Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
— Едді! — крикнула Сюзанна і вистрілила ще раз. Цього разу на землю впав чоловік у оздобленому шовком плащі й високих чоботях.
Едді безпорадно шукав «рюгер» і на якусь жахливу мить його охопила паніка від думки, що пістолет загубився. Але він просто якимось чином опустився нижче, бо був запханий за пояс штанів. Едді намацав руків'я і сильно смикнув. Клята штука не піддавалася, бо приціл зачепився за білизну.
Сюзанна вистрілила ще тричі поспіль. Кожен постріл влучав у ціль, але осатанілих Юнів це не спинило.
— Едді, помагай!
Почуваючись Суперменом низького гатунку, Едді
Єдина фізія натовпу зі скляними й бездумними очима почала поволі розпадатися. Чоловік із кувалдою викинув свою зброю і припустив навтьоки, сильно шкутильгаючи на покривлених артритом ногах. Слідом за ним побігло ще двоє. Решта нерішуче зупинилася і тепер тупцяла на місці.
— Вперед, боягузи! — прогарчав порівняно молодий чоловік. Синя хустка була в нього пов'язана на шиї, наче в жокея на кінних перегонах. За винятком двох жалюгідних жмутків хвилястого рудого волосся, по одному на кожному боці голови, він був геть лисий. Сюзанні цей парубок нагадав клоуна Клерабеля, а Едді — Рональда Макдональда. Небезпечного Клерабеля і лютого Рональда. Він пожбурив у них саморобного списа, який у першому своєму житті, можливо, був ніжкою стола. Але зброя не влучила в ціль, а просто впала на дорогу праворуч від Едді та Сюзанни. — Вперед, я сказав! Разом ми зможемо і при…
— Пробач, друже, — пробурмотів Едді й вистрілив йому в груди.
Клерабель–Рональд заточився назад і взявся рукою за те місце, куди влучила куля.
У широко розплющених очах читалася одна болісна думка: все мало бути інакше, такого просто не могло статися. Рука парубка безсило впала додолу. З кутика рота, неймовірно яскрава в такий похмурий день, витікла цівка крові. Коли він упав навколішки, решта Юнів просто стояли і німо дивилися. А ще один із натовпу не витримав видовища і хотів було ганебно дати драла.
— Ані руш! — наказав Едді. — Стій, де стоїш, мій недоумкуватий друже, якщо не хочеш гаразд роздивитися ту галявину, де закінчується твій земний шлях. — Він підвищив голос. — Кидайте зброю, малята! Ну ж бо, все на землю! Негайно!
— Ти… — глухо прошепотів помираючий. — Ти… стрілець?
— Ти вгадав, — відповів Едді і похмурим поглядом обвів Юнів.
— Благаю… прощення, — прошелестів кучерявий рудий і впав обличчям на землю.
— Стрільці? — спитав один з його товаришів. Він говорив так, наче щойно почав відчувати весь жах становища.
— Ви тупі, але не глухі, — відповіла Сюзанна. — Бодай якась втіха. — І помахала дулом револьвера — порожнього, Едді був у цьому впевнений. А якщо так, то скільки патронів лишилося в «рюгері»? Тут він збагнув, що не має жодного уявлення, скільки патронів міститься
Один за одним вони підкорилися.
— Дарма ви вбили Вінстона, місіс. У нього ниньки день народження, — сказала жінка, на обличчі в якої було не менше пінти крові відважного Меча–і–Кілта.
— То треба було йому лишатися вдома і їсти торт, — відрізав Едді. І ні слова жінки, ні його власна реакція не здалися йому аж такими абсурдними в цій ситуації.
Серед Юнів лишалася ще одна жінка — худюща білявка, чиє довге волосся повилазило пасмами, наче від лишаю. Вона спробувала було непомітно відступити в бік мертвого карлика і під захист зарослих арок, але Едді поклав цьому край, випустивши кулю в розтрісканий бетон поблизу її ніг. Що з неї можна взяти, він не знав, але не хотів, щоб хтось показував іншим дурний приклад. І просто боявся того, як поведуть себе його руки, коли хворі люди з понурими обличчями, що стоять зараз перед ним, спробують тікати. Хай там що поганого холодний розум думав про все це стрілецьке ремесло, його рукам воно все одно подобалося.
— Стій на місці, красуне. Офіцер Дружній радить не ризикувати. — Едді подивився на Сюзанну і миттю стривожився, бо вона мала дуже блідий вигляд. — Сьюз, з тобою все добре? — тихо спитав він.
— Так.
— Ти ж не зомлієш? Бо…
— Ні. — Вона глянула на нього темними, як бездонні колодязі, очима. — Просто я ніколи нікого не вбивала з револьвера… ясно?
«Ну, тоді звикай», — крутилося в нього на язиці, але він не вимовив цього вголос. Натомість звернув погляд до п'ятьох, що стояли перед ним. В очах, що спостерігали за ним із Сюзанною, був якийсь притлумлений страх, але до справжнього жаху йому було далеко.
«Блін, тут уже майже ніхто не пам'ятає, що таке жах, — подумав Едді. — Радість, сум, любов… так само. Навряд чи вони здатні зараз щось відчувати. Надто вже довго вони жили в цьому чистилищі».
Аж раптом він згадав радісні крики, сміх і театральні аплодисменти, які вони з Сюзанною чули раніше, і зрозумів, що помиляється. Бодай одне почуття ще досі примушувало їхні мотори працювати, ще одне викликало в них емоції. Спанкер би це підтвердив.
— Хто тут головний? — спитав Едді. На випадок, якщо до когось повернеться хоробрість, він дуже уважно спостерігав за перехрестям за спинами маленького гурту. Поки що нічого тривожного він там не бачив і не чув. Мабуть, їхні товариші вирішили залишити цю обірвану компанію на поталу долі.
Вони непевно перезирнулися. Врешті–решт подала голос жінка з заляпаним кров'ю лицем.
— Спанкер і був головним. Але коли заграли барабани богів, то камінь з капелюха випав Спанкерів. То ми його і відправили потанцювати. Мабуть, наступним пішов би Вінстон, але ви його урехали зі своїх проклятих револьверів. — Вона навмисне стерла зі щоки кров, подивилася на неї і знову звернула похмурий погляд до Едді.
— А як ти гадаєш, що хотів зробити зі мною Вінстон своїм проклятим списом? — спитав Едді. Йому це дуже не сподобалося, але жінка змусила його почуватися винним у скоєному. — Підрівняти мені баки?