Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
Дослухавши, жінка озирнулася на них.
— Так, — сказала вона. — Ми відведемо вас до Колиски. Так вам і треба.
— От і я так думаю, — сказав Едді. — Ти і Дживс. А решта — зникніть. — Він обвів їх прицільним поглядом. — Але наостанок затямте от що: один підступно пожбурений спис, одна стріла, одна цеглина — і ці двоє помруть. — Погроза прозвучала настільки слабо й непереконливо, що Едді негайно пошкодував про неї. Яке їм діло до цих двох чи взагалі до будь–кого з їхнього клану, якщо вони щодня відправляють на той світ двох чи більше? «Хоча, — подумав він, спостерігаючи, як інші, навіть не озираючись, йдуть геть, — пізно вже шкодувати про сказане».
— Ходімо, — сказала жінка. — Треба швидше з усім покінчити. Очі б мої вас не бачили.
— Взаємно, — відповів Едді.
І вони з Дживсом повели їх уперед. Але, перш ніж піти, жінка зробила щось таке, від чого Едді трохи розкаявся в своїх жорстоких думках: вона стала навколішки, прибрала волосся з обличчя чоловіка в кілті і поцілувала його в брудну щоку.
— До побачення, Вінстоне. Чекай на мене там, де розступаються дерева, а вода солодка. Я прийду до тебе, обов'язково прийду. Це так само неминуче, як і настання світанку, що проганяє темряву на захід.
— Я не хотіла його вбивати, — сказала Сюзанна. — Так і знайте. Але сама я помирати хотіла ще менше.
— Так. — Звернене до Сюзанни обличчя було суворим і сухим, жінка не плакала. — Але в Колисці Блейна на тебе чекає смерть. І, можливо, ти помреш, заздрячи бідному старому Він–стонові. Блейн жорстокий. Найжорстокіший з усіх демонів у цьому жорстокому–прежорстокому місті.
— Ходімо вже, Мод, — сказав Дживс, допомагаючи їй підвестися.
— Так. Покінчимо з ними. — Вона знову змірила Сюзанну й Едді рішучим, але водночас дещо розгубленим поглядом. — І нехай боги проклянуть мої очі за те, що я вас взагалі побачила.
І нехай прокляття впаде на ваші револьвери, бо вони ніколи не завдавали нам нічого, крім клопотів.
«А з таким ставленням, — подумала Сюзанна, — ваші клопоти триватимуть ще років з тисячу, не менше».
Мод почимчикувала вулицею Черепахи, Дживс — за нею. Едді доводилося ще штовхати Сюзаннин візок, тож невдовзі він засапався і ледь встигав. Розкішні будівлі обабіч вулиці змінилися будинками в стилі заміських, оповитими плющем, перед якими розкинулися величезні занедбані газони. Колись тут був дуже фешенебельний район, зрозумів Едді. Одна будівля, що височіла попереду, затьмарювала решту. На вигляд — оманливо простий квадрат із білого каменя, з численними колонами, на яких тримався дах. Едді знову згадав фільми про гладіаторів, від яких він так шаленів у дитинстві. Сюзанна здобула Ґрунтовнішу освіту, тож їй згадався Парфенон. Увагу обох одразу полонив величний скульптурний бестіарій — Ведмідь і Черепаха, Риба і Щур, Кінь і Собака, — що в два ряди облямовував будівлю вгорі під дахом. І вони збагнули, що це те місце, яке вони шукають.
їх не полишало тривожне відчуття, що за ними стежать безліч очей — очей, сповнених ненависті й подиву. Коли вони підійшли ближче і в полі зору з'явилася монорейкова дорога, прогуркотів грім. Як і буря, монорейка брала свій початок на півдні, стрімко летіла в місто, проходила вулицею Черепахи і вливалася в Колиску Лада. І поки вони наближалися, вітер дедалі дужчав, і висхлі тіла обабіч дороги почали звиватися й танцювати на вітрі.
