Юлія або запрошення до самовбивства
Шрифт:
— Мені треба було бути там… в тому літаку, — глухо промовив Шульга.
— Ти що? — здивувався міністр. — В тебе були особливі контакти з Хомухіним?
Шульга мовчки пішов до дверей. Вже звідти обізвався до міністра:
— Мені треба було бути в тому літаку. Там! І тільки там! І коли справді на землі буде колись Страшний суд, то я волію опинитися в тому літаку Ан–24, що розбився сьогодні у Львові!
— Що з тобою, Шульга? — занепокоєно поплямкав тонкими губами міністр. — Може, дати тобі позачергову відпустку? Поїдеш на Кубу в Варадеро, або, коли хочеш, до Кардових Вар у «Брістоль», або на Балатон до мадярок, чи на Золоті піски у Варну, а то й до Дубровника…
— Мені треба було бути в тому літаку! — вперто повторив Шульга.
— Так переживаєш за Хомухіна? Думаєш, Москва нам не простить? Про людське око трохи покривляться, а тоді й забудуть. Він там їм усім осточортів!
Шульга не слухав, не чув, не відповідав. Мовчки вийшов, не знав, куди йти, що робити, куди подіти себе. Юлія, Юлія, алілуя… Ще одне щастя і ще одна смерть,. знов загибель… Чому? За віщо? Жінки його долі з’являлися на обрії життя несподівано й негадано і так само несподівано зникали, бо він чи то не владен, чи неспроможен був їх затримати, не відстоював, не боровся за них, не боровся і не виборював у суворої долі, а тому щоразу втрачав, хоч і знав, які болісні й тяжкі ті втрати, які невідшкодовні й трагічні. Дбав про власне задоволення, про власний спокій, захищав себе, а слід було захищати їх, відстоювати, битися,
Чого не бережеш, те втрачаєш. Назавжди. Навіки. Не вони спровинені перед ним, а він перед ними.
Винний і проклятий!
ПРИГОДА ОСТАННЯ
ВІЗАНТІЯ
Коли ж душа не пізнала себе і того, що вона причетна до вищої гідності і поставлена вільною, то рабськи служить тілу і втрачає свою свободу. І її велике око природа вкриває полудою, і воно вже не світить. Михайло Пселл. Про всіляку науку. XII ст.
Що всіх нас рятує, то це затаєне життя, що має мало спільного з щоденним і астрономічним, прихований могутній потік, який вберігає нас від безладності в спробах конформізму або пересічного бунту; це мовби нескінченна лавина черепах, чий спротив побутові ніколи не завмирає, бо рухається вона в темпі запізнення, навряд чи зберігаючи якийсь зв ’язок з нашим особовим посвідченням, фото три на чотири на білому тлі, з життям, як з чимось чужим, але про яке однаково ж треба дбати, як про дитя, що його полишили на вас, доки мати клопочеться по господарству… Хуліо Кортасар. 62. Модель для збирання (М.: Радуга, 1985, 71)
Цей стамбульський ресторанчик на нижньому поверсі Галатського мосту чимось схожий був на паризькі галабурди п’ятнадцятого століття, коли весь християнський світ в потрясінні від взяття Царгорода турецьким султаном Мехмедом Фатіхом (1453 рік) мовби збожеволів, забув про устійнені моральні засади, про святість, про звичайну людську порядність і коли в самому центрі Парижа найпопулярнішим був готель і ресторан якоїсь пані де Брюєр, що звався «Під чортячим бздом».
Тут було справді чортяче бздо, на горішньому поверсі мосту котилася нескінченна залізна армада автомашин і автобусів, все це гриміло, гучало, чхало, плювалося, смерділо майже пекельними димами, свинцевою безнадійністю і приреченістю, а внизу, за маленькими столиками, поставленими майже над самою водою Золотого Рогу, з раннього ранку до пізньої ночі висиджували чоловіки, пили «єні ракію», дуже багато пили, але ще більше їли (масні руки, масні губи, масні очі), гриміли голосами гучніше за іноземні туристські автобуси вгорі на мосту, але не обговорювали світових проблем, не було мови про валютні заробітки в рабських наймах у Німеччині або Франції, ісламська порядність забороняла навіть щонайменші згадування про жінок, які не належать співрозмовникам, бо жінка належить чоловікові, який може їй належати за його згодою і бажанням, але не за її примхами і веліннями, хоч би вона була найбагатшою в світі.
