Юлія або запрошення до самовбивства
Шрифт:
— Та що з тобою?
— Я вже казав колись тобі.
— Про що ти казав? Я не пам’ятаю.
— Що я повинен вернутися. Рано чи пізно повинен.
— Я цього не знала.
— Ти все знала, але не хотіла зрозуміти.
— Що — я така дурна?
— Пробач, коли я тебе образив. Вся справа в тому, що чоловіки вічно вертаються, готові до цього, а жінки — ніколи. Чоловіки живуть надією навіть тоді, коли, здавалось би, запановує цілковитий відчай.
— Що ж тоді лишається для цих ідіотів чоловіків?
— Лишається впертість. Національна риса українців.
— Отже, ти знов на щось надієшся і знову ждеш і не хочеш помічати того, що біля тебе?
— Людо! — він по–дружньому ледь обійняв, а може, просто вдав, ніби обіймає її за плечі. — Не треба ускладнювати життя.
— Та яка ідіотка хотіла б його ускладнювати! — майже розпачливо вигукнула Людмила. — Ти хоч знаєш про те, що кожна жінка, побачивши отакого витесаного з каменю Шульгу, хотіла б спростити наше паскудне життя знаєш до чого? Хоч не до постелі, не до обіймів, щоб у тобі тріщали всі кістки, не до поцілунку, від якого западається під тобою земля, то бодай до ледь відчутного доторку, дотику, до отого, хай би побрали його всі чорти, тангенціального приторку, чи як там його ще назвати! Ну, Шульга! Машина з сержантом жде нас. Ми ідемо чи не ідемо?
Шульга, не відповідаючи, попровадив її вниз сходами, вивів з приміщення інституту, вони опинилися перед святковим натовпом, який ждав радісних жертв (натовпи завжди ждуть чи то радісних, чи то трагічних, чи навіть і смертних жертв, на те вони й натовпи), щедро зготувавши для них відповідні слова, вигуки, захвати, букети троянд, гладіолусів, лілій, на захоплення й квіти Шульга не сподівався, бо вже цілий тиждень не міг вловити Ольки, а коли б вона й знала про цей день, то посоромилася б прийти сюди, тому він досить вільно почувався, вийшовши з інституту, нічого не обіцяв Людмилі, але й не відтручував її, вони вийшли разом і йшли далі разом, Людмилу десь ждала прислана її полковником машина з вірним сержантом, Шульгу не ждав ніхто, не ждало ніщо, та несподівано з того привітального натовпу назустріч Шульзі і йото розкішній супутниці непомітно, скромно, майже сором’язливо виникли дві жіночі постаті, вони не намагалися перепинити путь Шульзі, не пхалися нахабно межи очі, трималися осторонь, мало не до самознищення, та в тій їхній стриманості прочитувалася велика природна гідність людська, перед якою все маліє і мізерніє, а ще було щось тривожне. Це були не просто жінки, а вісниці лиха. Шульга став. Людмила здивовано озирнулася на нього.
— Що з тобою?
— Обмивання диплома не відбудеться. Пробач і прощай, — сказав він.
— Та що з тобою, Шульга?
Але він уже і забув про неї і ступив назустріч тим двом жінкам. Молодшу Шульга впізнав одразу. Маслакувата Тося (а може, Тася або Туся), яку Олька брала з собою, коли вони ходили на фільм «Кавалер Золотої Зірки». Відтоді він Тосі (Тасі чи Tyci) більше не бачив, але впізнав одразу. Вона теж впізнала його, точно вихопила поглядом з строкатої святкової юрби і сказала своїй супутниці:
— Осьде він.
Тепер Шульга переніс свою увагу на другу жінку, вона була, може, вдвічі старша за Тосю і була… Ні, не схожа на Ольку, не нагадувала її бодай віддалено ні лицем, ні постаттю, ні манерою триматися, та все ж було в ній щось спільне з Олькою, і Шульга підсвідомо відчув, що перед ним тітка Килина, про яку стільки чув, але якої ніколи не бачив і в існування якої, коли казати правду, не дуже й вірив, переконавшись з часом, що Ольці з її сором’язливістю потрібен своєрідний щит для самооборони, а таким щитом саме й могла слугувати грізна в своїй непідкупній цноті жива чи вигадана тітка Килина.
— Ви тітка Килина, — не питаючись, а, власне, стверджуючи, сказав Шульга.
— Оце ж я вашу лічность зразу признала, бо як на карточці, — Одьчиним голосом озвалася тітка Килина. — Це ж ви Шульга, значить?
— Шульга.
— З Олькою нещастя, — без передмов сказала тітка Килина.
Вона могла б і не казати. Шульга знав і так.
…Її смерть переслідуватиме його аж до Кам’янки на Дніпрі. Кам’янка — на лівому березі, на правому — Нікополь і далі — Покровське. З Кам’янки — Юлія, з Покровського — Олька. Мов дві неповторні перлини, нанизані на вічну нить Дніпра–Борисфену.
