Шрифт:
Марією назвали її, як хрестили. Була негарна дитина, що вічно чогось забагала, а коли не діставала, чого хотіла, заливалася сльозами.
Числила сім років, як опинилась одного разу в великім товаристві. Трапилось, що під час одної хвилини сиділа сама на якійсь шовковій канапі, любуючись в цвітах, втканих в дорогу матерію, котрою була оббита канапа. Сиділа
Нараз підвела оченята. Перед нею спинилася якась молода пара. Блискуча, біла, прегарна, як в казках царівна,- здалося їй - і пан якийсь. Двоє великих голубих очей, рішучих, як доля, спинилося на її мізернім обгорілім личку. Хвилинку малу одну. Відтак відвернулися. «Чи пан відзял цось подобнего бжидкєго в своєм жицю?» [1]– спитала «царівна» і, сказавши це розніжненим, розбещеним голосом, опустила, мов в розпуці, голову на його грудь, мов для охорони перед якимсь страшним видом, що от-от вдереться в її душу і оскорбить навіки чорною плямою.
1
– «Чи ви, пане, бачили щось таке бридке у своїм житті?» (Пол.)
Він усміхнувся.
Дитина дивилася спокійними оченятами невинно в лице і нічого не відчувала. В її малесенькій груді не було зароду злоби - і слова не мали о що відбитися. Без зрозуміння пробриніли ті слова біля його вуха, але самі собою не пробриніли. В білу, не записану ще життям пам'ять зроду вже талановитої дитини врились вони і навіки осталися в душі.
Кілька років пізніше віддала пам'ять ті слова і розтолкувала їх значення. І не раз, по раз ще толкувала вона значення тих слів...
Пізніше стали вони проводирем її думання, ходу, рухів і поведення. Виросли в якусь зимну, холодну потугу, що привласнила собі її вражливу вдачу,- відібрали певність в поведенню, довір'я до себе, замкнули уста, а чим пізніше і душу. Душу на тяжкі залізні двері, приправлені хіба на великі сильні робітницькі руки, що так і цілої сили потребували, щоби відсадити їх набік.
Чим більше уста мовчали, тим більше збиралося за залізними дверми. А коли вже доволі назбиралося, виплило золотим пасмом поезії з молодої груді...
– Карло тебе любить!
– Неправда.
– От я тобі кажу.
– Брехня.
– Бігме, Маріє, побожусь... він любить. Сам сказав мені. В городі. Переліз до нашого города і казав.
Очі 14-літньої Марії загоріли якимсь диким, болісним огнем перед лицем її старшої шкільної товаришки, уста скривилися фарисейським усміхом, і вона сказала:
– Щоби ти мені ніколи більше з такими річами не приходила! Раз назавше...
Потім обернулася і почала убиратись нервово і злісно. Саме в школі по науці шепнула її товаришка ті слова, слова, що як грім вдарили її соромливу, замкнену залізними дверми придавлену душу. О, як її збунтувала!
Карло любить. Прекрасний, слушний хлопчина той, котрого бачила все під час релігії. (Катихет збирав хлопців і дівчат малого містечка спільно в хлопячій школі).
Карло сидів завсіди по одній стороні, на краю лавки, а вона на другій. І вона не дивилась. Бог свідком, що вона не дивилася багато в його сторону. Але зате він дивився.
А красний був такий! Білявенький, чемно одітий і дуже тихий.
В него була божевільна мати. Це таке нещастя, понад яке нема на світі. Мати божевільна! Про це розказувала її старша шкільна товаришка, що мешкала близенько і все як про близьких сусідів знала. З її города мож було бачити ціле подвір’я Карла, і дім, і геть аж в сіни! Раз вона також була в тім городі: пішла ніби по «задачу». А потім підлізла, як злодій, під паркан і зазирала крізь шпари до Карла. Може, побачить там його або, що важніше, його божевільну матір! Дуже їй було жаль стареньку. Не могла сказати: «Божевільна мати! божевільна мати». А її мати була така добра, була здорова... і дбала так о ню! все було в неї добре вдома. І батько, і мати, і сестри... а він, Карло, був такий красний білявенький хлопчик... тихий такий... а в нього мати божевільна... Зараз би вона йому все дала, що мала! Все, все, що б лише хотів.
Коли звернулась до товаришки, її негарне личко було поважне і строге. Уста лежали замкнені, але за залізними дверми товклося серце. Мале дитиняче серце, що переповнювалось невимовним жалем і співчуттям для чужого горя.
І другі хлопці гляділи за нею. Бог зна чому. Вона на них не гляділа. Одежі в неї ніколи не було гарної, все від старшої сестри або яка там собі звичайна. В неї були родичі небагаті, родина велика, і не мож було достарчати багато гарного. А між тими другими хлопцями був один, котрого вона страшенно ненавиділа. Він був великий, і незграбний, і дуже поганий. Казали «ковалем» буде, бо не вчиться. Той також за нею глядів, але за те вона його ненавиділа. Страшенно.
Вона ходила до 4-го класу, коли Карла до вищої школи в місто вислали... За цілий час знайомства вона з ним ні словечка не говорила. Лиш що бачилися від лавки до лавки на релігії.
Одного разу - це було в школі дівочій і під час павзи - учителька Марії Міллер вийшла на часок до товаришки своєї до другого класу, а дівчата почали гнатися по класу. Марія з ними. Скакала, як дика коза, по лавках. Поганяла других книжками, зошитами, розкидала річами по цілій кімнаті, а нарешті казала себе ловити.
Її ловили. От-от вже спіймали. Крик і галас, сміх і гамір.
Коли нараз увійшла її старша товаришка з другої кімнати. Покликала Марію до себе, а учні погнались за іншою жертвою.
– Я тобі маю щось сказати,- промовила тайним шепотом товаришка, беручи Марію під руку і сідаючи в кутку лавки.
Марія відсувала обома руками волосся з розігрітих щок, хоча очі в неї ще сміялися.
– Карло писав мені лист...
Веселе, ще перед хвилею розсмішене дитинне лице Марії нараз споважніло. Вона випрямилася. Всі нерви напружились... Вона вмовкла. Очі набрали якогось дивного відпорного, зневажливого виразу, спідня губа висунулась.