Юлія або запрошення до самовбивства
Шрифт:
Далі запанувала якась ганебна нудотність. Хомухін в інтервалі тридцяти секунд проголошував тости за членів бюро обкому, за керівників республіканських делегацій (звісно, найпершим було названо Шульгу), за, за, за, пильнував, щоб у всіх були повні чарки і щоб усі щоразу випивали, собі ж наливав не горілку, не коньяк, навіть не вино, а… кефір (кефір у таку чарочку!), бо міцні напої йому протипоказані, здоров’я своє він віддав на вівтар Вітчизни і тепер здатен хіба що простежити, щоб його підлеглі зробили те саме. Перехиляючись правобіч і лівобіч, щоб проконтролювати кожного, Хомухін мовби заливав своїм каламутним поглядом довгий безладний стіл, за яким сиділи після двадцяти чи тридцяти мікрочарочок люди у позах, що нагадували
З жахом відчував він, що на нього напливає озвіріння, якого він зазнавав дуже давно, ще на фронті, і лише двічі чи тричі в житті, коли вони, молоді офіцери–танкісти, обпечені пекельним вогнем, оббризкані гарячою кров’ю, чужою і своєю власного, озвірілі від видовища смерті і від дикої радості самозбереження, вже не могли вдовольнитися тим, щоб після того страшного бою випити належні їм «наркомівські» сто грам, а наливали в алюмінієвий солдатський півторалітровий казаінок літр спирту, накришували туди чорного фронтового хліба, а тоді по черзі сьорбали те кошмарне «хлебово» ложкою, п’яніючи, чманіючи, доходячи до тих меж озвіріння, коли здатен був голими руками роздерти не тільки тигра в клітці, а й лева на свободі, як той Самсон на пам’ятнику.
За інших обставин Шульга чхав би на всі так звані стримуючі фактори, на всесоюзний рівень наради, на присутність московського і місцевого керівництва, на славу КПРС і «плюс електрифікацію», але тут він був зневладнений присутністю жінки, заради якої досі жив і щось робив на цім світі, він був її рабом, підніжком, сміттям, гряззю, щоранку бачачи Юлію, він народжувався в радості й умирав од безнадії, серце підстрибувало в ньому до самого горла і не давало дихати, жорстоким і жадібним хвилюванням дивилося на нього її прекрасне лице, а ЇЇ золоте тіло щодень розквітало більше й більше від його мовчазних божевільних захватів…
І майже жодної нагоди не те що побути вдвох без свідків, без Хомухіна або Фелікса, а навіть обмінятися двома–трьома словами!
Сьогодні Шульга хотів нарешті напитися і зробити спробу прориву. Привселюдно. Нехтуючи так званою пристойністю. Змаловаживши Хомухіна. Начхавши на все! Ось він ще присьорбне дюжину цих хомухінських «шкаликів», дійде до точки, озвіріє остаточно, а тоді і підведеться над цими дрібноголовими, протупає кроками Командора до Юлії, схилиться перед нею в лицарському поклоні і скаже щось такеє, як уміли казати колись лицарі–запорожці перед найрозкішнішими красунями Європи…
Жінки володіють не тільки чуттям, а й передчуттям, Юлія підсвідомо вгадала наміри загадкового «київського Командора», як прозвала вона Шульгу з першої хвилини знайомства, досі вона тримала його на припоні самим поглядом своїм, але сьогодні цей норовистий велетень порве всі припони, забуде про стриманість, знехтує сором’язливістю, а тоді крах, пропад, катастрофа, і не так для нього (бо він заправляє «Інтеренерго», а це валютні надходження, це номенклатура самого Політбюро, де безсилий навіть Хомухін), як для неї, для її становища, для надій, для…
Вона виставила три пещені пальчики над своїм довгим оком, злукавлено повела поглядом по Хомухіну, тоді й по Першому і, одержавши безмовний дозвіл свого покровителя на тост, позачергову заяву або просто якийсь жіночий вибрик, зманіжено вигнула безсоромні уста:
— Доки вже ми засідатимемо в цьому городі Горькому? Чи не варто б перенести наш товариський обід на берег красуні Волги? Я пропоную продовжити товариське застілля товариським купанням!
