"Із днів журби"
Шрифт:
Мов під хреста вагою, йшов я далі.
Радниця. Екзекутор. Три жиди.
Війт, присяжні і сплакані, зів'ялі баби. А там купками, то в ряди накидані мужицькі лахи вбогі, кожухи, ярма, шлеї. "Тут клади податок, - так слова лунають строгі, - то фант віддам! Чи то від ваших сліз цісарський скарб наповниться, небоги?"
Геть відси, геть! В пустиню, в поле, в ліс!
Де б щохвилини отакі картини важкий в душі не діяли розріз!
Ось поле ділання! В отсі хатини
Я маю людськість, світло, мир нести!..
Ввижається
Ось панський двір! На згір'ї край села пишається на сонці, наче рожа.
Тиша довкола нього залягла.
Старезні липи, мов жива сторожа, стоять при вході, клумби і травник, кругом жива глогова огорожа. крізь браму вглиб двора мій зір проник: увитий ґанок диким виноградом дрімає в тіні, як віддавна звик;
Найгірше я людей боявсь тоді
і обминав їх, мов болючу рану.
Tужний їх вираз, лиця їх бліді болять мене, коли на них погляну.
Я знав, в якій вони живуть біді, та як же я до помочі їм стану?
Я знав, що пута їх міцні й тверді і, не зламавши їх, я марно зв'яну.
О, я боявся їх, немов докору, мов зрадженої любки тихих сліз, неначе сам я винен був їх горю.
Отим-то я щодня - відлюдок дикий - свій біль дрібний і сором свій великий ховав у серці і тікав у ліс.
Привіт тобі, мій друже вірний, гаю, повірнику моїх найкращих дум!
Все чисте, ясне, що лиш в серці маю, надихав свіжий запах твій і шум.
На твоїх полянах, в відлюднім плаю я розсипав свій жаль, губив свій сум; у твоїх запахах, неначе в раю, окрилювався молодечий ум.
Під скрип могутніх конарів дубових складались першії мої пісні, слабії відгуки твоїх пісень чудових.
А в бурі рев, як громи навісні ламали твоїх велетнів корови, у твоїх криївках нтукав я охорони.
В плен-ері
Мамо-природо!
Хитра ти з біса!
Вказуєш серцю безмірні простори, а життя замикаєш у клітку тісненьку, в мікроскопійную клітку.
Уяву вабиш вічності фантомом, а даєш нам на страву моменти, самі короткі моменти.
В душах розпалюєш дивні огні, і бажання, і тугу, а потім працюєш щосили, щоб погасити, здушити, притлумить пориви, що ти сама ж розбудила.
Ллєш на них дійсності воду холодну, куєш їх у матер'ялізму кайдани, розчаруванням цупко обпалюєш крила…
Цинічно, мамо, і немилосердно мечеш ти те, що найвище, найкраще, чим величаться б могла віковічно, як архітвором, - свиням під ноги.
І невже ж ти не бачиш (здається, міліонами своїх очей могла б ти побачити дещо!), скілько горя, зовсім непотрібного горя, скільки муки, нічим невтишимої муки, завдаєш ти цинізмом отим найніжнішим, найліпшим, найкращим поміж твоїх дітей?
І невже ж зрозуміть ти не можеш
(та сума мізку, що день в день, рік-річно витворюєш, повинна би, здається, порозуміти дещо!), що пора би покинуть старії шаблони, добрі для всяких амеб, протозоїв, ехінодермів і міксоміцетів!
Що вивчена на них твоя економія марнотратства не згожа для людей, для душ людських, як не згожий осел до гри на фортеп'яні.
Подумай, мамо! Тут, на сій планеті, скінчився вже твій творчий Sturm und Drang1; той надмір сил, і соків, і тепла вже вичерпавсь, і замкнена навіки твоя тут творча карієра.
Що ти могла найвищого створити - се чоловік. Із сих матеріалів, які тут маєш під рукою, хоч як не дмись, нічого кращого створить не зможеш.
Тож час би, мамо, як старий той Ягве
(нащо вже пан був строгий і скептичний!), сказать собі: "Спочину вже тепер!"
Признать: "Отсе я гарне сотворила!"
І заходиться сьому архітвору створити рай такий, як слід: не дерева, грушки, і ябка, й фіги, а рай в його нутрі, гармонію чуття і волі, думок і діл, бажання і знання.
Ах, мамо, мамо!
Довгі століття, тисячоліття ти водила нас за ніс, манила у безмежнії пустині фантомами безсмертя
і перспективами метафізичних радощів раю.
Ти заставляла нас за ті фантоми пролити море крові й сліз.
За них горіли стоси, скрипіли колеса тортур, розпечені кліщі живеє рвали м'ясо,
і міліони, міліони серць безмежна шарпала розпука.
І що ж, вкінці доглупалися ми, що ті фантоми є собі фантоми, не варті мук, і крові, і страждання, що се є наші власні твори.
Так кицька в дзеркалі безодню бачить, поки домацаєсь, що в нім нема нічого.
Тріумф! Тріумф!
За десять тисяч літ важкої праці цивілізації доходимо вкінці до тої точки, до якої кицька доходить за п'ять хвиль.
І вздрівши, що за дзеркалом нема нічого, ми логікою кицьки розсудили, що й загалом нема безодні, нема нічого, лиш атом, момент
і рух молекулярний.
І ми були готові наплювати на всі ті мрії, туги і бажання, на всі ті безконечні перспективи, що ти сама ж нам, мамо, вложила в душу.
Були готові згірдно відіпхнути
і потоптать найвище і найкраще з всього, що ти дала нам, мамо, те, чим святе, високе і величне життя людськеє.
Смієшся, мамо?
Ти добре знаєш, се не може бути, се лиш хвилина боротьби, зневір'я, яких ти бачила вже міліони.