Юлія або запрошення до самовбивства
Шрифт:
— Мені не треба, а тобі треба? — так само пошепки відповіла вона.
— Я ж тобі казав, як шукав тебе і як знайшов тепер…
— Ось не вигадуй! Всі чоловіки однакові. Все в них неправда і самий стид.
— Я не всі.
— Тобі легко казати. А я — як усі вдови. А вдовицька путь і і сліз у сльози, із рук у руки… А я не хочу цього!..
— Хіба я тебе змушую?
— А чого ж ти хочеш?
— Щоб ти була ближче до мене…
— Навіщо?
— Ну, просто ближче і…
— Ти не думай, що можеш мене зламати!
— Я й не думаю.
— У мене руки он які сильні!
— Бачу.
— В тебе долоні наче й не чоловічі. Як шовк.
— Я ж тепер інтелігент.
— А я вся в руках, ними і спасаюся. Роблю, роблю, роблю, ось уже заморююся, так наче й умерла б, а зостаюся сама — і тіло мов не знає спокою, плаче, стогне і… радіє… Такий гріх, а воно радіє…
— Бо молоде… Іди до мене!
— Ось слухай сюди, не пробуй зламати мені руки, бо я сильніша за тебе! Я сильніша за всіх чоловіків!
— За всіх сильніша, а йди до мене!
— Ось слу…
— Я все чую. Іди до мене!
— Ось…
Він не зламав її твердих рук, все сталося само собою, однаєдина мить, а в ній цілі тисячоліття туги і жури, і ось біля тебе найбільше з чудес світу, небесне світіння прекрасного жіночого обличчя, її плечі, її руки, її лікті і її губи, як і тоді, в Азії, безмежно безсоромні, але тепер ще зневажливі на додачу. Вона пригорнулася до нього безтямно, віддано, від плечей до самих колін, але одразу злякано відсахнулася, знов наставила йому в груди свої тверді руки.
— Що я роблю? Хіба ж можна? Ні, ні, цього не можна!
— Але чому? Олю! Чому?
— Ти не знаєш. У вас, чоловіків, воно все не так… Ти не можеш знати, як воно в жінок…
— Ну, що в жінок? Як? Про що ти?
— Нам не можна… Мені не… Може, десь мій Грицько…
— Майже десять років, як про нього не чути… Вже його не буде, зрозумій… А тобі треба жити…
— Жити? А я жила заради нього… Жила і ждала, ждала і жила…
— Ну, немає ж його… Мертві не вертаються…
— Ти ж вернувся?
— Ну, не знаю… Може, мене послано від імені мертвих…
— То ти такий сильний?
— Не дуже… Сила в тобі. Знала б ти, яка в тобі сила!
Вони й досі стояли посеред кімнати біля столу. Шульга опустився на коліна, обійняв Олині ноги, її коліна, її стегна; вона не пручалася, але й не піддавалася, стояла мов задубіла, не пробувала відтрутити його, але й не подавала жодного знаку жіночої капітуляції.
— Ось слухай сюди, не треба отого нічого!
— Але чому, чому? Коли я знайшов тебе… Коли ми знайшли одне одного… Повір мені… Вже на світі немає двох ближчих за нас з тобою… Повір мені!..
Він знов обіймав її ноги, занурювався лицем в первісні світи, де було заповідання втечі й спасіння від долі й недолі, але тверда долонька лягла йому на палаючу голову, і голос, ще твердіший, без жіночої ласкавості, з якоюсь майже чоловічою розсудливістю, пролунав над ним, вирок, що не підлягає оскарженню:
— Ось не балуйся! Встань уже, бо я не можу!..
Він ще не випускав її ніг, звів до неї очі.
— Олю! Але ж ми обоє… Олю!
— Не можна! Я не можу… Оце ми з тобою, а тоді тебе не буде, а мені знов… Як мені відвикати? Ти не знаєш, як воно…
— Але чому відвикати? Звідки ти це взяла?
— Ну, не відвикати — то забувати… А воно однаково… Ти ж був, та й нема, а мені воно…
— Я буду з тобою завжди!
— Всі так кажуть. У мене кум у Покровському, тож такий… Все лащиться: ти мені, а я тобі… Прибіг і побіг… І ти ось…
Станеш інженером, поїдеш кудись на стройки… А тут… Підуть аборти… А в мене діти… Що люди казатимуть? Ні, ні!.. Оце побули — і все… Ти й не приходь більше, бо воно нінащо… Чуєш мене? Чуєш?
Він чув і не чув. Підводився з колін, випростувався і розпростувався, а душа його й далі стояла навколішки перед цією жінкою, яка так нічого й не зрозуміла. Може, колись зрозуміє?
— Не забороняй мені приходити до тебе, — тихо мовив Шульга. — Не будеш?
— Та хіба я знаю? — зітхнула вона, а сама міцніше загорталася в благий халатик, так ніби остерігалася нового чоловічого натиску, перед яким уже несила буде вистояти.
Він рвучко нахилився, швидко поцілував її плече і швидко пішов. По той бік Дніпра горіло небо від мартенів, а в нього горіла душа. Чи думав тоді, в темному азіатському місті, де безслідно загубилася його любов, що віднайде її через багато років серед оцих вогнів, у місті привабливому й страшному, прекрасному й жахливому, в місті, де на деревах замість листя тріпотіли горобці, а заводи поглинали все повітря і люди задихалися, ходили зі сплющеними легенями, пласкі й темні, Мов тіні. Місто чавуну і сталі. Урочисте місто для урочистих громадян. Урочисто йдуть на роботу. Ще урочистіше повертаються з роботи. Почуття добре виконаного обов’язку і спільноти з так званим трудовим колективом. Надзвичайно урочисто святкують Перше травня і день Жовтневої революції. Урочисто живуть в комунальних квартирах, тісних, мов мурашники. Де вони там сплять, як харчуються, як розмножуються, навіщо живуть. Хіба це має якесь значення для суцільної електрифікації?
Мати прислала листа. Просила приїхати. Щось там з садибою. Шульга написав заяву в деканат, тоді побіг до Олі, не застав, як завжди, написав цидулку й для неї, ввіткнув у щілину між дверима й одвірками. Що там писав — не пам’ятав уже за годину, коли трясся в кабіні пошарпаної колгоспної тритонки, до якої «проголосував» за містом, на тій самій нікопольській дорозі, де ще зовсім недавно побачив Юлію–Олю розсміяною між двома міліцейськими чинами в кузові трофейного «доджа». Пощастило на місце в кабіні, а міг би хапати дрижаки й у кузові; тому Шульга на всяк випадок надяг танкістський шкіряний реглан на хутрі, а тепер це викликало неприховано заздрісний погляд водія, неголеного сільського дядька в засмальцьованій чорно–сірій кухвайці, у ватяних штанях і розтоптаних кирзяках.
— Мать, льотчик чи танкіст? — поспитав водій.
— Танкіст.
— Не згорів, значить.
— Не згорів.
— Повезло.
— Повезло.
— І мені повезло. Два годи на передовій за баранкою, а не зачепило ні разу. Двічі контузило. Тобі до Запоріжжя, значить?
— До Запоріжжя. Мати в мене там. Батько пропав на війні. Мене випустило, батька — ні.
— Матір провідати — це добре. Бо вже як і без матері, тоді воно що ж? Тоді вже нічого й не зостається… Я до Марганця, а тебе у Великій Хортиці скину, там машини ходять на Запоріжжя…