Юлія або запрошення до самовбивства
Шрифт:
Вони розговілися тільки надвечір. Дніпрогес уже відбудували, «лампочка Ілліча» горіла навіть у цій убогій, невзаконеній хатці, хоч для Шульги приємнішим був би звичайний каганчик. Не треба занадто світла, щоб побачити найдорожче…
Стіл у них був мов у президентів, диктаторів, генеральних секретарів і якої там ще бенері: ритуальні крашанки й паска, м’ясні й кров’яні ковбаси, смажене порося, знаменитий український кендюх, пиріжки з потрібкою, квашена капуста з яблуками, солоні огірочки й помідори, солені кавуни, які пролежали цілу зиму в піску на дні дерев’яної діжки, а тепер розверзалися своїм соковитим червоним нутром, ніби всемогутня в своєму вічному повабі жінка, повелителька цієї всеплодющої землі…
Шульга
— Ти думаєш, я оце зможу випити? — злякався Шульга.
— А чого б же ти не зміг? Ти ж сам казав, що офіцери й студенти п’ють бочками.
— Я казав? Коли я тобі таке міг казати?
— Казав не казав, а був п’яний як чіп. Я тебе іншим і не бачила…
— То від горя. А сьогодні не можу пити, бо вже п’яний від тебе…
— Таке ото й скажеш!..
— Люди п’ють здебільшого від горя. У мене був друг Андруша… Ногу йому на фронті… і все в ньому боліло, ніщо не рятувало… Одне спасіння — горіляка! Ми з ним зрання замість чаю по отакому стаканярі, а тоді на лекції!..
— Кажеш, був. А де ж він?
— Вмер. Коли його ховали, я й побачив тебе, як ти їхала з міліціонерами… Стояв на кладовищі, а ти на «доджі»… Як подумати, то всі мої друзі мертві. Або вбиті одразу, або вмерли від ран. Може, і я вже давно вмер, а оце воскрес біля тебе…
— Таке ото й скажеш! Ну, давай хоч по крапельці… Задурити голову… А то мені й досі стидно…
— Знаєш що, — сказав їй Шульга, коли вони випили трішки, а тоді трохи більше і ще більше. — Ми сьогодні повинні з тобою сфотографуватися!
— Сфото?.. Ось не сміши мене! Таке й придумаєш!
— Ні, ні, не заперечуй. Це вже вирішено.
— Та в мене й зодягнути нема чого, щоб ото на карточку…
— Зодягнешся так, як ішла святити крашанки.
— Вся в чорнім, як монашка?
— Ти себе не бачила, яка ти гарна, як світилося в тебе лице! Ти знаєш, яке в тебе лице? Біля тебе і я… Знаєш: я вже був у тій фотографії… На проспекті Карла Маркса… Там такий кумедний старий єврей… Здєлайте вид, що ви розговарюєте… Січас будет сьомка… Я вже сидів перед апаратом, а тоді здалося, що за вікном майнув отой чорний прокурор і побрався вгору проспектом, мабуть, щоб знов на тебе… Я все кинув і побіг тебе рятувати… Пам’ятаєш, прибіг тоді і… А в ательє покинув двох жінок, які привели мене туди, щоб сфотографуватися, і вони тепер і досі мене там ждуть…
— Аж дві жінки? — В ній уже народжувалися такі природні для кожної жінки ревнощі. — Красиві?
— Дуже.
— І молоді?
— Вдови. У одної чоловіка розстріляли, як ворога народу, у другої чоловік ніби і є, аж цілий полковник, а насправді вона теж ніби вдова…
— Так ти б же з ними…
— Я ж сказав: побіг до тебе і з ними не… Судьба… Тому нам треба обов’язково сфотографуватися…
— А як я оце нап’юся п’яна?
— Понесу тебе на руках!..
— Ой, шамашедчий!..
