Юлія або запрошення до самовбивства
Шрифт:
Хомухін сполошився.
— Колего Шульга, — поважно промовив він. — Не слід наражати шановну Юлію Никонівну на небезпеку. Тут же високо! Феліксе, скільки тут східців?
— Дев’яносто три! — не гаючись жодної секунди, видав інформацію підчихвіст. Може, й брехав, та це не мало значення. Головне — догодити начальству.
— Ви чуєте, колего Шульга? Дев’яносто три східці! Юліє Никонівно, це ж небезпечно! — Хомухін навіть удав, ніби хоче сам особисто наздогнати і спинити неслухняних втікачів. — Ви чуєте, Юліє Никонівно! Я не можу взяти на себе відповідальності за таке… за це… за…
Юлія сміялася на грудях у Шульги і не відповідала. Шульга вже подолав перший десяток східців, відчуття легкості не зникало, з’явилася летючість у всьому тілі, золоті сурми гриміли в душі і золоті сонця перед очима… Він ніс свою дорогоцінну ношу вище й вище, до самих небес, і над ним співали фенікси.
— Ви справді намірилися знести мене на самий верх? — спитала Юлія.
— Ну!
— Але ж це безумство!
— А що може бути прекрасніше за безумство? І я не тільки знесу вас нагору.
— А що ще?
— Я цілуватиму вас на кожній приступці!
— Я не дозволю!
— А я без дозволу!
Він поцілував її волосся.
— Я забороняю! Чуєте?
— Не чую!
Він поцілував її чоло, тоді щоки, ніс, підборіддя, нарешті губи…
— На нас же всі дивляться! Хомухін…
— Хай дивляться.
Він обціловував її шию, плечі, груди.
— Поцілуйте мене, Юліє!
— Я не можу. Серед білого дня! Кошмар!
Він цілував її живіт, стегна.
— Поцілуйте мене, Юліє, Юлю, Ю!..
— Але ж це такий сором!
— Ледь доторкніться губами мого підборіддя… Отак… Боже, — яке блаженство! Невже це знову ви, невже все повертається, невже?..
— Ви знову за своє?
— Цілуйте мене, Юліє, щоб я повірив… Ці сходи вже кінчаються… їх надто мало… Треба було б до самого неба… Я вас занесу і на ваш третій поверх… Без ліфта… По сходах…
— Не смійте! Що ви собі надумали!
— Тоді в мій номер. На четвертий поверх. Ще краще.
— Шульга, я кричатиму! Ви забули, що за нами йде Хомухін.
— Він десь ще далеко внизу.
— А Фелікс? Ви забули про Фелікса. Мій номер між їхніми номерами. Вони не спускають з мене очей. Сьогодні за все, що було на березі, і за цю вашу витівку… Я навіть не знаю, що тепер буде… Вони обидва не спатимуть, стерегтимуть мене, як у тюрмі…
— А завтра? Завтра ви зможете вирватися? Тільки скажіть — я щось вигадаю…
— Завтра я буду в поїзді.
— Але ж наша нарада ще не закінчилася.
— Хомуха мене відпускає. Повертається з Сєверодвинська мій морський майор, і мені треба бути вдома, щоб він нічого не знав про моє так зване службове відрядження.
— Може, дозволите мені стати під вікном вашого вагона з букетом троянд?
— Виключено.
— Тоді хоч з плиточкою шоколаду «Сказки Пушкина»?
— Ви нестерпний, як усі хохли!
— Звідки вам відомо про нашу так звану нестерпність?
— Ну… вважайте, що це російський державний фольклор.
— Може, великодержавний?
— Коли хочете, хай. буде великодержавний.
Він уже доніс її до готелю, обережно поставив на землю, як дорогоцінну порцелянову статуетку.
— Я не можу відпустити вас до Москви… Ми повинні поговорити… Це надто важливо, зрозумійте, Юліє… Може, після вечері?
— А що скаже Хомухін?
— Чхати на Хомухіна!
— Зрозумійте ж нарешті: Хомухін — заступник міністра.
— Я теж заступник міністра, чорти його бери! То й що з того?
— Ваше так зване міністерство? Воно рівно на п’ятнадцять (за числом республік) нижче московського. Невже ви цього не знаєте?
— Я нічого не хочу знати після того, як побачив вас… І не можу втратити вас… Коли не сьогодні, то завтра я подам вам плиточку шоколаду у вікно вагона.
— Ви забули, що тепер у вагонах вікна не відчиняються.
— Я з тих часів, коли всі вікна були навстіж.
— І двері?
— Не тільки двері! Ви ще матимете змогу пересвідчитися… Я щось вигадаю… Я повинен щось вигадати…
— Ви божевільний, — засміялася вона, — я ніколи не зустрічала такого божевільного… Але ви мені чимось подобаєтеся, Шульга. Чуєте?..
— Це не те слово, — пробурмотів він, бо вже підскочив до них Фелікс, і Ашот з одягом Юлії ішов слідом за ним, а далі й уся безладна «інтернаціональна дружина» енергетиків з Хомухіним у центрі.
В Конституції запишуть: «Основой советского общества является трудовой коллектив».
Шульга знав, що бути людиною можна тільки тоді, коли зумієш стати над отим «трудовим колективом». Тоді що ж: і над Конституцією? Коли треба, то й над Конституцією.
Поїзд «Горький — Москва» відходив десь після одинадцятої вечора. Отже, в своєму розпорядженні Шульга мав більше доби. І коли до впертого українського розуму додати тисячолітню вірменську мудрість, то можна перевершити не тільки кефірного чинодрала Хомухіна і його міністерську рать, а й усе, що Москвою зветься…
Ніхто нічого не знав, нічого не підозрював, ні про що не здогадувався…
Звісно ж, Хомухін не міг проводжати до поїзда свого головного спеціаліста, не той ранг і статус, але для цього був вірний помічник Фелікс, який усе забезпечив, здійснив і проконтролював. У касі обкому партії він придбав за безготівковий рахунок два квитки (нижні місця) в п’яте купе м’якого вагона поїзду «Горький — Москва», взявши в обкомівської касирки урочисте запевнення і службову обіцянку, що два інші місця в цьому купе не будуть продані, отже, номенклатурному пасажирові гарантовано купе в його цілковите розпорядження. Тоді було подбано, щоб у персональному купе на столику була не казенна посудина, а справжня кришталева ваза з букетом свіжих троянд, на підлозі ж не затоптана і запльована підстилка, а новий барвистий килимок, як належиться для важливих осіб, бо в тому купе тої ночі повинна була їхати дуже важлива особа.