав на французькі коньяки. Шульга посьорбував віскі і читав книжечку (мав звичку завжди брати собі в дорогу щось до читання — кишеньковий формат, бібліотечка «Иностранной литературы», 1986 рік, Герман Гессе, «Последнее лето Клингзора»),
— Ви мені налийте з нерозпечатаної бутилки! — вимагав
залізничний генерал, а Шульга читав тим часом: «Наш прекрасный разум стал безумием, наши деньги — бумаги, наши машины могут только стрелять и взрываться…»
— Турки — вони ж голі! — турчав на вухо Шульзі залізничний чин. — У них зверху вроді там щось і є — Стамбули, курорти, фісташки, чи я там знаю? — а в землі ж чортма! Нафту качали з Іраку, а президент Буш цикнув — і крапка! Російський газ котився з самого Уренгоя, а газопровід де пролягає? По території суверенної незалежної держави Україна. А держава Україна має свого президента, не треба нам ніяких Бушів. Наш президент сказав: газ іде по нашій суверенній території? То візьміть цей газ для наших потреб. І турки зосталися при своїх інтересах. Ти думаєш, чого вони вчепилися в цей експрес, на переговори про який ми з тобою летимо? Вони хочуть щось висмоктати з України! Ти мене слухаєш, Шульга? Турки — це…
А Шульга читав Германа Гессе: «… это человек, esse homo, усталый, жадный, дикий, инфантильный и изощренный человек нашей поздней эпохи, умирающий, желающий умереть европейский человек, утонченный всеми порывами, больной от всех пороков, воодушевленный знанием своей гибели, готовый ко всякому прогрессу, созревший для всякого регресса, весь — огонь, но и весь — усталость, покорный судьбе и боли, как морфинист яду, одинокий, опустошенный, древний, Фауст и Карамазов одновременно, зверь и мудрец, совершенно обнаженный, совершенно без честолюбия, совершенно голый, полный детского страха перед смертью и полный усталой готовности умереть».
Шульга не знав цього письменника, але тепер здивувався незмірно збігові своїх думок з його словами про готовність умерти, він жив досі не завдяки вірності ідеалам, а тільки всупереч їм, бо людське життя — це життя душі, а його душа стала жити далекої ташкентської ночі, і все, що було потім, було трагічними втратами, тяжкими спогадами, історією, і, може, коли б не Київ з його загадковими тисячоліттями, то навряд чи вдалося б Шульзі уберегти свою нещасну покраяну душу.
Стамбул нагадував Київ. Тут з особливою силою розумієш, що таке історія, припускаєш навіть, що окрема людина може обійтися без історії (бо не всім пощастило жити в Києві або в Царгороді), але народ — ніколи. Схожість між Києвом і Стамбулом виявлялася також у натовпах на їхніх вулицях. Це були, сказати б, натовпи історичні. І не важить, що на київських вулицях були переважно жінки (вродливіші за жінок на вулицях Парижа і Варшави), а тут панував чоловічий світ, — золотий гомін давнини таємничим чином поєднував ці різноликі натовпи, їхній невпинний рух і їхнє вічне існування, а ще поєднувало їх забуття. Так само як у Києві вуличними натовпами навіки були забуті князі в соборах, схимники в печерах, гетьмани на майданах, лицарі духу державної незалежності і «підніжки трону, грязь Москви», — у Стамбулі, який колись хотів тільки воювати, а тепер торгувати, забуття громадилося, мов Софія, що була перетворена колись Мехмедом–завойовником з візантійського храму на мечеть, щоб знищити всі спогади про казкову тисячолітню імперію, а тепер стала гігантським монументом забуття імперії Османської і, мліючи під пекучим стамбульським сонцем, додивляється свої тисячолітні сни понад мурами Костянтина і Феодосія, обелісками й кам’яними цистернами, золотими султанськими палацами і забутими султанами в замшілих гробницях, величними мечетями і найбільшими в світі базарами, де сяє мідь, вирита з надр усієї Азії, пишно купчаться хутра й шкури, здерті з усіх тварин у лісах і степах, лежать піраміди килимів, якими можна вистелити цілі материки; і велетенські ріки людських натовпів, багатомовних, як на вавилонськім румовищі, обтікають Софію, мечеті, палаци, заповнюють торговища, майдани, розкішні