Загублена земля. Темна вежа III

Кінг Стівен

18

— Господи, — сказав Едді. — Що ж це за люди такі?

Кілька кварталів вони з Сюзанною пройшли вулицею, що тяглася біля підніжжя пандуса, побачили попереду барикаду (менш ніж за хвилину до їхньої появи Роланд увійшов до замаскованого проходу і зник усередині) й повернули на північ, на широку магістраль. Едді подумав, що вона нагадує П'яту авеню, але не наважився сказати про це Сюзанні — надто вже розчарований він був цим смердючим сміттєзвалищем замість міста, щоб вимовляти вголос щось обнадійливе.

«П'ята авеню» привела їх до місця, де височіли

білі кам'яниці. «Та це ж точнісінько Давній Рим. Таким його зображали у фільмах про гладіаторів, які я дивився в дитинстві», — подумав Едді. Строгі будівлі досі непогано збереглися. Здебільшого непогано. Едді не сумнівався, що колись вони слугували громадськості — там були галереї, бібліотеки, можливо, музеї. А в тій, зі склепінням, що тріснуло, мов гранітне яйце, могла розташовуватися обсерваторія. Хоча Едді десь читав, шо астрономи люблять працювати подалі від великих міст, бо електричне освітлення заважає витріщатися на зорі.

Між статечними будівлями були відкриті майданчики. І хоча траву й квіти, що колись росли в квітниках, тепер заглушили бур'яни, все одно відчувалося, що це дуже вишукане місце і колись, мабуть, тут був культурний центр міста. Звісно, відтоді багато води витекло. Едді сильно сумнівався, що Ґешер і його товариші цікавляться балетом чи камерною музикою.

Вони з Сюзанною опинилися на великому перехресті, звідки, наче спиці в колесі, розходилися ще чотири широкі вулиці. Посередині «колеса» була вісь — великий майдан. Його оточували стовпи з гучномовцями, а в центрі стояв постамент із рештками статуї. Міцний бойовий кінь, мідний, весь у зелених патьоках, хвацько бив копитами в повітрі. Воїн, що колись сидів у сідлі, тепер лежав на боці, безсило здіймаючи в повітря якусь штукенцію, схожу на кулемет, а у другій руці тримаючи меч. Ноги досі повторювали форму кінського крупу, але чоботи лишилися намертво приварені до металевого скакуна. СМЕРТЬ СИВИМ! — проголошував побляклий помаранчевий напис на постаменті.

Окинувши побіжним поглядом віяло вулиць, Едді й там побачив стовпи з гучномовцями. Декілька лежало на землі, але здебільшого вони стояли вертикально і кожен був прикрашений гирляндою з людських трупів. Тож виявилося, що майдан, у який вливалася «П'ята авеню», і вулиці, що з нього виходили, охороняла невеличка армія мерців.

— Що ж це за люди? — знову спитав Едді.

Але це питання було радше риторичним, і Сюзанна не відповіла… а могла б. Вона й раніше мала видіння, в яких поставало минуле Роландового світу, але жодне з них не могло дорівнятися до цього за чіткістю і яскравістю. Все, що уява малювала їй раніше, як тоді, в Річковому Перехресті, нагадувало сон наяву, але тепер її свідомість наче осяяв якийсь спалах. Сюзанна наче побачила у вікні обличчя небезпечного маніяка, на мить вихоплене з темряви ударом блискавки.

Гучномовці… повішені… барабани. Зненацька вона збагнула, що всі ці явища пов'язані між собою. Це знання прийшло до неї так само несподівано, як і те, що важкі вози до Джимтауна через Річкове Перехрестя тягнули воли, а не мули чи коні.

— Не зважай, це сміття, — сказала вона, докладаючи великих зусиль, щоб голос не тремтів. — Нам же потрібен поїзд. Як гадаєш, куди тепер?

