Юрiй Луценко. Польовий командир
Шрифт:
19.09.06. – Надо ждать до 25-го. Все. Если Хоменко(начальник кримської міліції часів Луценка. – Авт.) не уходит, надо искать выход.
– Я тогда предлагаю не искать другую крышу, а перебираться в другую область.
– Нам сказали «сидеть», договориться невозможно.
– Надо позвонить в Киев, узнать, подтверждается ли инфа о снятии Луценка.
09.10.06. – Будет все нормально, вот буквально 2–3 дня, все восстанавливается, этого придурка Луценка убрали.
– Луценка убрали?!
–
– Позвоню ребятам, что нет Луценка, труба Хоменко.
20.10.06. – Б…ь, Луценко все еще остается!
– Надо заткнуться и пока сидеть.
23.10.06. – У нас ведь все в порядке, и с налоговой тоже, а с МВД жопа. У меня есть новый знакомый. Мы с ним будем работать по той же схеме, что была. К нему поедем, потом я скажу «огонь» – и пойдут караваны машин по всей стране!
Юрій переконаний (і автор цих рядків згоден з ним), що таких розмов в ті дні були тисячі. Горілки за зняття випили багато хто, дізнавшись про невдачу – теж немало, але вже з горя.
Вже з початком грудня так звана Антикризова коаліція знову взялася ініціювати відставку Луценка, а заразом – Бориса Тарасюка з посади керівника МЗС та Анатолія Гриценка з посади міністра оборони. Атаку на останніх «помаранчевих» міністрів тут же прокоментувала Юлія Тимошенко. За її словами, це допоможе Президентові України Вікторові Ющенку зрозуміти недоцільність підписання Універсалу національної єдності з Партією регіонів. Президент, за її словами, має зрозуміти, які саме цілі переслідували «антикризовики», здійснюючи спроби звільнити з посад цих осіб. «Всі ці події остаточно відкриють очі президенту і його команді на те, що підписання Універсалу національної єдності з Партією регіонів було помилкою. Останні події, які відбуваються навколо «помаранчевих» міністрів, свідчать про узурпацію влади Кабінетом міністрів України. Політична криза в країні сьогодні вийшла на такий рівень, що спеціальними діями з нею вже не впоратися».
Луценка таки зняли. За підтримки недостаючих голосів від соціалістів й під довгі овації «регіоналів». На десятках депутатських облич, які ще рік тому давали показання і навіть явки з повинною в МВС, світилася неприхована радість: нарешті!
Юрій залишився собою і в прощальній промові. Він недовго хвалився фактами успішних змін у міліції. «Очевидно, що мене знімають не за показники діяльності. Вам не подобається напрямок діяльності», – сказав він. «Снаряди лягають все ближче? – спитав він поіменно у відомих фігурантів гучних справ. – Я знаю, що ви не дасте мені працювати. Але на прощання я вам скажу – не розраховуйте, що знятий Луценко буде конкурентом опозиційних лідерів. Моя рука простягнута вам, Романе Петровичу (лідер НУ на той час – Безсмертний. – Авт.),і вам, Юліє Володимирівно (Тимошенко. – Авт.).Разом ми завжди перемагали».
Саме тоді, на початку грудня 2006 року, опозиція вперше заговорила про необхідність проведення дострокових парламентських виборів. До президентського указу про розпуск парламенту лишалося п’ять місяців.
«Класика: реванш – так до кінця!»
Вперше фраза «Юра – юродивий від політики!» прозвучала тоді, коли Луценко чи не найпершим розпочав передвиборчу кампанію, не чекаючи, поки вона стартує офіційно. Поки Секретаріат президента і Кабінет міністрів, а по суті – Ющенко та Янукович, вели затяжну позиційну війну, Луценко з однодумцями вже збирав майдани. Майдани, правда, були не тими, і говорилися на них зовсім інші слова, проте ставало ясно – на зміну політикам старої і середньої формації скоро прийдуть молоді, 30 – 40-річні, так звані «младореформатори».
«Юродивим» Луценка злі язики охрестили через те, що, не дочекавшись ніяких офіційних рішень уряду про те, будуть вибори чи ні, він заговорив про це як про доконаний факт. До речі, приблизно в ці дні відбулася спроба сакралізації, якщо не канонізації Юрія Віталійовича.
