Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
— Так. Юк напав на нього з засідки. Подряпав йому обличчя. А потім я його застрелив.
— Убив?
У Джейка затремтіли губи, але він міцно їх стис.
— Так. У… — Замість слів він постукав себе над правою бровою. — Мені по… по… пощастило.
Роланд подивився на нього дивним оцінюючим поглядом і повільно похитав головою.
— Навряд. Але поки що не зважай. Ходімо.
— Куди ми йдемо? — Джейк досі не міг говорити, тільки пошепки сичав. І раз у раз поглядав через Роландове плече в бік тієї кімнати, де ледь не загинув.
Роланд показав на протилежний бік кухні. Там був ще один люк, а за ним відкривався коридор. — Для початку туди.
— СТРІЛЕЦЬ, — пролунав звідусіль оглушливий голос.
Роланд дзиґою крутнувся на місці, в одній руці тримаючи
Юка, другою обіймаючи Джейка за плечі, але нікого не побачив.
— Хто зі мною розмовляє? — закричав він.
— НАЗВИСЯ, СТРІЛЬЦЮ.
— Роланд із Ґілеаду, син Стівена. Хто зі мною розмовляє?
— ҐІЛЕАДУ БІЛЬШЕ НЕМАЄ, — задумливо сказав голос, ігноруючи стрільцеве питання.
Глянувши вгору, Роланд побачив на стелі концентричні кола отворів. Голос долинав звідти.
— ОСЬ УЖЕ ТРИСТА РОКІВ НОГА СТРІЛЬЦЯ НЕ СТУПАЛА НА ЗЕМЛІ ВНУТРІШНЬОГО ЧИ СЕРЕДИННОГО СВІТІВ.
— Ми з друзями останні.
Джейк забрав Юка з Роландових рук. Шалапут миттю заходився облизувати йому розпухле, вкрите синцями лице. Його очі, облямовані золотом, світилися від обожнювання і щастя.
— Це Блейн, — прошепотів Джейк до Роланда. — Правда ж?
Роланд кивнув. Авжеж, це він. І в стрільця з'явилася підозра,
що Блейн — не просто монорейковий поїзд.
— ХЛОПЧИК! ТО ЦЕ ТИ ДЖЕЙК З НЬЮ–ЙОРКА?
Тісніше притиснувшись до Роланда, Джейк подивився на
динаміки.
— Так, — сказав він. — Це я. Джейк з Нью–Йорка. Е–е… син Елмера.
— КНИЖКА З ЗАГАДКАМИ ДОСІ У ТЕБЕ? ТА, ПРО ЯКУ МЕНІ КАЗАЛИ?
Джейк за звичкою потягнувся через плече, намацав тільки свою спину і тут згадав, що наплічника немає. Він винувато подивився на стрільця, але той уже простягав йому наплічник, і хоча на вузькому, наче вирізьбленому лиці Роланда, як завжди, не було жодних емоцій, у кутиках його рота, здавалося, причаїлася усмішка.
— Доведеться вирівняти шлейки, — сказав стрілець, передаючи Джейкові наплічник. — Я їх зробив довшими.
— А «Загадки»?
Роланд кивнув.
— Обидві книжки там, усередині.
— ЩО У ТЕБЕ ТАМ, МАЛЕНЬКИЙ ПІЛІГРИМЕ? — начебто знічев'я поцікавився голос.
— Оце так! — зачудовано сказав Джейк.
«Він нас не тільки чує, а й бачить», — подумав Роланд. А наступної миті вже помітив невеличке скляне око в кутку, розташоване так високо, що за нормальних обставин людина його помітити не могла. Йому стало не по собі. Джейк міцніше притис до себе Юка, і на його обличчі з'явився такий стурбований вираз, що Роланд зрозумів — не тільки він почувається незатишно. Той голос належав машині, жахливо розумній і пустотливій машині, але все одно з ним було щось не так.
— Книжка, — відповів Джейк. — У мене книжка з загадками.
— ДОБРЕ. — У голосі прозвучала майже людська втіха. — ПРОСТО ЧУДОВО.
Раптом у дверях на дальньому боці кухні з'явився нечупарний бородатий чолов'яга. На руці новоприбулого теліпалася жовта хустка, вся у плямах крові й бруду.
— У стінах пожежа! — верескнув він. Охоплений панікою, він начебто не зрозумів, що Роланд і Джейк не належали до його жалюгідного підземного ка–тету. — На нижніх рівнях дим! Люди себе вбивають! Щось пішло не так! Чорт, та все не так! Нам тре…
Зненацька дверцята духовки розчахнулися, наче відвисла щелепа. Звідти вирвався тонкий струмінь синьо–білого вогню і влучив у голову нечупари. Той заточився назад. Полум'я охопило одяг, і шкіра обличчя взялася пухирями та вигоріла.
Джейк вражено й перелякано подивився на Роланда, і той обійняв хлопчика за плечі.
— ВІН МЕНЕ ПЕРЕБИВ, — сказав голос. — ЦЕ БУЛО НЕЧЕМНО. ЧИ НЕ ТАК?
— Так, — спокійно підтвердив Роланд. — Вкрай нечемно.
— СЮЗАННА З НЬЮ–ЙОРКА СКАЗАЛА, ЩО ТИ ЗНАЄШ НАПАМ'ЯТЬ БЕЗЛІЧ ЗАГАДОК, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ ЦЕ ПРАВДА?
— Так.
В одній з кімнат, що виходили на те відгалуження коридору, стався вибух. Підлога під їхніми ногами здригнулася, нерівним хором закричали голоси. Блимання світла й нескінченний брязкіт сирени на мить стихли, а потім продовжилися з новою силою. З вентиляційних отворів поповзли струмки гіркого ядучого диму. Юк понюхав повітря і чхнув.
— ЗАГАДАЙ МЕНІ ОДНУ ЗІ СВОЇХ ЗАГАДОК, СТРІЛЬЦЮ, — попросив голос. Він був погідний і безтурботний, наче вони зараз сиділи всі разом на мальовничому сільському майдані, а не перебували під землею, під містом, яке от–от самоліквідується.
На якусь мить Роланд замислився, і з надр пам'яті зринула улюблена загадка Катберта.
— Гаразд, Блейне. Слухай. Що краще за всіх богів і гірше за старого з рогами й копитами? Мертві ним живляться, живі люди, що це їдять, повільно помирають.
Запала довга мовчанка. Джейк занурив лице в Юкову шерсть, щоб не вдихати сморід, який ішов від спаленого Сивого.
— Будь обережний, стрільцю. — Голос, який це сказав, був тихий і легкий, як прохолодний подих вітерцю в найспекотніший літній день. Голос машини линув з усіх гучномовців, а цей — тільки з динаміка на стелі.
— Будь обережний, Джейку з Нью–Йорка. Пам'ятайте, що це Буєраки. Просувайтесь повільно і дуже обережно.
Джейк подивився на стрільця круглими від здивування очима. Роланд ледь помітно нахилив голову і підняв пальця. Здавалося, що він чухає ніс, але палець лежав на губах, що означало: мовчи.
— РОЗУМНА ЗАГАДКА, — нарешті сказав Блейн. Тепер у його голосі звучало непідробне захоплення. — ВІДПОВІДЬ — НІЩО, АДЖЕ ТАК?
— Правильно, — сказав Роланд. — Ти й сам дуже тямущий.
Коли голос знову заговорив, Роланд почув у ньому те саме,