Едді підвів погляд у потемніле небо й легко знайшов шлях Променя за хмарами, що стрімко линули вдалину. Опустивши очі, він побачив, що вхід до вулиці, якою пролягав шлях, охороняла велика кам'яна черепаха. І чомусь не здивувався. Голова рептилії визирала з гранітного панциря, а глибоко посаджені очі, здавалося, зацікавлено їх

розглядали. Едді кивнув у її бік і видушив із себе кволу посмішку.

— Бачиш здоровенну черепаху?

І собі зиркнувши в той бік, куди він показував, Сюзанна кивнула. Тож він повіз її через міський майдан на вулицю Черепахи. Від трупів, розвішаних на стовпах уздовж неї, чомусь сухо віяло запахом кориці, і від цього запаху в Едді стисся шлунок… не тому, що він був огидний, якраз навпаки — пахло досить приємно, солодким і спеціями. Приправою з таким запахом дитина залюбки посипле собі грінки під час сніданку.

На щастя, вулиця Черепахи виявилася широкою, а повішені здебільшого були висхлими муміями. Але Сюзанна побачила кілька відносно свіжих «прикрас», з почорнілими опухлими обличчями, по яких досі діловито повзали ґедзі, а в гнилих очницях роїлися хробаки.

А під кожним стовпом повиростали купки кісток.

— їх тут тисячі, як не більше, — сказав Едді. — Чоловіки, жінки, діти.

— Так. — Власний спокійний голос здався Сюзанні чужим і неприродним. — їм треба було якось вбити час, і вони скоротали його, вбиваючи одне одного.

— Де ж ці срані ельфи?! — спитав Едді й якось дивно гигикнув, наче схлипнув. Здавалося, він тільки тепер почав достоту розуміти, що насправді означали ці невинні слова — світ зрушив з місця. Скільки в них було невігластва і зла.

Які глибини невимовного жаху вони в собі чаїли.

«Гучномовці потрібні були під час війни, — подумала Сюзанна. — Так, авжеж. Бозна якої війни й коли вона була, але, мабуть, у ній усім перепало на горіхи. Правителі Лада виголошували через них свої промови, ховаючись від бомб у якомусь бункері, як той, куди сховалися Гітлер і верхівка його банди наприкінці Другої світової».

І вона наче почула виразний голос командувача, що гуркотів у цих динаміках, — почула так само чітко, як рипіння возів у Річковому Перехресті, як ляскання батога над спинами волів, що їх тягли.

Пункти розподілу продовольства А і Гсьогодні будуть зачинені. З відповідними картками звертайтеся до пунктів Б, В, Д і Е.

Дев'ятому, десятому й дванадцятому загонам міліції прибути в Сендсайд.

Повітряне бомбардування почнеться між восьмою й десятою годинами. Усім цивільним перебувати на цей час в укриттях. При собі мати протигази. Повторюю: при собі мати протигази.

Так, оголошення… і якісь новинні покручі — пропагандистська військова версія новин, яку Джордж Орвел назвав би подвійною мовою. А в перервах між новинами з фронтів і оголошеннями — урочиста військова музика й заклики вшанувати полеглих, відправивши чергові ешелони чоловіків і жінок у розпечену бійню.

А потім війна закінчилася, й настало затишшя… тимчасове затишшя. Та одного дня гучномовці знову запрацювали. Чи давно це сталося? Сто років тому? Півстоліття? А хіба це має значення? Сюзанна думала, що ні. Важливо було тільки те, що коли динаміки знову ввімкнулися, то транслювали один–єдиний запис… запис барабанів. А нащадки колишніх мешканців міста вирішили, що це… що? Голос Черепахи? Воля Променя?

І тут Сюзанна згадала, що відповів її батько, тихий, але наскрізь цинічний чоловік, коли вона одного разу спитала, чи справді на небесах є Господь, який керує всім сущим. «І так, і ні, Одетто, — відповів батько. — Я вірю в Бога, але навряд чи Йому зараз є до нас діло. Гадаю, після того, як ми вбили Його єдиного сина, Він добре все обміркував і вирішив, що сини Адама й дочки Єва невиправні, з ними вже нічого не вдієш. І Він умив руки. Правильно зробив, до речі».