Загнуздані хмари
Шрифт:
Що тоді було!.. Знялася буря. Всі так і вчепились у мене. І хоч мені не признавалися, що за причина цьому, та я знала, я зрозуміла, що хтось нахабно прочитав мій щоденник.
Адже липкі сліди залишились на його сторінках, а хто ж, як не Надя, завжди неохайно смокче цукерки!?
І тоді я, щоб урятуватись, другого дня написала іншу, брехливу сторінку щоденника. Мені соромно згадати, але я злякалась. Я злякалась, що до мене будуть ставитися ще гірше, що мене не будуть пускати в палац. Тьотя Ната так і загрожувала. А то ж була моя
Не знаю, чи повірили цьому мої читачі, а тільки мені стало дуже гидко. І и порвала незабаром той щоденник. Отак розірвала надвоє і кинула в піч.
… Я забалакалась, а тим часом хотіла сказати зовсім не про тс, я хотіла довірити своєму щоденникові деякі думки про слово «мужність».
Якось у нас з дядею Толею була про це розмова.
І я тепер розумію, що є різна мужність…
Вона — не тільки на полі бою, коли треба кинутись, наприклад, до ворожого танка, щоб влучним вибухом гранати вибити його із строю.
Вона — не тільки в геройських подвигах, таких блискучих, про які ми часто мріємо.
І не тільки в тому, щоб сміливо стрибнути на парашуті чи на стрибуні. Ялиночка обіцяє мене цього навчити, і я стрибну, слово честі, стрибну! Я зовсім не вихваляюся, мій друже щоденнику, я просто знаю, що це я можу зробити. Хай буде страшно, заплющу очі і стрибну!
А от є речі, які мені зробити важче… Далеко важче.
Є така собі ніби «сіренька» мужність. Наприклад, щодня систематично робити напади на… себе саму, воювати з собою уперто, не здаючись, з усякими своїми поганими звичками.
Скільки такої мужності, скільки витримки було в того червоноармійця, не на полі бою, ні! А тоді, коли він щодня, щогодини вивчав конструкцію танка.
От дядя Толя дуже серйозно розмовляв зо мною про мою «розхристаність». Він каже, що я наче вітер у чистому вигляді, який міняє свою швидкість кілька разів навіть на хвилину… (У дяді Толі все на світі зв'язане з вітром!)
— Ну, і нащо, — каже дядя Толя, — придатна така сила? Хіба тільки, щоб ганяти піщані хвилі чи ламати гілки на деревах? Інша річ «дисциплінована» енергія цього ж самого вітру, вирівняна в ритмічний рух колеса генератора.
Так і я… Я ж повинна вирости корисним для батьківщини працівником! Певно, я буду вітротехніком. А чи вийде щось із мене путнє, коли я буду такою розхристаною? Хіба такі бувають більшовики? Більшовик — це людина великої витримки і суворої дисципліни.
Дядя Толя каже, що сам був подібний до мене. І йому ніби нелегко було себе виховати. А все ж таки самоуком, з кількох класів технічної школи, довчився до інженера, видатного вченого. А Гордій Семенович!.. Це ж людина зовсім особливої витримки.
А от я навіть не знаю, що воно таке «праця над собою», «система», «тренування волі», «розпорядок дня і відпочинку».
Як же я буду сама тут учитися, щоб скласти все на відмінно за навчальний рік? Для цього треба бути мужньою щодня, щогодини — воювати з собою, взяти себе в руки.
Я собі склала, з допомогою Ялиночки, «твердий» розпорядок дня. Вчимося ми з Алкадом, а іспити складаю я щотижня Ялинці.
Тільки коли я витримаю цю свою вуздечку, тільки тоді вийду переможницею.
Стережися, товаришко Еолихо!
Треба таки сказати, що нелегко витримувати вуздечку, коли жити тут надзвичайно цікаво і в пустелі стільки спокус…
А треба вивчати головні кістки черепа!.. Це ж жах!
Але годі… Треба лягати спати, щоб не спізнитись на вранішню гімнастику. Зараз я загорнусь у ковдру… так затишно! Ми живемо ще в наметах, я — з Ялинкою, а дядя Толя та Гордій — у другому. Завтра ми перейдемо в будинок. А мені навіть шкода.
Вечорами я засипаю, поки Ялинка ще працює (вона вирішила негайно вивчити не тільки радіотехніку, а й туркменську мову і сидить вечорами). Дуже приємно мерехтять від свічки тіні. І мені здається, що я їду серед пустелі в кибитці кочовиків… А навколо така незвичайна, повнісінька пригод ніч.
Дядя Толя та Гордій Семенович поїхали на залізницю, щоб перевезти наземну частину ВВЕС — її лебідку. Вона вже прибула з Херсона. Обіцяли бути завтра, бо Гордій Семенович похвалявся, піби знайде від залізниці найкоротший шлях.
Ну, я сплю…
А в Алкада є якась «таємниця». Я її обов'язково розкрию.
На добраніч!
5 квітня.
Ур-ра!
Сьогодні я склала Ялинці свою тижневу роботу на відмінно, все до крапельки. Навіть ненависні черепні кістки!
Я розкриваю очі вранці і, коли згадую, що я в дяді Толі, то аж стрибаю в ліжку, як маленька.
Мені тут дуже добре. Толя мені найрідніший на світі, і всі його друзі для мене рідні. І наша «пустеля» стає рідною…
Я вже дуже люблю її — і це гаряче сонце, і ці пишні ковилі, і своєрідні «пустельні» квіти… І навіть цей самий вредний пісок мені починає подобатись! Придивіться тільки до нього, який він дрібненький і ніжний — це ж справді золоті порошинки!
Коли б я була поетом, я б неодмінно про це написала вірші.
Я б написала таке:
… В пустелю прийшли люди, більшовики. Спочатку, взувши свої машини в надійні всюдиходи, вони пройшли скрізь. Потім вони вирішили зробити з мертвої пустелі квітучий сад. А води не було, шляхів не було, рослин не було, електрики не було, нічого не було. Більшовик сказав: усе буде. Розкрийте ширше очі, це не пустеля, це ж багатюща країна!..
В землі є багаті мінерали, у субтропічному кліматі можуть рости чудові рослини, плоди, під пісками є добрий грунт. Розкрийте ваші очі, погляньте, які багаті йдуть отари, дихніть — понюхайте, як пахнуть квіти й трави. Багато дечого є в пустелі!