Він і вона

(Він у своїй кімнаті). З бабами не хочу жодного діла мати, абсолютно жодного! Се народ примховатий, вибагливий, повний претензій і суперечностей, повний самолюбства... В поглядах ограничений, дитинний - що ж мені з ним, з сею мозаїкою чуття? Впрочім, одна - як друга.

Я маю свою медицину і своїх пацієнтів; маю товари­шів своїх і літературу, а більше не потребую нікого.

(Лежить на софі й дивиться задумчиво вперед

себе). Але що я її мушу щодня стрінути! І вона завсігди однакова! Не дивиться ні вправо, ні вліво, іде великим парком, у котрім опавше листя лежить уже цілими верствами, і думає над чимсь. Над чим думає? «Жіночі проблеми», «конфлікти між жінкою а чоловіком»!
– певно, над тим думає. Я подибую і других, але ті другі дивляться інакше вперед себе, як вона. Здалека вже пізнаю її по ході, по стрункій, ніжно збудованій постаті й по сніжно-білім фільцовім капелюсі. Волосся у неї чорне і, здається, скромно держане. Її личко (воно бліде) набирає виразу строгості, коли переходжу коло неї цілком близько...

(По якійсь хвилині глумливо). Певно, думає, що комусь впало би на думку промовити до неї, і тому узброюється так. Ха-ха! Я «промовити» до якої-небудь! Я, що рад, коли маю їх всіх на милю від себе. Що боюсь їх, немов грішний пекла, бо заким ще чоловік і оглянеться, вже вони й висять на шиї. Ну, сього не діжде вже жодна. Мої чуття замужні, щоб спинялися на бабах.

Я йду щоденно парком, бо мені ближче до шпиталю, при котрім я лікарем, але вона? Що вона має тепер шукати в парку? Тепер осінь, парк майже порожній, а тих кілька припадкових гостей, що являються в нім ще десь-не-десь, то ще не товариство, котре спонукало б молоду даму ходити самітно на прохід. Принаймні наше німецьке жіноцтво найшло б се extra-vagant. [2] Хто її родичі? Які в неї прикмети? Якого вона духу дитя? Ну, впрочім, обходить се все мене страшно мало.

(Вона, вертаючись з міського парку). Як сумно, що люди в чутті такі неінтелігентні! А найбільше вже ті «освічені». Так на когось дивитися! Певно, вже кождий думає: «Вона грає оцю інтересну роль тому, щоб звернути на себе увагу»; то певно.

Так, коли б чоловікові було на чолі написано всяке «тому що і т. д.», коли б мені, наприклад, було на чолі написано, що в мене катар горляний і що можу лише в теплій порі ходити на прохід, що в мене мати хоровита, а отець майже безнастанно в дорозі і тому не можуть мене проводжати, і що мені в моїм сумовитім настрої миліше без товариства,- коли б то все було мені на чолі написано, тоді... та ба!

З моїми прочуттями смерті і сумними думками наймиліше мені в тихій, поважній природі. Осінь відповідна до мене.

А як я бажаю жити! Всіма нервами мого серця прив'язана я до сього життя. Мені здається, що передо мною лежить якась сама краса його і манить до себе. Але мені сміються в лице, коли кажу, що за два-три роки умру. А я... Боже мій! не бажала би для себе жити! Я б лиш хотіла бачити, як все буде. Бачити і відчувати, як кругом мене все хвилює, в малім і в великім розмірі. Хочу лиш зі всім враз жити. Здалека, в затишку. Враз любити, враз мріти...

(Він у себе дома, виглядаючи вікном). Удавала перелякану, коли я йшов за нею короткою алеєю!

Але так роблять вони всі, се звісно. Ну, якби вона знала, що мені саме тоді прийшло на думку побачити, як вона спогляне, коли вирину раптом близько неї,- була б успокоїлася. Вона може й так бути спокійною. Я не з тих, що сивіють через баби. В мене є наука і пацієнти, в мене є товариші і література, а те виповняє доволі моє життя.