22
Бозна–скільки часу минуло, відколи вони почали ці перегони (напевно Джейк знав тільки одне: барабани знову стихли), і Ґешер ще раз грубо смикнув його, щоб зупинити. Та цього разу Джейк примудрився якось втриматися на ногах. У нього наче друге дихання відкрилося. А от у Ґешера, якому вже ніколи не судилося бути одинадцятирічним, справи були кепські.
— Хуух! Мій насос на ладан дише, дитинко.
— Вам же гірше, — байдуже сказав Джейк і заточився, коли вузлувата Ґешерова рука вперіщила йому по щоці.
— А ти, я бачу, заплачеш гіркими сльозами, якщо я тут впаду мертвим, ге? Атож! Але навіть не сподівайся, красунчику. Старий Ґешер уже багатьох пережив і не має наміру падати неживим до ніг якоїсь ягідки, навіть такої солоденької, як ти.
Джейк незворушно слухав усі ці дурниці. Він мав намір ще до заходу сонця побачити Ґешера мертвим. Навіть ціною власного життя. Джейкові вже було байдуже. Він витер кров із розбитої щойно губи і задумливо подивився на руку, дивуючись, як швидко в людському серці не лишається нічого, крім нестримної жаги вбивста.
Помітивши, що Джейк дивиться на скривавлені пальці, Ґешер криво всміхнувся.
— Сочок пустив, ге? Старий Ґешер ще пустить сочок із твого молоденького деревця, якщо не будеш поводитися чемно. — Він показав на бруківку вузенького завулка, в якому вони зараз перебували. В тому місці, куди він тицяв пальцем, лежала іржава кришка каналізаційного отвору. На ній стояло тавро зі словами, які Джейк не так давно бачив: «ЛИВАРНЯ ЛAMEPKA».
— Там збоку є ручка, — сказав Ґешер. — Бачиш? Просунь туди руки і відтягни вбік. І ворушися, тоді, може, до зустрічі з Цок–Цоком у тебе ще лишаться всі твої зуби.
Джейк ухопився за сталеву кришку і потягнув. Сильно, проте не що було сили. Лабіринт вулиць і завулків, крізь який Ґешер його гнав, був нестерпним, але там він принаймні міг бачити. І уявити не міг, що чекає на нього в підземеллях міста, де темрява поглине навіть мрії про порятунок. А що наміру дізнаватися, як там, унизу, в нього не було жодного, то він і не збирався без крайньої потреби це робити.
Але Ґешер швидко пояснив йому, що потреба якраз крайня.
— Вона занадто важка для… — почав Джейк, але не договорив, бо пірат ухопив його за горло і підняв у повітря до рівня своїх очей. Від довгого забігу його лице трохи розчервонілося й вкрилося потом, а гнійники, що в'їдалися в шкіру, набули огидного відтінку, жовтого з пурпуровим. Із відкритих наривів витікала густа рідина і цівки крові. Джейк встиг відчути густий сморід, що йшов від Ґешерового тіла, а потім рука зімкнулася довкола його горла й перекрила дихання.
— Слухай уважно, недоумку, бо це тобі останнє попередження. Або ти зараз же знімеш цю довбану кришку, або я запхаю руку тобі до рота і вирву язика. І можеш кусатися, скільки влізе, бо в мене ця зараза в крові. Не мине й тижня, як перші квіточки з'являться на твоєму личку. Якщо доживеш. Затямив?
Джейк шалено закивав. Ґешерове обличчя вже почало розпливатися перед його очима сірою плямою, туман дедалі густішав, а голос долинав наче здаля.
— Гаразд. — Ґешер кинув його на землю. Джейк гепнувся біля каналізаційного люка, важко хапаючи ротом повітря й кашляючи, наче перед блюванням. І врешті–решт спромігся глибоко вдихнути повітря — рідкого вогню, що негайно обпік йому легені. Він виплюнув скривавлений згусток мокроти, і від її вигляду його ледь не знудило.