Юлія або запрошення до самовбивства
Шрифт:
— А ти ж думала!
— Ой, Шульга, Шульга! Коли б я могла не піддатися. Але я згоріла, спопеліла, розвіялася вітром… Коли ти ніс мене по сходах, від тебе бив такий страшний вогонь, що я вже там згоріла без решти, спопеліла, знищилася, пропала, і коли ти там, нагорі, вже в готелі, звертався до мене, я не чула твого голосу, не розрізняла слів, нічого не тямила, окрім того, щоб бути з тобою, а ти не чув того чи не хотів чути, ти приніс мене від Волги майже голу, тільки вузенький ліфчик і ще вужча стьожка трусиків, які ледь прикривали моє розвожене лоно, але ще оголенішою була тоді моя душа, безнадійно і беззахисно оголенішою, але ти не помітив того…
— Юлько, я все тоді помітив і все знав, і… але не хотів зловживати
— Ти що — просто кретин чи надзвичайно терплячий кретин?
— Вважай, надзвичайно терплячий…
— А яка нагорода за цю надзвичайну терплячість?
— Ти!
— Я?
— Ти!
— Боже! Невже треба було жити, нікчемствувати, підлотствувати, вмирати від сорому й ганьби, спати з імпотентами, божеволіти від безнадії тільки для того, щоб зрештою… Ти мене не дуриш? Ти, Шульга, ліворукий, тобі не можна вірити, хоч як же хочеться вірити, ой, як хочеться! Поцілуй мене ще раз! Цей поїзд летить, як шалений!..
Її рожевий халатик лежав на підлозі, як великий ніжний метелик. Юлія сягнула рукою вниз, Шульга перехопив її руку.
— Не треба одягатися. Я хочу, щоб ми посиділи, як у раю. І щоб я міг вмирати й воскресати в німбі твого тіла…
— А коли хтось постукає?
— Хто може стукати посеред ночі? Весь поїзд спить, спить Європа і Азія, всі сплять, як апостоли в Гефсиманському саду, весь світ спить, тільки Христос пильнує в смертній тузі перед своїм мучеництвом… А я пильную перед святістю твого тіла…
— Ти що, Шульга, піп чи, може, дяк?
— Я мужчина! Хіба ти не відчула цього?
— Ох, відчула, відчула! Не те слово — відчула! Хіба це можна передати будь–яким словом? Ти хочеш, щоб ми пили шампанське? Ні, з тобою — тільки коньяк! Досить з мене Хомухіного кефіру по саму зав’язку! Коли ти ніс мене по східцях від Волги вгору і вгору, вище і вище і коли цілував на кожній приступці так, як не цілував мене ніхто й ніколи, ти мовби возносив мене тими неймовірними поцілунками вже й не над берегом, не над цим шматком землі, не над «дружбою народів», що галалайкала десь унизу довкола сірого Хомухи, а над усією землею, над материками, над віками, над часом, над вічністю, і кров у мені гриміла й клекотіла вже не просто кров’ю матері й батька (а в мене мати, щоб ти знав, казанська татарка Алія, а батько руський Никін Никонович Никонов, може, від вашого київського літописця Никона), а сотень і тисяч незнаних, таємничих предків, імена яких розлунювалися в мені, може, так само, як назви оцієї вічної ріки, що ділить дику, жорстоку Азію і ще жорстокішу, як подумати, Європу… Ітіль. Ра. Волга… Що б ти вибрав для мене з цих назв?
— Юлю, — обійняв її тепле плече Шульга. — Ти дуже розумна, мабуть, розумніша за мене… Я капітулюю… Але ти не знаєш головного.
— Ти назвеш це головне?
— Твоє тіло розумніше за твій мозок.
— Це що — образа?
— Для головного спеціаліста Міністерства енергетики — так, а для справжньої жінки — найвища похвала.
— І ти наважуєшся розставляти оцінки?
— Для тебе тільки найвищі!
— А тобі не здається, що ти надзвичайно самовпевнений тип? До речі, як усі ви, українці.
— Іноді доводиться бути самовпевненим. Іноді ти просто приречений на це.
— І ти приречений?
— Коли хоч.
— Я готова вбити тебе за твою самовпевненість!
— Убити — найпростіше… А полюбити?
— Ну, чому, чому я повинна полюбити тебе, грубого, незграбного хохла, фантастичного, ніби з африканських джунглів, самця з дикою потенцією, випадково, по–ідіотському зустрівшись на цьому ідіотському збіговиську, вигаданому безнадійним імпотентом Хомухою, чому я повинна зламати все своє життя, зламати свою душу, знищити себе, самознищитися, і все це, — який жах і яка ганьба! — добровільно, з радістю, з хтивим нетерпінням?..