День був їхній до самого кінця, і ніч теж була їхня, і ще багато днів і ночей, місяць чи й більше. Оля бігала «на діжурство», Шульга в несамовитому ритмі метався між лекціями, заліками, консультаціями з дипломного проекту, його, сказати б, зовнішнє життя, життя напоказ, могло бути зрозумілим і виправданим навіть для Людмили і Регіни, які без претензій і зазіхань на його свободу все ж пильно простежували мало не кожен його вчинок або й незначний порух, але його приховане, затаєне життя належало тільки йому, ніхто не мав туди доступу, трьома роками кривавої війни Шульга здобув собі право жити не за приписами фальшивих моралістів, найманих ідеологічних гавкунів і партійних вождів усіх рангів, а за принципом Декарта:
Він ховав Ольку не тільки від байдужого холодного світу, а й від неї самої і від себе теж ховав, беріг, як найдорожчий скарб. Вони ходили по краю любові. Посередині розклекотаний океан неземної пристрасті, а на березі тільки вогненні вибризки, і вони падали на їхні нагі тіла, мов апокаліптичні печаті, мов невблаганне нагадування про те, що насолода й блаженство тіла ніколи не можуть перейти в душу, і в цьому найбільше, найтяжче, найнезносніше страждання…
Досі Шульга лиш невиразно мріяв, тепер спробував тверезо і точно розплановувати своє подальше життя. Інститутські професори, зубри електрифікації пропонували йому аспірантуру, обіцяли блискучу будучність, наукові ступені, високі звання, може, й до академіка, але трирічна аспірантура — це знов напівголодне студентське існування, нікчемність навіть перед постовим міліціонером, безгрошів’я, безквартир’я, безправ’я і бездостойність, а його за руки й за ноги тягли в управління прокладання та експлуатації електромереж, обіцяли одразу квартиру, високу платню, якісь казкові надбавки і коефіцієнти на польові експедиції, за відрядження, за…
Він спробував розповісти про це Олі.
— Чорти його бери, нам не треба буде ховатися в цій глиняній ліпляниці, не треба буде замуровуватися тут, лякаючись твоєї тітки Килини, ми з тобою матимемо пристойне помешкання в самому центрі міста, мені вже показали квартиру на Комсомольській вулиці, три кімнати з величезним балконом, кухня більша за всю оцю хатку, стелі — мов небесний звід…
— А нащо людям такі стелі? — зітхнула вона, і Шульга не знав, що їй відповісти.
Між ними й досі не було визначеності. То він ловив її і не міг зловити, бо вона уникала зустрічей, навмисно змінювала графіки своїх чергувань або зненацька брала відгул і зривалася мало не на цілий тиждень до своїх хлопчиків, до свого минулого, до свого ждання. То знов ждала його знетерпеливлена, в паланні й пристрасті, та водночас і в якомусь мало не містичному переляку: «Ой, який же ж гріх! Що ж воно буде? Що буде?».
Ні про які його плани не хотіла й слухати. Тільки й чув од неї: «Я не знаю! Я нічого не знаю! Я нічо…»
— Ти ще ждеш свого Грицька? — питав Шульга.
— Я не знаю. Може, й жду…
— Але ж зрозумій: його нема. Нікого з тих, кого немає, вже ніколи не буде. Вони мертві. Вбиті. Замучені. Понищені. Навіки. Безповоротно.
— Хіба я знаю? Я нічого не знаю! Я нічо…
Шульга був безпорадний перед цією безнадійною вірою в чудо. Танкісти не можуть відступати, їм судилася або ж перемога, або смерть, а тут доводилося відступати, бо перед ним була не самотня жінка, не окрема вогнева точка, не вміло укріплена позиція, а ціла держава, двадцять мільйонів матерів, удів, коханих, без надії сподіваючись, ждали, вірили у повернення своїх найдорожчих, у їхнє воскресіння і нове життя.
А хіба він сам не вірив, що та невідступно примарлива жінка з ташкентської ночі, здолавши безмежні простори, смертні поля війни і розшарпаність часів, з’явиться перед ним, мов Боже видіння, прилине, прибуде і пребуде назавжди, навіки. І коли вона спитає, чи зоставався він вірний їй усі ці роки, то він чесно визнає, що коли його тіло іноді й пробувало зрадити її тіло, то душа його не знала зрадливості. Бо найбільше щастя для чоловіка — це не зрадити в своїй душі жінку, даровану долею. А не зраджуєш тільки тоді, коли ти з єдиною на світі жінкою, яка для тебе все суще, та й годі, початок і кінець, причина і наслідок, сутність і безконечність, і життя безконечне, вічне, до найвищих меж, позначених присланим давнім грекам з небес словом «хаос», а в ньому «ах» і «ох» — наші давньослов’янські божества болю, страху, захоплення здивування.