А що таке наш світ? Це велика гра, в якій досягає успіху той, хто засвоїв і опанував усі її правила.
Шульга шкодував, що не знає турецької. На чужині людина живе лише частиною душі. Є мова буденного спілкування, яку досить просто вивчити, але є ще мова роздумів, і мова снів, і мова спогадів, все це дається від народження з таємничих глибин материнського лона, тйму ніякі переселенці, емігранти, перебіжчики й перекинчики ніколи не зможуть досягнути повноти життя в чужій землі і так і вмруть там людьми ніякими. Бо національна душа може бути тільки в національному тілі.
Власне, Шульга прибув до Стамбула не ради того, щоб розв’язувати проблеми адаптацій, пристосувань і людської безпритульності. Це була суто ділова поїздка, та водночас вона не належала до поїздок звичайних, сказати б, рутинних, бо досі він мав справу з Європою, а Туреччина, ця химерна, загадкова країна, зачепившись за маленьку закраїну Європи, належала все ж таки Азії, а до того була трагічно пов’язана історичною долею з його Україною.
Київський князь Олег, прибивши свій щит на брамі Царгорода, примусив всемогутніх візантійців укласти з ним мирний договір. Тоді великий гетьман України Богдан Хмельницький, скориставшись з того, що матір’ю малолітнюю турецького султана Мехмеда була українка, звана в Туреччині Турхан–хатун, продиктував пихатій Порті свої умови про поділ Чорного моря між двома державами: султанською Туреччиною і незалежною Україною. І все. Більше нічого. Україна зблиснула на тисячолітніх обріях, мов загадкове небесне тіло, і щезла на віки цілі, провалилася в безвісті, і тільки стогін з безодень, плач і зойк, «плачуть–тужать козаченьки в турецькій неволі…».
Шульга приїхав до Стамбула від незалежної держави Україна, по–справжньому незалежної за всі віки і тепер уже навіки. Два роки тому Радянський Союз розвалився остаточно й безповоротно, Україна обрала президента, парламент, розсилала по всьому світу своїх повноважних представників, тоді настала ера (в темпі крещендо, як сказали б музиканти) офіційних і державних візитів, парламентських і урядових делегацій, банального ярмарку марнослав’я, де нічого не купують (бо ні за що) і не продають (бо нічого), а тільки хизуються так званою незалежністю, все демонстрування якої зводиться до американських піджаків з натиканими на них до самих вух голови парламенту ґудзиками та змінюваних по п’ять разів на день американських же галстуків президента… Здається, в Туреччині незалежні українці вже встигли покрасуватися американськими галстуками і гудзиками ще до приїзду сюди Шульги, та це його, власне, й не обходило, бо він прибув сюди вже не від кіл урядових і офіційних, а від ділових кіл, як президент концерну «Інтерелектро», для переговорів з двома турецькими транспортними компаніями про відкриття залізничного сполучення між Києвом і Стамбулом. Мова йшла про експрес майже такої ваги, як легендарний експрес Берлін — Багдад. Але тоді йшлося про елементарну німецьку експансію на Близький Схід, а тепер тільки про нове партнерство новонародженої європейської держави з одним з найбільших центрів азіатської цивілізації.