— Тобто? — подивувалося місцеве начальство. — Товаришу Хомухін, невже
— Програма виконується послідовно, — заплямкав кефірними губами Хомухін. — Автозавод, «Красное Сормово», домик класика пролетарської літератури Максима Горького, нижегородський Кремль, гордість радянської хімічної промисловості Дзержинськ…
— А Волга?
— Волги ще не було. Заплановано.
— То от і здійснюйте плани, втілюйте, так би мовити, в життя… Ми з членами бюро відправимося вирішувати проблеми, а вам зоставимо свого ідеолога, він у нас і за ідеї, і за культуру, і за фізкультуру, так що можете плавати і навіть — го–го–го! — поринати…
— Але ж… — Хомухін ніяк не міг стямитися. Від будь–кого міг він ждати здоровенної свині, але щоб від головного спеціаліста! — Але ж… серед нас дама… а для неї потрібен купальний костюм…
— Все на мені, — вже неприховано знущалася з свого рабовласника Юлія. — Труси, бюстгальтер… Тепер це зветься «бікіні»… Тут всі свої… Співробітники… А які можуть бути умовності серед співробітників?
— Але я не вмію плавати! — зробив останню спробу врятувати ситуацію Хомухін. — Я сибіряк!
— А вам і не треба плавати, — заспокоїла його Юлія. — Ви можете посидіти на березі.
Чи знала вона, що сидітиме на березі не тільки Хомухін, а й Шульга?
Готель стояв майже на краю крутого урвища, річка хлюпотіла далеко внизу, щоб добратися до води іноземним постояльцям, інтуристівське начальство розщедрилося і спорудило на тому урвищі міцні дерев’яні східці, а внизу влаштувало так званий «пляж»: одгородили з двох боків дротяною сіткою шматок вузького берега і поставили там два дерев’яні «грибки». Під одним таким «грибком» прилаштувався товариш Хомухін, під іншим засів Шульга. Він, щоправда, був не в костюмі з галстуком, як Хомухін, встиг залишити в готелі піджак і галстук, але до купання не рвався, демонструвати свої фронтові шрами й рубці не хотілося, а ще більше не хотілося змішуватися з отою безладною купою самців, на яку вмить перетворилося їхнє високоповажне товариство, щойно блиснуло перед ними звабливе жіноче тіло, досі всі ці занудливі дні засідань сховане від них, закрите, прикрите строгими, як московські кабінети, костюмами, а тепер несподівано, запаморочливо, майже вибухово оголене в усій своїй звабі і знаді і зухвало виставляюче дві свої найзабороненіші зони, ледь заховані за вузькими стьожками так званого бюстгальтера, ще так званіших трусиків.
Плавали, пірнали, брьохалися у воді, здіймали міріади бризок, колотили брудну волзьку воду «на шампанське», галас, вереск, іржання… Вірний Фелікс вистрибував у самому центрі вирування, щоб простежити, проконтролювати, не дати перейти межу… Шульга тільки посміювався, спостерігаючи все це. Голі люди — це тільки голі люди, і панує над ними тільки первісний інстинкт, основний інстинкт, зосереджений в отому жіночому тілі, в його вологих гарячих глибинах, в первісних хащах, в правічній дикості. Людина народжується для світла, а її одразу ввергають у тьму, щойно вона видасть свій перший крик. То чи не краще добровільно повернутися в своє правічне лоно, плюнувши на всіх самозваних повелителів, розпорядників, доктринерів і наставників, і може, й до жінок пориваємося ціле життя з такою несамовитою сліпою пристрастю тільки тому, що знов жадаємо повернутися туди, звідки прийшли, втонути в первісному океані вічного життя, з якого випливли тільки на коротку мить, мов незвані робінзони, і в який знов готові зануритися щомиті з величезною насолодою, з незбагненним захватом, з неймовірним залассям, немилосердно ламаючи, трощачи, нищачи всі застереження, заборони релігій, урядів, філософів, моралістів… Зрештою, все тоне в жінці… Держави, уряди, ідеології, вірування, філософії, команди поліцейських наглядачів, жезли первосвящеників, катівські сокири…