магістралі, старовинні вулиці, круті, як баранячі лоби, тісні завулки, що нагадують сліпу кишку, горби й падоли, мости й пристані, і скрізь клекіт, метушнява, вічний поспіх, двигтіння натовпів, землі, води, повітря, страхітливі машини, може, найбільші і найне зграбніші в світі, розлогі, як невільничі галери, гарчать зношеними двигунами, їдуть, розгойдуючись, заповнюючи собою вузькі вулички, крешучи бортами об стіни будинків, дим од бурого вугілля, солодкий і гнітючий, завис над містом, хмари налягають над Босфором, густа імла, змішана з бензиновим чадом, наповзає на аромати лавру, троянд і жасмину, дорогих парфумів і вбивчих запахів смаженого й печеного: смажений мигдаль і печені каштани, величезні шматки жирного м’яса, мов для голодних тигрів, і риба, запечена з баклажанами, фарширована ягнятиною, і все з вибухово–гірким перцем, після якого сниться вогонь і чоловікові хочеться жінки, а жінці чоловіка, але тут це нагадує вулицю з одностороннім рухом, попри велику революцію, здійснену Ататюрком понад сімдесят років тому, право на вільне бажання зостається за чоловіками, а жінки майже так само безправні, як і за султанів, і турецьку жінку побачиш хіба що в офісах могутніх фінансових корпорацій або на вулиці мільйонерів Істікляль, де можна сидіти в дорогих цукернях за свіжою баклавою і крізь вимиті спиртом дзеркальні вітрини пожадливим поглядом гнатися за справжніми туркенями, красою Азії і пишнотою Сходу; в бідних кварталах жінок немає, хіба що ті, які, скрадаючись, несуть воду з фонтанів до своїх домівок (відрами, глеками, пластиковими каністрами), або продажне м’ясо в притонах Юксек Калдирим, крутої вулички, що веде від розкішної Істікляль до Галатського мосту. А Галатський міст — мовби Вавилон у Вавилоні, верхній ярус віддано в жертву знесамовитілій техніці: автобусам, автомобілям, мотоциклам — і знетямленим перехожим, на нижньому ярусі з одного боху пристань для морських трамваїв і поромів, дрібних човників–каїків і річкових катерів, тут з раннього ранку до пізньої ночі товчеться люд в строкатих американо–європейських обносках, зоднаковілий так, що вже не розрізниш стамбульця від анатолійського селянина, кочовика–юрюка від язида — шанувальника диявола, бедуїна з південних рубежів від гордого курда, вірменського торговця з Карса від єврея–сефарда або грека з Ізміра; а з другого, босфорського, боку мосту невеличкі столики на чотирьох, і за столиками вусаті чоловіки, схилені над округлими склянками з ракією, грають в шеш–і–беш, в карти, в кості, читають газети, гарячково жестикулюючи, сперечаються про віщось, просто сидять, втупивши погляди в масну воду Золотого Рогу, який уже давно перестав бути золотим, перетворившись на зливище нафти, мазуту, каналізаційних нечистот, і Шульга, сидячи за одним з тих столиків із своїми турецькими знайомими, спостерігаючи це дивне життя, думав: чому в цьому фантастичному місті, яке тисячі років з’єднувало і роз’єднувало не просто два материки, не тільки великі цивілізації Сходу і Заходу, а життя й долі мільйонів звичайних людей, — чому тепер тут опинився він, звичайний, примітивний технократ, а не славетний письменник, визначний політик, вже не кажучи про новітніх мудреців? Але де вони, і хто вони, і чи й існують взагалі? Він пробував поглянути на себе стороннім оком і внутрішньо усміхався. Зовні спокійний, пристойний, діловий чоловік. Тепер у моді бронежилета для бізнесменів і політиків, у людей його штабу–броньовані душі. Абсолютна незворушність. Що їм Гекуба, що вони Гекубі? Ви можете вільно мислити і так само вільно говорити, Суслова над вами вже давно немає, політбюро вмерло, кремлівські мури не кидають уже на вас свою похмуру тінь, але кантівського категоричного імперативу (Боже, яка наївність!) теж не існує, бо все полонив інтерес і жорстокі вимоги вигоди перш за все, понад усе, всупереч усьому на світі: богам, царям, героям, плебеям і всьому тому, що урочисто зветься народом, а насправді є звичайною здобиччю новітніх хижаків, жертвою їхнього цинізму і їхньої захланності.