З минулого

Ле Иван Леонтьевич

— А коли жандарми захочуть перешкодити?

— Не посміють, їх небагато, а конвойники з Алатиря роз’їхались. Та все-таки треба обійтися без гарячого, коли самі не почнуть...

Виринали з рубленої хати в засмальцьованім одязі робітники, позирали на чорне, зірчасте небо і розтікались у мовчазну ніч. Гасові ліхтарі дрімали на рябих стовпах і перехрестям, благаючи спокою. Довга розпластана тінь посковзнеться по дощанім паркані й розтане поза рогом. Д око з-під блискучої кокарди потай, з-під ліхтаря, встромлялось у мовчазну тінь...

III

В

обідню пору сипнуло робітництво з депо. Розчинені брами випускали сині замащені блузи, а сонце мовчки жмурилось і шкварило по рейках, по бляшаних дахах та по спадистому берегові між соснами. Іван Петрович тільки що вийшов, відпочивши після нічної праці. Від уїдливого світла мусив прижмурити очі. Збоку, якраз під сонцем, дрімала «казенщина», і тільки скрипіла стара хвіртка та десь свистів спізнілий паровоз.

— Казанський і сьогодні пізниться. Депа вже обідає, а він ще тільки з Ардатова плагузниться.

Солодко позіхнув, що аж старечі щелепи заскрипіли, й повернув до саду.

Вздовж рейок, регочучись, поспішали робітники. Недоля розмахував руками, а товариші смачно сміялись, переступаючи з шпали на шпалу. З блуз неначе аж капало мазутом, а по обличчі у декотрих мовби навмисне хтось тьопнув вугляною пилюкою, замішаною в мазуті. Тільки очі блищали та білі зуби танцювали від задоволеного реготу.

Іван Петрович щодня зустрічав їх тут — завжди Недоля голосно розповідав веселі анекдоти, а товариші його неначе навмисно дужче реготали. Коли рівнялися з Іваном Петровичем, то, крім привітання, щоденного, звичайного, — дружно викидали якісь дотепні жарти.

— З добрим ранком вас, Іване Петровичу! — наприкінці махнув Недоля засмальцьованою кепкою, і гурт, регочучись, повернув поза червоними вагонами туди, де понад соснами кінчався Алатир.

— А Фотійович каже — звідки такий узявся. Та наша земля незмірима! Народ у нас бувалий... Тільки що — забастовки не боїться й підігріває своїм гострим язиком.. — Покрутив головою, а коли остання спина зникла за вагонами і маневровий паровоз свистом заглушив веселий гомін цієї компанії, старий Петрович якось, мов про себе, кинув: — Гарячий чоловік, шкода. З глуздом, але ж... начальство!.. — І почвалав крізь риплючу хвіртку до Фотійовича похвалитися зловісним сном, що перед самим пробудженням марою наліг на старий, виснажений мозок.

З-за пахнучих живицею сосон виринув засапаний, спітнілий казанський поїзд. Обігнув семафор і врізався в станцію поміж вагонами високим, хвастливим паровозом. Поїзд не звичайний, бо недарма алатирське начальство вже за півгодини до його прибуття вертілося на пероні прилизане, вишмиговане й міряло очима колії.

Перон ожив золотими гудзиками, кокардами та майорів блискучими мідними наконечниками поліцейських шабель. Вусатий сутулий жандарм блищав стоячими еполетами, крутив без жалю вуса та бряжчав на весь перон вичищеними острогами.

Пнями завмирали мордаті поліцаї, стражники, наводячи тривогу на цивільну публіку.

«Депа» розпачливо протягла гудком. Якесь довге «у-гу-у-у!» вимотувало й звиклі нерви, а незвиклому вухові здавалося вічним, нестерпним. Жандарм струснувся від несподіванки.

З великого жовтого вагона хазяйновито виходив чорнявий круглий жандармський полковник. Новісінька сіра шинеля от-от репне вздовж спини, але, туго затягнута портупеями та поясом, мирилася з становищем.

Важко стогнали приступки вагона.

— Команда, смі-ір-но! — прорвалось на пероні крізь свистючий подих зупиненого паровоза.

— Здр-рав-жлай, ваш-бродь!.. — забилось між цегловими стінами та довгим паровозом рабське несамовите гарчання.

Завмерла метушня на пероні.

Полковник подав руку прапорщикові після рапорту: «Всьо благополучно!»

— Є підозра, пане прапорщику, що не все благополучно! — сміялось у вуса пухле лице полковника. — Вольно-о-о! — додав він, кинувши рукою на напружену отару мордатих «подчиньонних».

І життя знов вернулось на перон.

Ідучи в вокзал, полковник загадково натякнув:

— Ваше підвищення цими днями вирішується. Здасться, після моєї подорожі одержите наказ, — і весело вдарив його по плечі. — Але ви все-таки підтягніться... — примовк.

— Я... бачите, пане полковнику, що... Звісно, стараємося по змозі. Здається, ні бешкетів, ні...

— Ну-ну, годі, годі! — либонь, жартувало начальство. — Забастовочки-то ви вважаєте «благополуччям»? — і, жартуючи, моргнув у бік депо.

Припертий прапорщик то блід, то зеленів: «Хто йому доніс?»

Депо чахкало моторами. Здавалось зовсім не подібним до такого «забастовочного», як натякав полковник.

Жандарми «втримували порядок», а носильник Кирило Тузов кректав під чемоданами, що їх нав’язав йому хитрий денщик. Кирило, не слухаючи, все чув.

— ...Такий видатний, можна сказати, офіцер, такий, як ви, що за шість місяців на підвищення пішов, а й досі не знаєте, хто орудує цією сліпою масою бунтарів. Це вже негативна риса ваша як служаки. Звичайно, я не думаю, щоб це була навмисність, але... — і якось зовсім родинно глянув прямісінько в очі прапорщикові, — але таке довге мовчання можна вважати невдалим вивченням ваших майже щоденних забастовок.

У прапорщика якось нервово заворушилася спідня губа, виступив з-під картуза холодний піт. Боляче зачепило його таке натякання.

— Власне кажучи, я давно приглядаюся до старшого слюсаря з шостого цеху. Виявляється, що він приїжджий, може, і справді з тих... Але, по молодості... все не зважувався...

— Хтіли краще вивчити цього... цього приїжджого... — а очі в’їдливо питали.

— Недоліна, чи Недолю Петра! — якось несамовито вирвалося у нестямного прапорщика.

Хоч би тобі бровою повів, якось би змінився, зацікавився занадто досвідчений полковник. Розмова також легко продовжувалася далі.