Шульга опинився в Кам’янці через два роки після страшної вісті про Ольку. Два роки горілки, меланхолії, проклять і зневіри. В управлінні експлуатації електромереж раділи, маючи такого тупого попихача. Його ганяли по степах, як Сидорову козу. А він ладен був хоч чортові на роги, аби лиш не сидіти в місті, де все нагадувало про найвище щастя і найбільше нещастя, Тепер Шульга, як його колишній підкомавдний капітан Сухорукое, теж був обтяжений (а може, й скалічений?) вищою освітою і достоту знав, що ніколи не слід озиратися. Все наше горе за нашими плечима. Не озирайся! Не озирайся! Орфей через це втратив Евридику — і це, здається, найбільша трагедія любові усіх часів.
Одначе, коли в управлінні стали шукати охочого поїхати на пуск Кам’янської зрошувальної системи, Шульга зголосився найпершим, без вагань і сумнівів. Бо Кам’янка — це Юлія. Чому він досі не кинувся туди, не спробував знайти боДай слід від неї, ледь помітний знак, натяк, приховану печать на землі і вічний голос небес: ось вона, тут вона, тут вона впала, до землі припала…
Він сам не знав, чому так дивно поводився всі ці роки. Завжди возив з собою мідеорит дюрерівської «Меланхолії», подарований безумно вродливою і ще безумніше нещасною Регіною, і життя його, поведінка, окремі вчинки після Ольчиної смерті були так само загадкові, непростежувані, часом безглузді й розпачливі, як усе зображене на геніальній гравюрі Дюрера…
Кам’янка була просто черговим відрядженням для молодого інженера Шульги. Через степи, крізь степи, понад степами, ах, ах, як же поєднаними в своїй стихійній чорноземності з великими здобутками соціалізму (Ленін: «Комунізм — це радянська влада плюс електрифікація»), де «запахущі корені зерна вплітаються у пружність електрона», де «йдуть по степах, по осінній руті високовольтні ферми куті», що «силою пружаться, гнуться луками понад традиціями і розлуками» [12].
На тім боці Дніпра дим, чад і кіптява Південнотрубного заводу, а в Кам’янці скіфська тиша, зелені оази садів і городів, голубі вітри зі степу і химерні мережі електропередач, по яких струменять потоки невидимої, але всемогутньої енергії, прекрасної й досконалої, як велетенський вигин бетонної греблі Дніпрельстану, безмежно вабливий, як вигин жіночих стегон… «Цвіте червона Україна»… [13]Він ріс у силовому полі тих чарівних невидимих струмів, і це визначило його долю. Не льотчиком, не папанінцем, не геологом і комсомольцем–добровольцем, а тільки в електрику. Ще в ремісничому прочитав оповідання письменника Платонова «Родина электричества». Тоді ще ніхто не знав, що такі наївні письменницькі захвати згодом виллються у похмуру маячню Сталіна, сп’янілого від перемоги, здобутої кров’ю десятків мільйонів людей. Він виростав з того кривавого моря, мов велетенське отруйне дерево, йому вже було не досить самої перемоги, не досить самоутвердження на Гімалаях трупів — він хотів утвердитися на цілому народі, а що його власний народ не відзначався чисельністю, то він вибрав найчисельніший з усіх радянських народ російський і за його здоров’я проголосив тост на бенкеті переможців, а тоді з упертістю, що межувала з ідіотизмом, приписував Росії і її генію все, що винайшло людство: парова машина — не Уатг, а Ползунов, електролампочка — не Едісон, а Яблочков, літак — не брати Райт, а Можайський, радіо — не Марконі, а Попов, шило і мило — Каблуков, а взагалі ж «Россия — родина слонов». Може, і в тому давно колись прочитаному і сприйнятому з пафосом захопленого електрикою неофіта хитрий письменник під зовнішнім пафосом приховував кпини? «Не дремлет разум коммуниста, и рук ему никто не отведет. Напротив — он всю землю чисто в научное давление возьмет… Вставай, бушуй среди стихии, уж разверзается она, большевики кричат лихие и сокрушают ад до дна…»
Шульга думав: що зробив не так у житті? Але чи все залежало від нього? Тоді в Ташкенті змушений був поїхати на фронт, не попрощавшись з Юлією. Священний обов’язок. Божевільна ніч з Ульрікою закінчилася трагічно через безглузду стрілянину, яку зчинили десь недобиті есесівці. Олька пішла від нього, нічого не сказавши, і виявилося: пішла навіки. Сусідка з Покровського поїхала до родичів на станцію Ясинувата і там нібито зустріла Ольчиного Грицька. Йому на війні відбило руку, пораненого, його приютила шахтарка з Ясинуватої, то він у неї й зостався в приймах. До Ольки вертатися не думав, бо, мовляв, нащо він їй безрукий. Про синів нічого не знав і не повірив, коли почув. Життя свого переінакшувати вже не хотів. Як усі шофери, щовечора після роботи напивався, бив свою шахтарку і був щасливий. Коли Олька почула від тітки Килини про Грицька, вона затялася: повинна поїхати туди і привезти синам їхнього батька. Діти не винні, їм потрібен батько. Про себе не думала. Про Шульгу й поготів… Уночі на Ясинуватій якісь п’яні скинули Ольку під колеса поїзда. Тітка Килина була категорична: «Отож бандити — або хотіли забрати гроші, або знасилувати…»