Апостол черні

Високохудожнє слово цієї письменниці напрочуд містке, вражаюче, здатне заворожувати і, за незбагненними законами ланцюгової реакції, творить нові символічні образи, як це бачимо з вірша сучасного українського поета Ігоря Калинця:

Апостол черні — Кобилиця і Царівна Кобилянська сходять з гір у парламент, у совість. Ольжина

Земле, Битво і Покоро. Незгасна рано, що Сочєвою сочиться.

(Вірш І. Калинця «Буковина» з його збірки «Тринадцять алогій» (1991).

Ольга Юліанівна Кобилянська (1863—1942) — класик української літератури, чия спадщина посідає чільне місце в літературному процесі періоду «fin de si`ecle» [2] . Поряд із творами Михайла Коцюбинського та Василя Стефаника повісті, новели й оповідання письменниці з Буковини є зразком нового, психологічного напряму в українській літературі.

Найбільш знаними, найчастіше друкованими її творами середньої та великої епічної форми є повісті «Людина», «Царівна», «Земля», повість-балада «В неділю рано зілля копала…», великий пласт новелістики кінця 1880-х і 1890-х pp., а також мала проза початку XX століття. Менш знаними є твори, написані після 1914 року.

Життєтворчість Ольги Кобилянської дослідники поділяють на кілька періодів. До першого з них належать роки її літературного навчання (1870—1891), коли були написані оповідання «Гортенза, або Картина з життя однієї дівчини», «Доля чи воля?», «Видиво», «Людина з народу», «Нарис з життя Буковини», повість «Вона вийшла заміж» (інша редакція — «Людина»).

Це був час пошуків себе, свого творчого голосу. Містком від перших поетичних спроб до прози стали «Щоденники», ведені юною літераторкою у 1883—1891 pp., коли вона з родиною мешкала у Кимполунзі (Південна Буковина, нині — Румунія) і в селі Димка (нині — Глибоцький район Чернівецької області).

Другий період (за періодизацією Ничипора Томашука) припадає на 1891—1901 pp. Тоді О. Кобилянська створила повість «Царівна», робота над якою тривала від первісного задуму у 1888 році до остаточного завершення у 1895 р. і надрукування в газеті «Буковина» (1896). В одному із варіантів повість названо «Без подій». У ній поглиблено змальована психологія персонажів, глибоко фактурно подано центральний образ Наталки Верковичівни. Леся Українка відгукнулась так: «Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтелігентського жіноцтва» [3] .

До цього періоду належать оповідання на теми з життя селян-гуцулів «Природа», «Час», «Некультурна», «Жебрачка», шедевр малої прози екологічної проблематики — «Битва». У цей час з’явилися глибоко реалістичні твори з життя села «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Мужик», а також на теми з життя інтелігенції «Аристократка», «Мати Божа», «Impromtu phantasie», «Valse melancolique». Увінчує другий період життєтворчості О. Кобилянської повість «Земля» (1901), задум якої визрівав довго — від братовбивства 1894 р. в родині Жижиянів у селі Димка. Письменниця

по-справжньому взялася до роботи над «Землею» і закінчила її першу частину в квітні 1901 р. Планувала написати і другу частину твору, поверталась до цього у 1930-х pp.

Третій період охоплює життя і творчість О. Кобилянської 1901—1914 pp. Тоді були написані новели «Смутно колишуться сосни», «Самітно мені на Русі…», «Мої лілеї», «Через море», — всі під впливом «письменницького приятельства» з Осипом Маковеєм. Це твори про особисті болі й страждання. Реалістичний нарис «За готар», в якому центральним є високохудожній образ «чорної Магдалени» — людини з народу з високими моральними принципами. Прикметно, що квінтесенція новели «Думи старика», висловлена в заклику: «Золотої нитки не згубіть!», який утверджує принцип духовної неперервності поколінь, характерний і для публіцистики О. Кобилянської. Відчутний генетичний зв’язок «Дум старика» із повістю «Ніоба», де виведено Зоню Яхнович — одну з найулюбленіших героїнь письменниці. У цьому вона зізнавалася в автобіографії «Про себе саму» так: «Та описана мною „Ніоба“ існувала с п р а в д і, і всі її діти були нещасливі і спонукали мене написати ту новелу» [4] .

Одним із високохудожніх творів О. Кобилянської, що постав на мотив романтичної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці…», є «В неділю рано зілля копала…». «Особи — це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронатого, її батька, Гриця, одного молодого, знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія» [5] , — свідчила сама письменниця. Романтична стихія ріднить цю повість з пізніше написаними драмою-феєрією «Лісова пісня» Лесі Українки і з повістю «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського.

Після «В неділю рано…» О. Кобилянська повертається до теми інтелігенції і пише два великі твори «Через кладку» (1911) і «За ситуаціями» (1913).

У першому з них спостерігається подальший розвиток теми морального самовдосконалення та всеосяжної любові. Леся Українка так відзначила автобіографізм твору: «[…] І хтось чорненький, певне, одібрав собі здоров’я своїм „Через кладку“? То мусило когось багато коштувати. Стільки спогадів зворушити!.. Я пізнаю там, як живих, і св. Анну, і брата вашого Володимира… Так багато пізнаю, що не можу ставитись об’єктивно до сеї повісті, не можу її „критикувати“, для мене вона немов шматок життя ще не пережитого, а такого не критикують […]» [6] .

Ще одним твором із життя інтелігенції, цього разу — про музику і артистку, є повість «За ситуаціями», головний образ якої — Аглая-Феліцітас є продовженням і розвитком жіночого типу. Христя Алчевська захоплювалась повістю, пишучи, що це «[…] злет жіночої душі в невідоме, до утворення свого „царства музики“, сполученої з гармонією особистого життя […]» [7] .

За Н. Томашуком, четвертий період у житті й творчості О. Кобилянської припадає на 1914—1940 pp., а п’ятий — на 1940—1942. На нашу думку, їх можна об’єднати і кваліфікувати як останній період життєтворчості белетристки з Буковини. До речі, докладний аналіз цього призахідного етапу нами зроблено в монографії «На вечірньому прузі: Ольга Кобилянська в останній період творчості (від 1914 року)» (Чернівці, Букрек, 2006).

Великий пласт автентичної публіцистики (на відміну від неавтентичної, приписуваної О. Кобилянській, публіцистики 1940—1941 pp., що є містифікацією авторства і її перу не належить), спогади, критична стаття «Про Толстого», а також 27 зразків малої прози — все це увійшло до збірки «Огрівай, сонце…», упорядкованої нами і випущеної у видавництві «Букрек» 2011 р.

Тут надруковано як відомі («Юда», «Лист засудженого жовніра до своєї жінки», «Вовчиха»), так і малознані, а то й зовсім невідомі сучасному читачеві твори малої прози 1915—1930-х pp.: «Щира любов», «Чудо», «Лісова мати», «Московський ґвер», «Путіфара», «Пресвятая Богородице, помилуй нас!», «Ворожки», «Жарт», «Серна», «Пімста» та ін.