З далеких планет
Шрифт:
Начальник інформації стежив за працею розвідників, не кажучи ані слова. Та це навіть було б зайве, бо він не мав жодного сумніву щодо наслідків підготовки. Спочатку ще можна було помітити деякі відхилення від форми, але потім чотирнадцять розвідників вже рішуче нічим не відрізнялися від людини, що лежала перед ними. Здавалося, що коли б вона могла подивитися на них, то побачила б чотирнадцятикратну цілковиту свою подобу, наче відбиту в безлічі дзеркал.
З майстерень принесли копії купальних трусів, також цілком однакові. Начальник інформації задоволено відкашлявся. Він дав останні вказівки:
— Увага! Зараз
Розвідники, відсалютувавши, по двоє виходили з корабля. Начальник інформації провів їх поглядом і повернувся до Капітана. Він доповів:
— Експедиція розвідників-копій вирушила, Капітане.
— Гаразд, — відповів той, — Накажіть викинути оригінал з корабля, як і всі інші зразки. Потреби в ньому вже не буде. Ввімкніть індикатор!
Це був широкий екран, на якому слабо світилося мініатюрне зображення навколишнього пейзажу, прийняте ззовні. Видно було, як повільно пересувалися яскраво-червоні цятки, попарно, одна за одною. Це були розвідники, що вирушили в свою експедицію.
Капітан стежив за ними. Він був збуджений більше, ніж звичайно під час такого сорту експедицій, це доводили глибокі зморшки, що раз у раз збиралися над його круглими очима.
Зображення на широкому екрані весь час змінювалося. Яскраво-червоні цятки входили уже в селище. На кілька секунд перша пара чомусь затрималася, потім рушила далі.
— Вони вже дійшли до цих людей, ви бачите, Номер Три? Інакше б вони не затримувалися. Ах, як шкода, що індикатор показує тільки розвідників! — пробурмотів Капітан.
Ось уже й друга пара розвідників наблизилася до селища. Ще через кілька хвилин — третя. А потім усі розвідники з’єдналися в одну групу…
— Це порушує інструкцію, Номер Чотири! Що там трапилося з ними? — вигукнув Капітан.
Ще мить — і одна з яскраво-червоних цяток згасла.
— Що, що таке?.. — вражено сказав Капітан.
Згасла і друга цятка. Потім третя. Офіцери мовчки перезирнулися. Це означало, що розвідники опинилися в якомусь дуже важкому становищі, вони поранені, може, це була навіть смерть когось з них.
Капітан повільно випростався. З хвилину він міркував, а потім рішуче сказав:
— Наказую: підняти вхідні трапи! Основній групі розвідників і бійців зайняти становище оборони. Механікам готуватися до зворотного старту корабля! Я побоююсь нападу, офіцери!
Він ще раз поглянув на екран. Решта цяток метушилася, кидалася навсібіч, немов шукала порятунку в безладній втечі.
— Ми мусимо відлітати назад, — глухо сказав він. — Ми, Великі Молюски, мусимо відступати!.. Яка ганьба!..
5
“Дорогий мій друже Андрію!
Думаю, що коли до тебе надійде цей лист, ти в основному вже знатимеш, як і що трапилось у далекому сибірському селищі Грізному, де я ось уже другий місяць керую геолого-розвідувальною партією. Телеграми кореспондентів газет, мабуть, розповіли тобі про неймовірну, дивну і навіть страшну подію, яка, слово честі, не вкладалася б у рамки правдоподібності, коли б… коли б я сам не брав у ній найактивнішої участі. Власне кажучи, я й пишу тобі тому, що мені хочеться привести до ладу свої думки… Ну, а коли після цього листа ти захочеш приїхати й написати добрячого нариса про цю справу, — я до твоїх послуг. Приїжджай: мені здається, що цей лист не вичерпає теми, особливо для такого досвідченого журналіста, як ти.
Так от, у моїй партії працюють переважно студенти. Три дні тому, коли у нас був вихідний, двоє симпатичних хлопців, Стьопа Лозніков і Петро Селін, запропонували мені вирушити на рибалку. Я погодився. І ми вирушили — кілометра за два, на лісову галявину, де річка утворювала велику заводь. Ну, скажу я тобі, і клювала ж там рибка!
Більше як півдня ми провели на річці. І вже надвечір, коли я збирався поїхати (хлопці лишалися там на ніч), ми побачили на небі великий метеорит. Він пролетів з західного боку і впав, мабуть, не так далеко від нашої галявини. Видовище було дуже красиве, і супроводжувалося воно також дужим гуркотом, схожим на громові перекоти. Забавно, що мій Стьопа тут-таки припустив (правда, жартівливо!), що це не метеорит, а космічний корабель з якоїсь іншої планети. Дивний збіг обставин!
Ми ще раз викупалися разом з моєю вівчаркою Джоєм (ти, мабуть, ще пам’ятаєш його?), і я залишив хлопців на березі, взявши категоричну обіцянку, що вони повернуться вранці, до початку роботи. Я поїхав на своєму велосипеді майже вночі, а Джой залишився з хлопцями.
Рано-вранці я вийшов з хати, виглядаючи Стьопу й Петра. Праці в нашій партії було досхочу, і кожній парі рук було що робити. Але хлопці чомусь затримувалися, і я, чесно кажучи, навіть почав сердитися. У сусідньому дворі бригада рибалок готувала сітки й снасті — збиралися на річку.
І раптом я помітив, як з-за дерев лісу вийшло двоє хлопців. Сумніву не було, це поверталися Стьопа і Петро. Але чому вони голі, тільки в трусах?.. І де їхні вудочки й інші речі?.. Я гукнув:
— У чому річ, хлопці? Збожеволіли ви, чи що? Адже вас засміють колгоспники!
Дивно, але вони не відповідали. Я дивився на них — і мені здалося, що я марю.
До мене наближалися двоє Стьоп Лознікових — обидва невисокі на зріст, обидва підстрижені бобриком і зодягнені тільки в купальні труси. І обидва Стьопи, що йшли разом, дивилися на мене якимсь дивним поглядом, немов вивчали мене, — ну, наче б вони бачили мене вперше! Це було так дико і безглуздо, що мені хотілося вщипнути себе, як це буває вві сні, чи що. Ти тільки уяви собі, Андрію: ясний безхмарний літній ранок, все цілком реальне, десь гавкає собака, долинають голоси колгоспників — і два Стьопи, що не відрізняються один від одного буквально нічим!