Юрiй Луценко. Польовий командир
Шрифт:
і вважається житлом еліт-класу, насправді нічим особливим не відрізняється і була придбана ще до «помаранчевої» революції. Міністр відмовляється від зайвої обслуги, належних йому за статусом державних дач під Києвом та в Криму. Про відомчі лазні, які так полюбляли його попередники, говорить: «Якби я в усіх них помився, то змилився б зовсім!» Ще Луценко заявляє: довкола нього і підпорядкованого йому міністерства більше не буде бізнес-проектів і оточення з людей на кшталт російського бізнесмена Максима Курочкіна, чиї фінанси, за версіями ЗМІ, крутилися в кількох українських політичних проектах.
Єдине, від чого не може відмовитися, – спеціальний літак МВС. Цей зручний вид транспорту потрібен новому міністру для швидкісного пересування країною, аби особисто брати участь у процесах реформування міліції.
«Це просто катастрофа: міліція і «кришує» кримінал, і знущається над людьми, і займається катуванням»
На місцях відразу було введено обов’язкову і жорстку систему прийому громадян. Луценко намагався поміняти відомий всім принцип, коли робота з заявниками зводиться до того, що людину правдами і неправдами змушують свої заяви забрати. За незаконну відмову від порушення кримінальної справи летять голови начальників райвідділів.
Наступний крок – так звана «система комісарів». У кожну область направлявся особистий представник центрального апарату, який курирував роботу на місцях. Щойно ситуація потребувала втручання з центру, на місце негайно вирушала спеціальна робоча група, яку чим далі, тим частіше очолював особисто міністр Юрій Луценко. Приводом для такого оперативного втручання могла бути доповідна записка: на виклик по «02» чергова група їхала довше, ніж належить у таких випадках. І якщо швидкому приїзду для роботи по гарячих слідах не перешкодило стихійне лихо чи природний катаклізм, на винуватців чекала серйозна розмова. А результатом аналізу ставав новий наказ щодо ліквідації проблеми по всій системі. Так перейшли на облік ваги вилученого наркозілля замість статистики справ-паличок проти хворих наркоманів. Так почали проводити експертну дооцінку явно заниженої вартості автомобілів. Так за три місяці замінили білизну, провели воду і каналізацію в більшості ізоляторів МВС. Так почали створювати єдину комп’ютерну систему міліції.
Але перший переляк системи пройшов. Саботаж Прокуратури провокував не менш активну позицію і в МВС.
– Під кінець осені 2005 року в Києві зібрали начальників обласних управлінь. Ми робили виїзні колегії на полігоні внутрішніх військ у Петрівцях, там такий невеличкий клуб солдатський. Мікрофони мені тоді не знадобились, а говорив я з використанням максимальної повноти ненормативної лексики. Ви, кажу, вже розтовстіли, жирком підпливли, вже знову повертаєтеся до минулого, і ви думаєте – я один буду воювати? Я віддав міліції вже все – імідж, енергію, авторитет у громади, – то тепер ви маєте цей авторитет завойовувати і справами кріпити на місцях. Бо ваш авторитет – це мій авторитет. Якщо цього не буде, якщо ви своїми діями мене почнете ганьбити, буду знову шукати нових керівників. Словом, така чоловіча розмова вийшла, з відповідними нецензурними вставками. Прізвища називав, показував свою поінформованість про стан справ на конкретних прикладах. Ось ти, кажу, думаєш, що затримав когось, віддав у прокуратуру і – все? Я тут один маю з Прокуратурою гризтись, а ви будете мовчки хоронити справи? То я найду мента, який буде так само, як я, виступати на обласному рівні. Або іншому кажу: ось ти пішов на обшук, а діло було на кордоні, і тебе, міліцейського керівника, не пускає прикордонник, покриваючи кабак, який під його дахом ганяє контрабанду! І ти дотепер не пов’язав його і не довів його хабарництво на кордоні? Думаєте, це моя справа? Чи до одеситів: думаєте, я не знаю про спиртовози ваші, контрабанду і таке інше? Люди знають, ці ж самі люди чують Луценка, який запевняє, що бореться з контрабандою, порівнюють почуте з побаченим – і нема довіри міліції! А ви мені показники поставили, палички понамальовували! Мене почули, бо так, зрозумілою мовою, без циркулярів та паперових стосів, швидше доходить. І команда підтягнулася.
Така практика швидше, ніж кабінетна керівна чиновницька робота, виявляла всі больові точки в кожному конкретному випадку.
