Юлія або запрошення до самовбивства
Шрифт:
Фелікс привіз Юлію до поїзда, вручив ще один сніп квітів «від товариша Хомухіна», ще раз пересвідчився в надійності, ізольованості і неприступності головного спеціаліста, вигинаючи свою підлабузницько–жіночу спину, розкланявся з Юлією і злиняв, розчинився в надволзьких сутінках, дрібненький бісик у трагічних пеклах…
Юлія ще нічого не знала. На притемненій платформі з’явився чоловік–паяц у червоному картузі, з якимсь ідіотським круглим жезлом у руці, тоді щось засвистіло, захурчало, під вагоном важко загриміло залізо, розкарякуватий чоловік у червоному картузі кудись поплив, і все попливло і відпливло, поїзд вирвався з станційних стисків і, набираючи швидкість, помчав у темні російські простори.
Юлія відвернулася від вікна, і в цей час у відчинених дверях її купе виникла висока чоловіча постать.
— В чому справа? — невдоволено вигукнула жінка. — Це купе…
Вона недоговорила, бо чоловік несміливо ступнув усередину купе і винуватим голосом повідомив:
— Пробачте, це я, Шульга…
— Ви–и? — Юлія не могла стямитися. — Але ж ви… Мені сказали, що вас негайно викликали до Києва і ви вже вранці вилетіли з Горького…
— Нельотна погода.
— Не розповідайте казок! Таке сонце — і нельотна погода?
— Тут сонце, а в Києві дощ і туман…
— Але як ви опинилися в цьому поїзді?
— Додайте: і в цьому вагоні, і в цьому купе… Маленькі українські хитрощі… У вас два нижні місця, у мене — два верхні…
— Ці місця не продавалися!
— Все на світі продається і купується… На жаль… Ви дозволите?
— Це… це… насильство?
— Я ж вам казав уже: судьба і божевілля…
Він поставив у вузькому проході пузатого командировочного портфеля, безпорадно виставив до неї долоні.
— Куди мені від вас?
— Сядьте, незграбний ви чоловік? — тихо звеліла йому Юлія. — Провідниця ось–ось з’явиться за квитками, а ви тут зображуєте сцену біля фонтана!
Вона засунула його портфеляку під столик, сіла, глянула на Шульгу знизу вгору:
— Ну, чого ж ви?
— Біля вас?
— Гаразд, гаразд, сідайте, де хочете!
— Я повинен вам усе сказати…
— О Господи! Незносний ви чоловік! Вже все сказали на теплоході. Невже вам ще не досить?
— Але ж це зовсім не те, що ви думаєте!
— А що повинна думати молода розбещена жінка, опинившись наодинці з таким чоловіком, як ви, в безнадійно замкненому просторі?
— В безнадійно?.. Та ви смієтеся з мене, Юліє!
— А вам хотілося, щоб я плакала?
Він ще досі сидів осторонь, не наважуючись присунутися бодай на сантиметр.
— Ви дозволите хоч доторкнутися до вашої руки?
— Почекайте, поки провідниця забере квитки і гроші за постіль і принесе традиційний чай.
— До всіх чортів її чай! У мене в портфелі шампанське і вірменський коньяк.
— Але без чаю нам не дадуть спокою.
— Я піду до провідниці і все влаштую!
— Не смійте!
Він безпорадно розвів руками.
— Я не знаю, як з вами поводитися.
— Спробуйте, як нормальний чоловік з нормальною жінкою.
— А що це і як?
— Ну, ось провідниця принесе чай, і ми питимемо чай, а тоді спатимемо до самої Москви, а тоді…
— А тоді не буде нічого, а тому все повинно бути не так, а зовсім інакше!..
Нарешті прийшла провідниця з чаєм, забрала їхні квитки і чотири карбованці за постелі, і тепер до самої Москви вони лишалися самі.
— Питимемо чай? — запропонувала Юлія.
— Я віднесу й виллю його в туалет!
— Не зліться, Шульга! Чай тут не винний.
— Я не злюся.
— А що ж ви робите?
— Як бачите: сиджу і не смію зворухнутися.
— У вас є прекрасна нагода зворухнутися: вийдіть у коридор і дайте мені змогу переодягтися.
Шульга вийшов, засунув за собою двері, став біля вікна, дивився в ніч, нічого не бачив… Цілий день просидів він у ресторані горьковського аеропорту і пив горілку, коньяк, шампанське, поки Ашот десь метався по місту, здійснюючи задуманий ними план ошукування Хомухіна і взяття нічним штурмом неприступної фортеці під іменем «Юлія».
