Юлія або запрошення до самовбивства
Шрифт:
Він знав відповідь. Не для себе, а для тої, що явилася йому з темної азіатської ночі, і не тільки видінням, а й втіленням найвищої благодаті.
— Ти тепер іди сама, а я вже якось, — сказав Шульга Ользі, довівши її до трамвайної колії, за якою вже була соборна ограда. — Щасливо тобі, Олю.
Йому хотілося на прощання наблизити своє обличчя до Олиного лиця, але між ними була свічка в скляному захистку, і її тихе сяяння мовби розокремлювало їх золотим серпанком, невловимо тендітним та водночас і непроникним.
— Треба казати: «Христос воскрес!» — ласкаво усміхнулася йому жінка крізь золотий серпанок і безшелесно віддалилася від Шульги, вливаючись у мовчазний потік постатей, які значилися в м’якій теплій темряві незгасними вогниками свічечок.
Шульга стежив за Олиною свічкою, аж доки вона запливла за високу соборну ограду, тоді, трохи повагавшись, повернув на вулицю Поля і пішов до самотньої хатини на крутому дніпровському схилі.
Поставив свого чемодана під дверима, всівся на нього, обіпершись спиною об тверді сухі дошки, заплющив очі. Мов бездомний пес, що тужить за хазяїном, якого ніколи не мав. Все в ньому перевернулося. В голові, в душі, в жданні, в надії. І світ так само перевернений. Все навпаки. Йому треба до свого студентського притулку, а він вернувся сюди. Людям слід би запалювати свічки в церкві від панікадила і нести священний вогонь по домівках до незгасних лампадок під образами (в кого вони ще збереглися), а вони йдуть із запаленими свічками до собору, роззолочуючи теплу весняну ніч і мовби кидаючи зухвалий виклик темним недовідомим силам: «Ось ми! Ще живі!».
Шульга пам’ятав, як ще зовсім малим водила його мати до церкви на причастя, і отакі теплі весняні ночі з хресним ходом і освяченням пасок пам’ятав, хоч все те було ніби вві сні, — він те й знав, що засинав знов і знов, а мама будила його, ласкаво доторкуючись до щоки, м’яко обгортуючи шовковим шепотом: «Не спи, дитино моя, гріх же спати в таку ніч!». Тоді був безмовним свідком, як комсомольці й войовничі безвірники стягали в Кічкасі дзвони з церков, і вже далі здичавіло ріс в якомусь мертвому просторі, що звався «відокремленням церкви від держави»; а згодом, уже на війні, несподівано довідався, що православна церква існує і всім духом своїм підтримує воїнів, які віддають живіт свій за Вітчизну, стало відомо також, що Сталін, як потопельник за соломину, вхопився за церкву так само, як вхопився він за великі імена минулого: за Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницького, Нахімова, Ушакова, як вхопився за офіцерські звання, золоті погони, за минулу пам’ять, славу і звитяжність. Німці, окупувавши Україну, з германською методичністю понаставляли комендантів і бургомістрів, щоб здирали з підкореної землі хліб і сало, а про душі людей, які жили на цій землі, вони не думали й не дбали так само, як і вождь усіх народів товариш Сталін. І тоді, мовби зродившись з багатолітньої занедбаності й безнадії, не знати звідки взявшись, прийшли в кожне найменше українське поселення православні ієреї і відкрили пристанище духу, і не були то пишні храми, а просто глиняні хати, і не бронзові дзвони возносили хвалу Господу, а мідні гільзи від гарматних набоїв, і молилися не перед тисячолітніми ликами, а перед простими іконками сільських немудрих богомазів, і віра цих людей була така велика, що навіть страшний Сталін злякався її величі і хоч і не дозволив, але й не заборонив усіх тих відроджених на крові й стражданнях церков по всій Україні після її визволення від фашистів…
Майор танкових військ… Хто виграв війну? Майори, сержанти чи безіменні рядові? Тепер це не мало значення. Для Шульги. Всі бої позаду. А в нього попереду свій бій. І ця безсонна ніч ждання, нетерпеливості, надії, ніч перед боєм…
Шульга відчував жінку всім своїм тілом крізь ніч, крізь відстань, крізь найнеможливіші безміри і знав, що треба ждати. Сьогодні або ніколи. Хоч ніколи не могло бути ніколи, воно виключалося абсолютно і безповоротно. В його тілі назбиралося стільки ждання, відчаю і безнадії, що відступати він уже не міг.
