З минулого
Шрифт:
«Хоч би швидше через «казенщину» та в сосни...»
Чулись постріли.
З-за будки вискочив засапаний прапорщик. В руці димився наган. Він перерізував шлях втікачеві, щоразу стріляючи.
«Скоріше б він вистріляв увесь заряд нагана», — збігла думка.
Гладкі поліцаї були за півгони. Є надія втекти. Ось і риплюча хвіртка.
— Петро! Петя, стій, голубе, давай у хвіртку! — почув Недоля. Повернув до хвіртки.
— Іване Петровичу! Тікай
Але Петрович теж прожогом кинувся до защепнутої хвіртки. Як це так? Хто чув, хто бачив? За ним гоняться, а ти любуйся! Може, і хвіртку замкнути?.. Що люди скажуть?!
— Давай, Петя. Мовчи. Все рівно паркан високий. Давай на хвіртку...
— Петровичу, худо буде, я сам!
А ззаду чути було, як хекали гладкі поліцаї. Недоля нервово оглянувся, а в цю мить пролунав останній постріл прапорщика. і
— Петровичу!.. От прокляті!.. — уже несамовито закричав утікач. Остання в нагані прапорщика куля тільки свиснула, поціливши сторожа. Іван Петрович ухопився рукою за правий бік, упав і, стогнучи, загородив хвіртку. Недоля мусив п’ястись на високий паркан-частокіл. Рука в сум’ятті заскочила між дві дубові штахетини — рвонув її, і на останній стрибок уже забракло сили.
За блузу вчепилися дужі жандармські руки.
— Дурак, Петрович... — безсило промовив Недоля, уже не боронячись від поліцаїв.
На вокзал приїхав замовлений ще полковником по телефону кінний взвод алатирських конвойників...
Пахло горілим мазутом, та болюче стогнав поранений Іван Петрович під риплючою хвірткою...
Була мокра, дощова неділя. З самого ранку виглянуло з-за високих сосон за Сурою червоне, як чавун із горна, сонце та й заховалось за хмари. Уже й полудень, а воно не показується. Дощ дбайливо, через кожну годину, полоще забруднений Алатир. Сумний настрій давив на місто під важкими дощовими хмарами.
Шпаки визирали із шпаківниць, та мокрі кури бродили в засмічених калюжах.
Аж перед самим вечором виглянуло таке червоне, здивоване сонце. По місту вивішені чорні жалобні прапори.
Од вокзалу по крутій Володимирській вулиці несли дві домовини. Прив’ялі квітчасті вінки безпорадно гойдалися на трунах. Потіли поліцаї під тяжкими ношами. Бряжчали корогви, стягнуті з усіх церков алатирських, та наввипередки ревли соборні хори.
Алатирське начальство хоронило жандармського полковника й нещасливого жандарма, задушеного поліцейським «аксельбантом».
Нишком сміялося сонце, облизуючи промінням росу на засніжених, гомінких соснах.
Отак виряджали нікчемні трупи безсилих оборонців
Ніхто їх не вбивав, ніхто не мав бруднити своє ім’я званням убивці, посягнувши на цих нікчем у поліцейській уніформі. Це сама сліпа неправда на пні гнила й зі смородом гинула перед загрозою дужої, як і ті запашні сосни, революції...
А за трунами гримів побідним дзвоном закований у кайдани Петро Недоля. Ззаду йшов поліцай і ніс дощечку з написом «Розбійник». Сентиментальні матінки хитали головами. А здивована дітвора-школярі наївно запитували:
— Хто, мамо, розбійник — той, хто несе дощечку?
— Ступай мені геть у хату! — тупала ногою мати. — Пропаде шеймина дитина, як і оцей Недоля...
— Що, Недоля? — мріяли діти, — Я, як виросту, так усіх перестріляю, а в кайдани не дамся.
Але «Святий боже, святий крепкий...» гнусаво заповнювало повітря й глушило оці хисткі дитячі мрії.
А «розбійник» гордо йшов... Мусив іти й прислухався, як шептали з горба дощові струмки, що, зливаючись унизу, текли дужими водами Сури між коренястими глиняними берегами.
V
Івана Петровича нагально одпровадили з експресом до Казані в лікарню. Його життю не загрожувала смерть, але куля застрягла в спині...
В університетській , лікарні доктор прочитав височайшу телеграму, каліграфічно виписану на коштовному папері: «Передайте моє царське дякую сторожеві алатирської станції. Поправляйся, чесний муж, та й до праці! Такі піддані потрібні для православної держави! Ніколай».
Зацікавилось казанське студентство:
— За що це така «милость»?! Що міг зробити старий, виснажений залізничний сторож?
Та того ж вечора не було жодного студента, що не знав би, яку роль випадково відіграв цей уславлений царською честю дідок...
Іван Петрович переслав Полі ту царську подяку, а до мене вона потрапила тільки після великого Жовтня, коли повернувся Петро Недоля з далекого заслання разом з дружиною, яка ходила з ним і в заслання, навідався на кілька день в село. На тому «височайшому» папірці грубим почерком навскоси ледве помітний ще виднівся напис олівцем: «Ложь. Не мы, а они разбойники! Поля».
Сивіли мохи бувалими далями. Річки, як і Сура, граючись, полоскали береги і несли на дужих глинобарвних хвилях до моря відгуки далеких революцій.
1923 — 1949