Пиятика ославила вже нас
На всі народи Заходу і Сходу;
Нас мають за п’яниць,
Нас дражнять свиньми.
Цей звичай всяке наше добре діло
Знеславлює і зводить нанівець…
[19]
Пиятика давно вже стала для всіх пароксизмом відчаю і безвиході. Тільки напившись, можна було полюбити себе бодай на коротку мить, вишкрібши десь на самому дні душі залишки цього великого людського почуття. Бо кожного з нас учили любити не себе, не найближчих і найрідніших, а Батьківщину, Комуністичну партію, вождя всіх народів товариша Сталіна, а тоді ще й секретаря обкому, райкому і навіть парткому, хоч ти прекрасно знав, яке гівно цей наш секретар парткому, це суцільне ніщо, це жалюгіддя, яке тільки тому й стало секретариком, що жодна порядна людина не згодилася зайняти той так званий пост.
Шульга вважався добрим працівником і добропорядним членом того, що звалося «колективом», він умів вловлювати суть проблем, був здатний передчувати небезпеки, неприємпості й катастрофи, знав наперед, де можна досягнути успіху, а де загрожує програш. За це його цінували, бо люди, з якими він працював; досконало знали все про електрони, але мали доволі тьмаві уявлення про людську природу. А він відзначався всіма тими властивостями не завдяки причетності до колективу, до–загалу, до натовпу, а тому, що був завжди самотній, аутсайдер, ніхто і ніщо не впливало на нього, не скаламучувало йому душі, і в залізно–тоталітарній державі, де люди зчеплені між собою ще міцніше, ніж атоми в світобудові, і в пародійно демократичному суспільстві, яке намагалося перестрибнути само себе, він уперто обирав позицію спостерігача, тримався осторонь, і ніхто б не зміг звинуватити його в дворушництві, бо про те, чим була постійно сповнена його душа, ніколи не йшлося ні на яких засіданнях, а тим часом саме засідання були не просто стилем життя, а його суттю, релігією і своєрідною філософією. Чи міг би хто–небудь навіть з найнесамовитішою комуністичною уявою запропонувати внести до порядку денного якогось з мільйонних засідань пункт під назвою: «Питання про затаєну пристрасть Романа Шульги до образу жінки, який переслідує його, починаючи з березневої ташкентської ночі 1942 року»? На щастя, існують межі не тільки для дрібних чиновничків, а й для всемогутніх диктаторів. І вже коли в його душу не продерлися ні Сталін, ні Гітлер, то що там казати про Микиту, безвільного Леоніда Ілліча або про їхнього апаратного секретаря парткому?
Нестерпно було жити в цьому середовищі, зовні належати до нього, виконувати всі його приписи, скорятися його законам, а насправді бути не просто стороннім аутсайдером, а противником, антагоністом, ворогом, ненавидіти доброчинство, здоровий глузд, закони і водночас бути їхнім рабом, сповитим, як дитя, пелюшками, безвільним знаряддям, жалюгідним попихачем… Тисячі й мільйони чоловіків і жінок змушені в затаєності, самотою, відчаєно долаючи нерозуміння, забобони, ворожість, дотримуватися вірності своєму високому людському чуттю, яке є не чим, як неповторно прекрасною тьмою людського життя, грішного, жорстокого, божевільного, але й божемилого, обсипаного золотими іскрами вищої милості, які прозирають і сяють навіть крізь найгрубіші звалища щоденного дріб’язку і бруду. Обов’язки тільки для дрібних душ, а для великих характерів правда. Найвищою правдою для Шульги стала та жінка з ташкентської ночі. Тільки заради неї варто було жити і треба було жити. І вже після тоґо, як він знайшов її раз і вдруге і втратив, здавалося б, навіки, він однаково ж не міг жити далі тільки заради неї. Він часто думав, чи є ще. вона на світі, чи була справді, а чи то тільки мана, маячня, тяжке божевілля, розумів, що вже–ніколи не побачить, не почує її, але, всупереч здоровому глузду, знов і знов ждав і надіявся, що ось почує її голос, побачить її обличчя, вона пройде перед ним неуявленно нецнотно, і він безтямно впаде їй до ніг і з радістю принесе в жертву (вже вкотре!) свою невинність, бо невинні тільки ненароджені.