Юлія або запрошення до самовбивства
Шрифт:
— Ні, не здається.
— Дозволите поцікавитися, чому саме?
— Бо я маю виняткове право.
— Право на що?
— На вас.
— Ми що — повертаємося в рабство?
— Навпаки — в царство свободи.
— Ну, гаразд. Я втомилася від вас. Давайте краще послухаємо Хомухіна.
— А що там слухати? Гасло «слава КПРС» можна прочитати на кожному паркані поруч із загальновідомим словом з трьох літер, а бухгалтерські одкровення кожен з нас слухає двічі на місяць, розписуючись у відомості на одержання авансу і зарплатні.
— Звідки ви взяли, що Хомухін — бухгалтер?
— А хто ж він, по–вашому? У нього фізіономія московського чиновника, готового проповзти по всіх електричних проводах Радянського Союзу
Хомухін тим часом заливався зі свого президентського місця, мов глухар у любовному токуванні посеред непрохіддя російського лісу. «Завдання полягає втому…» «Постанови партії й уряду…» «Мудрі вказівки й настанови…» Словесна потерть, січка, силос слів, «такт запыленных слов» [15]… З хрущовських часів заведено було серед начальства не читати з широких аркушів, як за Сталіна, а тільки з вузеньких паперових стьожечок, які вміщувалися в долоні партійного оратора, або з маленьких блокнотиків, щоб створювати ілюзію, ніби ідіотизми, виголошувані тою чи іншою посадовою особою, належать не казенним писаристам, оплачуваним робітничо–селянським потом країни соціалізму, а саме їм, так званим слугам народу, плоть від плоті, кров від крові, та тільки не рот від рота, бо рот номенклатури завжди був роззявлений незмірно ширше, ніж біблійна паща Левіафана… Хрущов у нестримних і безконтрольних розпатякуваннях мав звичку, длубаючись у своїх бездонних кишенях–торбах, видобувати звідти якісь шпаргалки і цидули, то зненацька потрясав над державною трибуною звичайним футляром від окулярів, знаходив там папірець, вичитував з нього для одної шостої земної кулі: скільки стебел кукурудзи завдяки квадратно–гніздовому способу може бути посаджено на одному гектарі, скільки качанів можна виростити завдяки мічурінському способу на одному стеблі, скільки кукурудзи може бути в одному качані і скільки центнерів можна зібрати з одного гектара і з сорока мільйонів гектарів на Україні, і з трьохсот мільйонів гектарів у Радянському Союзі, тоді як у японців на їхніх сто мільйонів ротів лише два мільйони гектарів орної землі, а в Скандинавії кукурудза й зовсім не росте, і в Англії не росте, і…
Хомухін виховувався під хрущовськими барабанами. Він з радістю засвоїв манеру пустопорожнього московського базікання вже не з сталінських розлогих паперових аркушів, а з вузеньких блокнотиків, таких натуральних, таких справжніх, таких достовірних…
Але вузенький блокнотик, створюючи ілюзію начальницької самочинності, водночас ставав мовби несвідомими кайданами для тих, хто ним користався. Бо тут немає простору, жорстока обмеженість, не відірвеш погляду від написаного, не побачиш, хто перед тобою, хто слухав, хто не слухав, хто є хто і що є що…
І хоч Юлія сиділа просто за кілька метрів од Хомухіна, той не знав про це, не бачив її, не відчував, не…
— Ви знаєте, що таке Хомухін?
— Наприклад?
— Це мільйони тонн узбецької бавовни, придатної лиш на вироблення генеральської вибухівки… Це…
— Ви заздрісний, як усі українці?
— Ніде правди діти. Ми справді заздрісні. Може, ще до біблійних часів. Може, ми найзаздрісніші на світі. Та тільки щодо жінки. Бо це для нас найвища святиня, найдорожче божество, найфантастичніше блаженство…
— Слухайте, у вас якась священницька термінологія!
— А може, я справді священик біля такої жінки, як ви?
— Ви що? Дешевий провінційний зальотник чи просто примітивний нахаба? Слухайте Хомухіна!
— Чхав я на вашого Хомухіна і на все, що було й буде довкруг цих хомухіних! Ви дозволите доторкнутися до вашої руки, до плеча, до…
— І що це вам дасть?