Особливо це стосувалося райцентрів: у райвідділах не вистачає людей, транспорту, а на виклик про збройний напад міліціонери цілком можуть виїхати без зброї. «Комісари» з’ясовували: в «мавп’ятниках» (камерах попереднього ув’язнення при кожному міліцейському відділенні, назва лишилася ще від часів СРСР, але аналогічні назви цього закладу прижилися так само в інших країнах. – Авт.)сидить більше людей, ніж треба, а серед затриманих дуже багато таких, в утриманні яких під вартою немає потреби. Словом, завдання «комісарів» – збирати максимально повну інформацію про роботу міліції на ввіреній їм території і на її підставі вирішувати: треба в кожному окремому випадку проводити переатестацію, чи всі люди працюють на своїх місцях.
Навряд чи треба пояснювати, що такі інспекції Луценкові подобалося проводити особисто. Скажімо, в лютому 2006 року в Донецьку міністр збирає дільничних інспекторів одного з центральних райвідділів і пояснює: свого дільничного кожен мешканець має знати в обличчя. А в кожного дільничного має бути журнал проблем зони обслуговування – буйні сусіди, наркоманські кубла, хази для нелегальних мігрантів. Тому в кожній поштовій скриньці мусить лежати візитка інспектора. А потім разом із дільничними керівник МВС особисто обходить квартири навмання вибраних будинків і лазить по брудних запорошених горищах.
Важко передати словами реакцію людини, яка, відкривши двері на дзвінок і представлення дільничного, бачила перед собою міністра власною персоною. Причому не всі його впізнавали, хоча казали приблизно таке: «Ой, добрий вечір, щось дуже знайоме, вас по телевізору не показували?» Та частіше все ж таки пенсіонерки і домогосподарки (а саме їх і вдавалося застати вдома о цій порі) голосно реагували: «Луценко! Ви ж там порядки наведіть!», що опосередковано підтверджувало: інформація про настрої жителів Донбасу по відношенню до нової влади подавалася з регіону в дещо спотвореному і відкоригованому вигляді.
Такі речі практикуються всюди, і всюди міністр намагається зробити кожну свою перевірку максимально несподіваною. Бо розуміє: територію та людей спеціально для такої ревізії могли підготувати.
– Це ж елементарно робиться: зупиняєш машину, розвертаєш її в інший кінець міста й тицяєш пальцем на вулицю, куди хочеш заїхати. І заходиш із візитом не до того дільничного, якого тобі приготували, а до якогось іншого. Питаєш паспорт району, дивишся журнали, ходиш до людей. Я пам’ятаю, якось мене впізнали ветерани. Сидять, «козла забивають», картина класична. Побачили мене: «О, наш міністр, ми уважаєм. У нас тут класний інспектор». – «Знаєте, як його звати?» – «Знаємо. Льоша». Якщо мешканець знає на ім’я свого дільничного – людина на своєму місці. І навпаки: коли приходиш до нього на пункт, а там його нема і ніколи в житті не буває, тільки папірець висить, куди передзвонити, все ясно – він бізнесом займається. Ось як складається повна картина.
Іншим разом Луценко патрулює вулиці з міліцейським нарядом. Час від часу виїздить на місця злочину, бере участь у затриманні кримінального елементу в притонах, хоча якраз ці акції виглядають демонстративними і дещо штучними: так, ніби міністра спеціально завели в «рибне місце» чи заганяють для нього «дичину», як на номенклатурному сафарі. Одначе міліцейська система роботи така, що при бажанні затримання можна проводити хоч кожен день: більшість притонів усе одно з оперативних міркувань перебуває в міліції «на олівцях». Та й у процесі проведення такої операції претензій до професіоналізму тих, хто її проводить, як правило, немає. Через те основна увага Луценка спрямована на рейди з перевірки буденної міліцейської роботи. Особливо це стосувалося районних центрів.
У «підсобці» – кімнаті відпочинку міністра МВС – за часів роботи там Луценка висіла групова фотографія з Сорочинського ярмарку – чоловіки та жінки в цивільному, в центрі – керівник МВС у вишиванці. Обставини, за яких робилося це фото, кілька днів обговорювалися громадськістю: приїхавши на Сорочинський ярмарок у серпні 2005 року, Юрій Луценко влаштував просто там імпровізований прийом заяв від громадян. Теленовини показували чергу з бажаючих особисто поскаржитися міністрові на беззаконня та міліцейське свавілля. Прийнявши десятків зо два заяв, Луценко згорнув цю справу. Все виглядало як чергова публічна акція польового командира. Причому, як тепер визнає сам екс-міністр, не дуже вдала.