"Із днів журби"

Франко Иван Яковлевич

В глибокім, темнім пралісі мандрівець блудить змучений; тривога, голод, близька ніч, мов звіра дикого стрільці, його женуть все дальш і дальш.

У груді духу не стає, - здається, трісне серденько,

і ноги змучені тремтять, а він біжить, біжить, біжить!

І причувається йому, що десь далеко ледве чуть теленька дзвоник: дзінь-дзінь-дзінь!

Він знає, що весь день уже за тим зрадливим голосом біжить даремно; інколи догадується, що, мабуть, се дзвонить власний страх його, а

він, проте, біжить, біжить!

Ану ж там справді битий шлях?

Ану ж там хата теплая?

Ану ж лице коханеє?

Ану ж там дивні радощі?

Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!

Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!

Слухай!

Спомини

***

Я згадую минулеє життя спокійно, та без радості, без туги: одно із нього виніс я чуття, що я не був у нім щасливий, други.

Багато праці, і турбот, і скрут, та не було вдоволення, утіхи; мов віл в ярмі, я чув на собі прут

і тяг чужого скарбу повні міхи.

Хоч не згасав ніколи огник мій, та полум'ям не бухав, більш димився, а замість світла сипав іскор рій.

Хоч ненастанно стяг мій з вітром бився, та не високо плив в руці слабій,

і хоч я жив, то все ж я не нажився.

***

Заким умре ще в серці творча сила

і дар пісень заглухне в тишині, немов пахуча та фіалка мила, що в'яне у пустому бур'яні, - я раз іще б хотів простерти крила,

і побуять свобідно в вишині,

і оживить ті спомини, що скрила ворожа доля у душі на дні.

Вони живі донині в тій могилі, я чую їх, як рвуться, як печуть…

Спинити їх, здушить їх я не в силі.

Та чи знайду я сили, щоб відчуть, щоб пережити знов ті любі хвилі

і виплакать піснями їх ось тут?..

***

Маленький хутір серед лук і нив на горбику над річкою шумною - отам я в простій хлопській хаті жив,

і самота, і сум жили зо мною.

Із трьох боків поля ті обмежив могутній ліс зеленою стіною,

і шумом серцю він на сон дзвонив,

і сум по травах розносив луною.

Він тяг мене в свою таємну тінь,

і свіжий подих віщував розраду,

і листя, знай, мені шептало: "Скинь,

із серця всі згадки про знаду й зраду!

Природ-мамі до грудей прилинь

і тут знайдеш нову, святу принаду".

***

В село ходив. Душа щемить і досі від тих картин, що зустрічав я там…

При праці старші, діти, голі й босі, без догляду надворі; по хатам маленькі плачуть, бо у полі мати.

Там знов дідусь недужий в хаті сам, все кашля й стогне, та води подати нема кому - палкий жнив'яний час!

Скріпивши серце, я ввійшов до хати.

У хаті душно, чути вогкість, квас…

З усіх куточків бідність визирає.

Сухий, як скіпа, жовтий дід Панас зжахнувся: "Хто там двері отвирає?"

"Се я, Панасе!" Довго поглядав…

"Ти, Йвасю?" - "Я". Ках-ках. "Чи бач, вмирає старий Панас! Господь отсе згадав, що я ще тут, і кличе вже в дорогу.

Коби лиш абшит якнайшвидше дав!"

Я сів при нім. "Що, маєте підмогу?

Лічитись би, по лікаря послать".

Аж кинувся, а на лиці тривогу, правдивий страх перед життям пізнать:

"Мені? Підмогу? Се даремна праця!

Я бога прошу, щоб мерщій сконать".

Я далі йшов. Там дві куми сваряться:

"Ти, злодійко, чужі снопи крадеш!"

"Ти, чарівнице, на фігуру драться, чужих коров доїть ночами йдеш!"

Чого я так страшенно застидався при тих словах? Чого півперек меж, грядок, плотів навтеку я подався?

Щось там в душі клубилося гірке, мов гріх тяжкий, незмитий пригадався.

А он під хатою дитя сільське само, без мами, в чорній сорочині, не ходить ще, малесеньке таке…

Пішла десь мати і дала дитині

У ручку бульбу, а дитина в рот -

і подавилась. Бачу я, вже сині зробились щічки, ояі в стовп, от-от задушиться дитина! Підбігаю, підніс, струснув і, як то наш народ в таких випадках робить, ударяю легенько в карк, і випала як стій

із горла бульба. Легше віддихаю…

Та переляканий хлопчина мій

Як закричить! І вже прибігла мати

і бачить: пан якийсь чужий…"Агій!"

Мабуть, хоч мав би за сто літ вмирати, то не забуду того, як вона прожогом хопила дитя й до хати побігла, як ненависна, гнівна з очей її на мене іскра впала, як буркнула: "І що за сатана тут лазить і дитину налякала!

А щоб ти, дідьку, голову зламав!

Цить, квітко! Мама пана геть прогнала",

Схилившися, я йшов і сумував: прокляття за добро - стара заплата!

Мов з дьогтем мід, її я смакував.

Край шляху коршма ось, брудна, патлата!

Хоч день робучий, в коршмі гамір, шум,

А перед нею сват термосить свата.

"Ти кат, не сват!" - "А ти свиня, не кум!"

"Став кварту ще!" - "Став ти, застав капоту!

Я свій кожух пропив уже на глум!"

Геть відси, геть! Тут ріки свого поту, на труту перепалені огнем, народ п'є "на здоров'я", "на охоту".

Геть відси! Тьми тут, зопсуття едем, добробуту руїна, гріб моралі, цивілізація обернена вверх пнем.