Отже — сьогодні, і тільки сьогодні!
Зірок він не бачив. Не хотів навіть дивитися на небо. Олька прийде по землі, хоч дарована йому небесами. У Ташкенті небо було в хмарах, яких Шульга тоді й не зауважив. Вночі з німкенями був п’яний. Залицяльник, насильник, ґвалтівник. Тепер не хотів ставати ні залицяльником, ні кавалером, бо це смішно й старомодно в епоху кавалерів Золотої Зірки. Як близько він до Ольки і як далеко від неї. Але його дух витав над нею, оточував її, пригортався до неї, дух грішний, пожадливий, може, й злочинний. А що є злочин?
Вона прийшла, коли за Дніпром сходило сонце. Не прийшла, а одразу з’явилася перед Шульгою, мовби справді послана небесами, ніби Божий дарунок, заповнила собою весь простір, весь світ, стала для нього цілим світом’ а світ став її тілом, молодим, розкішним, неприступним, як райський сад, у диких запахах жінки, які пересилюють усе знане й незнане: аромати квітів, дух моря й степів, запаморочливість гірських хребтів і дурмани вин…
— Олю… Юлю… Ю! — простогнав Шульга, простягаючи до неї руки, шукаючи її в незмірних просторах і не знаходячи, сподіваючись в надії і без надії, увесь на межі чекання, терпіння, розпуки, вибуху…
— Оце ж, — злякалася вона. — Я й не думала, що ти мене тут ждатимеш. Ти ж казав: вдень прийдеш… А я оце… А тепер же треба христосуватися… Ой, Боже ж ти мій! Треба ж христосуватися, а я не можу, а воно ж треба…
Шульга перепинив її розгублене, безладне мовлення, став перед Олькою, обережно обійняв її, тихо поцілував у щоки, а тоді ще обережніше в уста, в безсоромні губи, в найглибші глибини пристрасті, затаєності, розкошів…
— Ну, чого ж ти мовчиш? — майже грубо спитав Шульга. — Де твій Христос?
— О, я нещасна! — простогнала вона. — Христос воскрес!
— Воістину воскрес! — запечатуючи її фантастичні уста твердим танкістським поцілунком, промурмотів Шульга і ненастирливо провадив жінку далі й далі в прихисток її немудрого мешкання, до круглого столу під шовковим абажуром (Ташкент! Ташкент!), до вузького цнотливого ложа за параваном (східні ширми в Ташкенті!), до найбільшого гріха, до найбільшої радості, до…
— О Боже, — стогнала Олька, зламана його ведмежими обіймами. — Сьогодні треба христосуватися, а я боюся цілуватися з тобою!
— Саме про це не слід забувати! — обціловуючи її шовкове вухо, прошепотів Шульга.
— Про що ж? Про те, щоб боятися?
— Ні, щоб цілуватися!
Він зрадів і злякався: в Ольки були неціловані губи! Є часто ціловані губи. Є жаждиво ціловані губи. Є просто давно ціловані. А в неї зовсім неціловані… неці… не… Спалах! Вибух! Все горить і палає: очі, щоки, губи, долоні, тіла…
Вони блукали в тісних сутичках Олиного пристановища, вона злякана й розгублена, Шульга вперто–терплячий, бо терплячість була його зброєю, способом діяння, власне, самого життя, ритм бою, атака, натиск тут не годилися, він не хотів од Олі нічого, що не дане було б добровільно, без примусу, без натиску, брутальності, сили, — а тільки в охоті, в радощах майже неземних!
Ліжко було під стіною. Широке, з блискучими шишечками на нікельованих бильцях, барвиста гора пухнастих подушок, бузкове покривало з тих, що чомусь звуться «марселеві». Від стола під круглим шовковим абажуром до ліжка лише три кроки, а для них вони стали безконечністю. Оля піддавалася і не піддавалася. Шульга ламав її мовчазний опір, він знав, що не відступить, хоч водночас знав також, що повинен попередити, застерегти жінку. Стережися мене! Бійся! Втікай од мене! Але й не кидай мене, бо мені без тебе не можна…