Який я рад, що іду життям сам, що ніким не зв'язаний. Ну, вже надто «зв'язаний»! Щодо того, то той сатана Ніцше - Заратустра той, правду каже, коли впевняє, що то велична річ бути завсігди вдвох. Herr Gott! [3]

(По хвилі). Чи вона читає? І чи радо? І що? Баби мають дивний смак, бабський. Їм розходиться лиш о то, чи герої поберуться, се для них головна річ. Читають заголовок книжки, відтак - кінець, а наостанку - дві-три сторінки з середини. Саме ту сцену, де він освідчується їй. Впрочім, се для них і в житті найважніше. Тенденція, провідні ідеї і т. п. не існують для них.

Я великий убожатель літератури норвезької. Такий Хрістіансен, Гансен або ті прочі, вони можуть чоловіка так одуш... Ах, що до чорта! Вже знов дзвонять? Це певно, знов та стара зизоока жидівка з болючим пальцем. Уже вона ставить мою терпеливість просто на пробу, а крім того, живе в пересвідченні, що я на світі лиш для неї! Але на другий раз потисну її в палець так, що не з'явиться мені більше перед очі. Така ідіотка, жидівська баба! Саме тепер мусила влізти, коли я... коли би собі... випочив. Ні, се вже зовсім так, неначеб я не був теж чоловіком. Den Kuckuck auch noch einmal! [4]

(Вона в парку). Я обиджена до живого! Ні, се нечувана річ: слідити так за мною! Властиво, не повинна я собі з того нічого робити, але моє нещастя, що я нервова. Думає собі такий перший-ліпший, що я належу до «товпи» і що являюся тут, щоб здибатися з ким-небудь! Та правда, коли акції жінок тепер так стоять, то й не диво, що така думка у мужчин перша.

Ох, як тяжко бути нині женщині цілковитою і свобідною людиною, бути лиш для себе, як та квітка, як та зоря, як... як... о, вже він здивувавсь би добре, коли б знав мої погляди на подружжя. Так, мій пане, моя натура не спосібна до нього, бо й як же ж мати когось уже раз назавсігди, бачити когось завсігди, мати те пересвідчення, що той хтось належить нам справді, і нічо не видре його від нас,- все те не збільшує любові! Крім того, люди не завдають собі ніякого труду, щоб удержувати в подружжі взаємну любов і поважання для себе в однаковім стані. Не стараються бути для себе взаємно чимсь, поваги завсігди і якнайбільше гідним, а то тому, що вже себе мають. Вони, противно, занедбуються духом і характером та стають і в однім, і в другім неповоротні.

Подружжя було б чимсь дуже гарним, коли б люди самі не споганювали його. Та, може, буде воно колись і гарне, приміром, як настануть Ніцшеві "Ubermenschen, надлюди, ті його сміючіїся льви,- але тепер? А тут думає собі перший-ліпший, що хтось собі з нього щось робить!

Щодо мене, то я не віддамся ніколи, хоч старі панни для мене найнесимпатичніший елемент. Але я не останусь старою панною: буду собі так - незамужня женщина, а це щось зовсім іншого...

Він виглядає дуже інтелігентно і не без поваги. Кождим разом, як бачу його, маю одне й те саме почуття. Сказала б я навіть, що воно обгортає мене на його вид насилу. Не вмію його розібрати, саме тепер сформулювати, однак що мені й залежить на тім? Його хід говорить: «Іду собі своєю дорогою і не журюся товпою», а ціла його істота має характер рішучості і бистроти. Ну, але якби він знав, як вони всі мало мене обходять, то, певно, лютився би.

І чи я чогось іншого бажаю собі на світі, як лиш жити? Ні, не жадаю більше нічого.

Той старий панок, що поздоровив його перше, сказав: «Моє поважання, пане докторе!» Отже, він лікар. Може, спеціальність від горляних недуг? Але - ні, я буду держатися й дальше методу Кнайпа.

Несказанний сум наповняє моє серце, коли згадаю годину смерті. А я можу так легко вмерти. Тепер осінь. Сього року мені гірше, як минулого. Як мені навесні буде, а відтак знов восени і знов навесні?.. Ох, боже, боже! не бути більше! бути забутою!