Провідний науковий працівник Інституту соціології НАН України Віктор Бурлачук сказав кореспондентові «Газети по-українськи», що постійні кризи в Україні є наслідком відсутності у владі сакральних особистостей. Адже «сакральність» означає священне, божественне. Тобто таке, що має авторитет, великий вплив на людей. У кожного з нас є речі, ставлення до яких особливе, значення яких ми підносимо. Наприклад, якась дорога серцю картина абощо.
Влада, говорить далі професор, також може бути сакральною. У сучасній історії є багато тому прикладів. Приміром, коли Володимир Ленін говорив, що більшовики прийшли до влади всерйоз і надовго, він сакралізував владу – робив її авторитетною, вічною. Те саме робив Президент Росії Володимир Путін, коли підписував закон про кримінальну відповідальність за критику найвищих посадовців держави. Путін підняв владу на сакральний рівень.
Велику роль у формуванні сакральності влади відіграє й інститут президентства. Має бути людина, що уособлює всю державу, здатна розв’язувати правові та політичні конфлікти. У Росії інститут президентства дуже сильний, його можна вважати сакральним. В Україні – ні. Українська незалежна держава виникла просто й спокійно. Не було якоїсь надзвичайної боротьби, кровопролиття. А коли в держави є насичена історія її появи, то існують власні герої, які й утворюють основи сакральності влади. Ну, є тепер свято – День незалежності. Проте, погодьтеся, воно не викликає в більшості українців сильних емоцій.
Росія, навпаки, мала історичні причини для формування такої сакральності. Там був і царизм, і зосередження впливу радянської влади. Сьогодні все це знайшло відгук у правлінні Путіна. Його сакральність не порівняти з сакральністю Ющенка. Крім того, в Росії по-іншому святкують День Перемоги. Для росіян це справжній привід для національного єднання. В Україні – зайвий привід поговорити про розкол суспільства. Хоча нестача сакральності – проблема багатьох молодих держав із демократичною формою правління. Тобто країна позбавлена сильних авторитетів, на які могла б спиратися, які могли б виводити її з політичних криз. Тому в Україні політики домовляються нескінченно.
Постійні політичні кризи виникають унаслідок відсутності сакральних, себто авторитетних, людей у владі. Ми приречені на постійний пошук компромісів. І кризи триватимуть далі. Важливо ще, як влада виходитиме з політичної кризи. Можна підписати договір і відразу його порушити. Або перейти з однієї фракції в іншу. Від цього аура сакральності українських політиків зникає. Бо народові властиво сприймати політичних лідерів як таких, які вищі та кращі за простих людей. А тут люди бачать, що політики не тільки не кращі за них, навіть гірші. Що ми останнім часом повернулися до справжнього хаосу, коли правові норми перестали регулювати соціальні відносини. Коли президент видав указ про розпуск парламенту, а парламент цьому указу не підкорився, зруйнувалися всі правові основи держави.
В України була єдина можливість позбутися кризи сакральності влади – після «помаранчевої» революції. Тоді українці перебували в ейфорійному, сакральному стані. До того ж біля державного керма з’явилися харизматичні фігури – Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко. Харизма ж напряму пов’язана з сакральністю та вірою в надзвичайні якості вождя. Але віра має постійно підкріплюватися. Ці лідери почали компрометувати себе подальшими діями. Не змогли закріпити свій авторитет. Їхня харизма почала щезати. Народ сподівався на диво, проте дива не сталося.
Наша держава створила новий тип діяльності – так званого політичного робітника, який за гроші підтримує того чи іншого лідера. Таких людей із прапорами можна ще назвати «клакерами». Так називалися групи, створені в Італії у XVIII–XIX століттях, у період розквіту оперного мистецтва. Ці клакери приходили на прем’єру того чи іншого оперного співака та могли або підтримати його, або засвистати. За це вони отримували гроші. В Україні зараз теж настав період клакерства.
Нарешті, риторично запитує професор, хто сьогодні в Україні може претендувати на роль сакрального лідера? На цей статус міг би претендувати Юрій Луценко. Народ уже почав асоціювати з ним певні сакральні надії. Але є одна небезпека, причому – суттєва: святі дуже швидко перетворюються на юродивих.