Шульга прилетів до Стамбула разом з залізничним генералом. Мізерний чоловічок з мізерним світосприйманням. «Рухомий состав ми забезпечимо, — белькотів він, — знайдемо вагони–люкси і все, що треба, а остальне — це вже хай турецька сторона…» У Шульги була енергія. Без енергії сьогодні немає нічого. Навіть ота продубльовано–президентська (Америка — Росія) «червона кнопка» без енергії, як хук у шашках. Кілька днів їм показували Стамбул, тоді возили в прадавню турецьку столицю Бурсу, в славетну персикову долину, на Дарданелли і острови Мармари, перемови про експрес Київ — Стамбул (для турків навпаки) велися в суто східній манері: повільно, зовні мовби ненав’язливо, але згодом ти відчував, ніби занурюєшся в якусь трясовину, в медузячі драглі, в бездонні пропади, тебе заколисували словами, з тобою не сперечалися, з тобою ніби згоджувалися і навіть дякували за твої надзвичайно розумні пропозиції, та згодом непомітно все поверталося на круги своя, вирішене й узгоджене вчора виявлялося і невирішеним, і неузгодженим, колгоспна корова повинна була знов пережовувати вчорашній силос, український Рябко знов і знов ловити свій хвіст, і вже виявилося, що запевнення українського залізничного генерала щодо «рухомого складу» не варті понюшки тютюну (який, до речі, вже замінено американським вірджинським), бо вже є рішення якихось там спільноєвропейських структур про те, щоб українських вагонів через їхній троглодитський технічний рівень не пускати на європейські колії, отже, експрес Стамбул — Київ зможе народитися тільки завдяки тому, що турецька сторона забезпечить вагони, електровози і все інше, Україна ж може дати тільки те, що вона може дати: енергію. Шульга поцікавився: звідки в (гм… гм…) турецьких друзів така впевненість щодо енергетичних можливостей України? Турецькі друзі, які представляли дві зацікавлені фірми, звалися Самім Еміроглу і Некаті Алтан, перекладачем був «наш» азербайджанець Герай Мамедов, який після горбачовських катастроф переїхав до своїх родичів у Туреччині і тепер заробляв собі на хліб, вибудовуючи словесні мости між людьми Сходу й Заходу, всі троє були молоді (може, вдвічі молодші за Шульгу), звісно ж, вусаті (в Туреччині безвусі хіба що футболісти «Галатасарая»), страшенні чепуруни і модники мало не по–жіночому, що не заважало їм бути надзвичайно поінформованими, і саме цією поінформованістю Саміма й Некаті пояснювалося, як згодом зрозумів Шульга, і те, що його запросили для переговорів про центральноєвропейський експрес; і те, що саме він, а не залізничний генерал, попри всі сподівання, став головною дійовою особою на цих переговорах і головним суб’єктом уваги турецьких друзів; і те, що переговори про фантастичний експрес, в самому задумі якого було щось так само авантюрне, як у сумнозвісному експресі Берлін–Багдад на початку двадцятого століття, непомітно пересунулися в зовсім іншу площину, в площину енергетики, Самім і Некаті недвозначно дали зрозуміти Шульзі, що залізничний генерал їх, власне, зовсім не цікавить, як не цікавить їх і Україна як велика залізнична держава, хай і з найгустішою в світі мережею залізниць, їхні ж інтереси спрямовані на енергетичний потенціал України, яка поряд з Францією є на сьогодні унікальною європейською державою, що виробляє електроенергії майже вдвічі більше, ніж потребує. І коли досі українська електроенергія йшла в Польщу, Чехословаччину, Румунію, Угорщину, Болгарію, то чому б вона не могла так само йти й до Туреччини, звісно ж, за відповідну плату у відповідних цінах, про які вони могли б домовитися, не відкладаючи в довгий ящик, надто, що містер Шульга є президентом концерну «Інтерелектро» і може вирішувати всі проблеми самостійно і незалежно.
Ці вусаті чепуруни знали все, що треба знати, тому й носилися з Шульгою, як з писаною торбою: він не захотів поселитися ні в «Хілтоні», ні в «Шератоні» на Істікляль [23]— вони зробили йому розкішний трикімнатний люкс в п’ятизірковому готелі «Етап» неподалік від історичної Галатської вежі; він досить скептично поставився до вечері в англійському ресторані «Чотири пори року» (вечеря коштувала пів річної платні турецького робітника) і до відвідин так званого російського ресторану «Рижанс» на Істікляль–Каддесі, надто ж до обіду в найдорожчому стамбульському ресторані на верхньому поверсі Галатської вежі, де гості мали змогу виходити на галереї (або, як казали у нас в давнину, на гульбище) і милуватися неповторними видами Стамбула, а Шульга дивився вниз і бачив іржаві плями на кам’яному тілі цієї проклятої споруди, іржаві плями, що значили страхітливі залізні гаки, якими колись їжачилася ця споруда і на які нанизували нещасних