—
— Наприклад?
— Ви народилися не в Ташкенті і не в сорок другому році?
— Як смішно! До чого тут Ташкент і сорок другий рік?
— Бо коли все це, то може бути інцест.
— Інцест? А що це таке? Я не знаю.
— Юліє, — тяжко зітхнув під номенклатурним словоливством Хомухіна Шульга, — я вас прошу, заприсягаю всіма силами своєї слов’янської душі, послухайте мене, повірте мені, віддайтеся і здайтеся мені, моїй силі, моїй сназі, моїй знемозі, коли хочете…
— О Боже, спаси й помилуй! Ви таки справді божевільний! Коли ви не замовкнете, я встану і піду від вас.
— Ви від мене нікуди не підете. Це можна було робити, доки я не знав про ваше існування. Але тепер…
— Тепер? Що тепер?
— Я знав вас у Ташкенті, тоді в Європі, в Судетах, знав на Дніпрі, тепер Волга… Тяжіння материків, гір, великих гір… Все тяжіє… Подібне прагне до подібного. В «Бенкеті» Платановім запитання: «Чи любиш мене?» — означає: чи бачиш ту саму істину?..
— Залицятися з допомогою Платона? І вас тримають на роботі?
— Зрозумійте мене правильно. Я незмірно далекий від вульгарних пожадань… Ви для мене справді спокуса, найбільша і найстрашніша з усіх можливих спокус, але не просто фізична, тілесна, а найперше духовна. Бо що таке фізичний світ? Це тільки символ світу духовного, і цей символізм пронизує все живе. Платон знав про це, як видно з його двічі розділеної лінії, що згадується в шостій книзі його «Республіки…». На цей закон вказують і Якоб Беме, і майстер Екгарт, і всі містики в своїх темних, загадкових писаннях. Печать і відбиток, природа й істина, Бог блажен у чоловікові, а чоловік блажен у Богові, і в обох саме блаженство…
— Яке ж місце відводите ви для мене в своїх божевільних координатах? Що я — печать чи відбиток?
— Ви спокуса і блаженство. Сила жінки в силі спокуси. Спокуса вища від влади, це панування над символічним всесвітом, тоді як влада — це панування лише над світом реальності, який завжди обмежений, нудний і, зрештою, набридливий. Жіночність спокушає тому, що ніколи не опиняється там, де мислиться. Сьогодні ми спостерігаємо еротичну полівалентність, безмежну потенційність пожадання, лібідінозні розгалуження, заломлення, напруження — всі багаточисленні варіанти, одної визвольної альтернативи, що випливає із сфери психоаналізу, звільненого від Фрейда, або з сфери пожадання, звільненого від психоаналізу, і за зовнішнім роздуванням сексуальної парадигми всі вони змикаються, засвідчуючи можливу нейтралізацію структури, втрату нею відмінностей, які її організують…
Вона поглянула на Шульгу з неудаваним острахом.
— Ви таки справді ненормальний?
— Це не я. Це французький філософ Бодріяр.
— А ви?
— А я ждав і шукав вас двадцять п’ять років. І тепер вимушений на цій ідіотській нараді… З цим кретином Хомухіним…
— Не забувайте: він мій шеф.
— Плювати! Я повинен вас побачити без шефів і без нікого…
— Окрім того, я мати сімейства, в мене у Москві чоловік, шестирічний син…
— Це не має значення! Ніщо не має значення після того, як я вас знайшов!..
Але тут Хомухін добурмотів свою шпаргалку, кинув керівний погляд на аудиторію, вмить відзначив, у якій небезпечній близькості до двох цілковито небезпечних чоловіків перебуває його «головний спеціаліст», і негайно зробив відповідні оргвисновки.
— Запитання в письмовій формі, — поважно промовив Хомухін, — а тим часом попросимо висловитися нашого колегу з України товариша Шульгу!
О, прокляття!
Та Хомухіну й цього було не досить.
— За ним, я думаю, — насолоджуючись своєю владою, з усміхом василиска прорік він, — скаже свою думку наш колега з Вірменії товариш Давтян, а всіх бажаючих виступити ми попросимо зафіксувати шановну Юлію Никонівну… Прошу, Юліє Никонівно…