А поїзд гримів далі, уздовж прадавньої Ітілі з жовтою, як в азіатських тигрів очі, водою, може, по рейках, прокладених по страшній Владимирці, дорозі, по якій гнали з Москви каторжан за цю ріку, за Урал, в Сибір, у вічну мерзлоту, в смерть і непам’ять…
Шульга тулився своїм великим, потужним тілом до цієї мудро–прекрасної жінки, він хотів би сказати їй про те, що "все своє життя любив тільки її, навіть не знаючи, бо тільки в ній уся жіночність світу. Як кажуть японці: «Одна квітка краще, ніж сто, передає квітковість квітки».
— Ти для мене не квітка, а квітковість квітки, — обціловуючи Юлію, прошепотів Шульга.
— А що це таке?
— Ну, це трудно пояснити. Давай здалеку. Які найбільші святині в людства? Вітчизна, держава, релігія, сім’я. Все споконвіку визнане, узаконене, освячене, і все, зрештою, вороже і чуже людині, яка народжується і вмирає сама по собі, безнадійно, вічно самотньою, спершу вирвавшись з дикого світу, а тоді знов поєднуючись з ним неминуче і безповоротно. То, коли так, може, природніше було б і жити диким життям? У нас у Києві, може, найзнаменитіша в світі Києво–Печерська лавpa. Лавра означає великий монастир з особливим статутом. Але Печерська — це печери, це видовбані в київській глині тисячу років тому печерки–сховища, куди втікали від принад і всього зла світу схимники, які, замуровуючись там, сподівалися знайти праведне життя. Куди ж вони втікали — в святість? В підземелля, в глину, в первісний світ, у дикість. То, може, святість і дикість — це те саме? І, може, їх не слід розділяти, як, скажімо, розділяють тварин на травоїдних і м’ясоїдних. Всеїдна людина, всеїдні домашні тварини, а над усіма ними найвсеїдніша свиня, що за своєю біологічною будовою найближча до людини. Людина ж страшна у своїй всеїдності, надто чоловіки, які кидаються на жінок за принципом «аби жінка».
— Ти, звичайно, не такий?
— Уяви собі.
— І що ж ти — м’ясоїд чи травоїд?
— Ну, як сказати…
— А я — трава чи м’ясо?
— Ти над цим. Над усе.
— їжа богів?
— Можна сказати й так.
— Почув би це мій морський майор!
— Пробач. Це хто?
— Ну, хто, хто? Мій чоловік!
— Ти мені про нього ще нічого…
— Нічого, нічого! А про Хомухіна ти що–небудь знаєш?
— Хомухін ніщо.
— Чому ти так думаєш?
— У нього, по–моєму, штук шість цілунків, і він те й знає, що зранку до вечора прислухається, як у них перетравлюються ікра, балики, жульєни, шашлики, біфштекси, ростбіфи, курчата табака, люля–кебаби…
— Ти вже встиг зауважити, що він, крім кефіру, обожнює баранину?
— А в нього баранячі очі!
— Ох, які ви всі хоробрі перед голою жінкою! А де ти був, Шульга, коли дурненька випускниця Ленінградської політехніки, познайомившись на танцях з курсантом військово–морського училища, вискочила за нього заміж і, як вірна радянська жона, поїхала разом з ним туди, де пасуться олені, де на все небо виграє північне сяйво, де в холодному морі плавають тюлені й атомні підводні човни, а в сотвореному чи то Сталіним, чи Микитою Хрущовим городі Сєверодвинську ці підводні човни клепають? Ну, звісно ж, ти скажеш, що нічого не знав і не міг знати, бо секретність, державні таємниці, трам–тарарам, ти був як усі, ти ховався під отим цирковим куполом шапіто всезагального незнання, ти робив собі кар’єру, насолоджувався життям у його прекрасних щоденних виявах (я недурна жінка і можу уявити, що в Києві можливості для цього коли й не в мільйони, то принаймні в тисячі разів більші, ніж у Сєверодвинську!), а в цей час я з моєю вищою освітою рабствувала перед нікчемами з адміральськими погонами, а мій нещасний Боря, задихаючись од нестачі кисню, сидів під арктичною кригою, тримав під прицілом своїх атомних ракет Аляску, Канаду, Каліфорнію, до самої Мексики, Гватемали і вічно нейтральної Коста–Ріки… Ти що–небудь знаєш про це, Шульга?