приречених жорстокі візантійці, а тоді ще жорстокіші турки–османи, — мабуть, і нашого пісенного Байду зачепили за ребро гаком саме на цій Галатській вежі, але Шульзі вже не судилося побачити ті варварські іржаві гаки, передбачлива стамбульська адміністрація акуратно поспилювала їх, і тепер ця історична вежа стала вежею псевдоісторичною, як стає псевдоісторичним майже все довкола нас, і тому Шульга, виявляючи типово українську делікатність, натякнув, що не дуже поривається відвідати всі ті історичні пам’ятки Стамбула, які показують тут ідіотам, звезеним автобусами й літаками з Європи й Америки; що ж до вишуканих ресторанів, то він залюбки б відвідав прості турецькі харчевні. Його не стали мордувати туристською програмою для ідіотів, та все ж показали гробницю славетної українки Роксолани, що була улюбленою жоною наймогутнішого турецького султана Сулеймана Пишного і єдина за всю османську історію удостоїлася окремої гробниці, що розмірами й пишнотою перевершує навіть султанські, показали колишній караван–сарай Валіде на Довгому ринку Узун–чарші, збудований у сімнадцятому столітті ще одною українкою, султанською матір’ю Турхан–ханум, загадковою могутньою жінкою, що походила з якогось вельможного українського роду (ім’я Турхан означає «вельможа»), зачарувала своїм розкішним тілом розпусного султана Ібрагіма, а тоді намовила євнухів убити султана і стала правителькою при своєму малолітньому синові Мураті, сприяла по змозі нашому великому гетьману Богданові Хмельницькому. Від Роксолани лишилися гробниця і мечеть у стамбульській дільниці Хасекі, від Турхан–валіде ці вічні кам’яні аркади велетенського караван–сараю, в якому колись одночасно могли стояти тисячі коней або віслюків, а тепер знайшли притулок сотні ремісничих майстерень, крамничок, шинків. Роксолана стала легендою не тільки для українців, а й для всієї Європи; про Турхан–валіде в її рідній землі ніхто й не згадає, бо ту пам’ять потоптав копитами свого коня народжений нею жорстокий син. Щойно зіпнувся він на коня і змахнув шаблею, то й посунув з чорним своїм військом на степи його матері, палив городи й села, велів яничарам кидати під ноги його коневі ікони у здобутому штурмом неприступному Кам’янці, а його головна жона Кая–султанша, дика гаремниця черкеська, веліла напихати сіном засолені (щоб довезти цілими з України до Стамбула!) козацькі голови, насаджувати там їх на яничарські піки і проносити в урочистому поході перед падишахом. Страшна історія і страшні нагадування про неї. Після безконечно–заморочливих переговорів, де, як на стамбульському Капали–чарші, всі намагаються обдурити один одного, і після тяжких згадок з минувшини Шульга трохи відходив душею в нічних ресторанчиках–локантах в Чичек–пасажі, в забігайлівках дільниці Еміненю, за столиками закусочних на нижньому ярусі Галатського мосту. Шульга виріс на Дніпрі, з дитинства над усе любив рибу, останнім часом риба в Києві чомусь майже зникла, на Чорноморському узбережжі вже давно забули не тільки про кефаль і скумбрію, а навіть про примітивного бичка, а тут ти мовби потрапляв до морського царства, кожен ресторанчик найперше зустрічав тебе не бутафорською вітриною, не муляжами окороків, ковбас, риб і раків, а відкритими стелажами, на яких сріблясто вилискували щойно виловлені в морі тугі, ніби вгодовані підсвинки, тунці, звабливі макрелі, делікатні барабульки, загадкова меч–риба, смаглява кефаль, баламутна скумбрія, і тобі варто лиш тицьнути пальцем в рибину, яка припала до вподоби, і вже за кілька хвилин ти матимеш її чи то засмажену, чи нафаршировану, чи в юшці, рибу на сковорідках і в мангалах на розжареному вугіллі (Шульга бачив цілі гори мішків з деревним вугіллям під візантійськими мурами імператора Феодосія, куди звозять його на продаж вуглярі з фракійських лісів), найчастіше це відбувається перед твоїми очима, але в Чичек–пасажі кухні або ж підняті над столиками на другий поверх, або заховані в якихось нескінченних печерах, і там, ніби в таємних лабораторіях алхіміків, відбувається священнодійство творення казкових страв, яких не знає світ: фаршированих мідій, смаженої на мангалах барабульки, плову з мідій, приправленому трьома тисячами прянощів і знадоб, серед яких шафран, імбир, перець, кардамон, кориця, гвоздика, ревінь, нард і навіть алое, незмога перелічити все те, що з’їдається чоловіком непомітно і безслідно, а до риб, крабів і молюсків неодмінно додавалися цариці південних морів — устриці, надто ж устриці суто, турецькі лакос, з зеленим, а не білим, як звично, слизом, датовані Аллахом плоди моря, що укріплюють чоловіка, який хотів би аж так порадувати свою жону, щоб вона підскакувала.