Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
Я не зможу вернутися додому, якщо не знайду камінь
троянду двері, ось у чому правда.
Чух–чух, ось у чому правда.
Чух–чух. Чух–чух.
Чух–чух. Чух–чух. Чух–чух.
Чух–чух. Чух–чух. Чух–чух. Чух–чух.
Мені страшно. І це правда.
Чух–чух.
Джейк
Перед його внутрішнім зором постала картина: ось міс Ейвері віддає його твір матері й батькові. Коло міс Ейвері зі скорботним виглядом стоїть містер Бісет. Джейк почув, як міс Ейвері промовляє своїм чистим безбарвним голосом: «Ваш син потребує невідкладної допомоги лікарів. Якщо вам потрібен доказ, погляньте на цей іспитовий твір».
«Останні три тижні Джон ходив сам не свій, — додає містер Бісет. — Часом він якийсь наляканий і постійно перебуває в якомусь заціпенінні… так, наче думками він десь далеко… якщо ви розумієте, про що мені йдеться. Je pense que John est fou… comprenez–vous ?[5]
Знову міс Ейвері: «Можливо, ви тримаєте вдома якісь психотропні ліки і він їх знайшов?»
Про психотропні ліки Джейк нічого не знав, а от кілька грамів кокаїну точно лежали в нижньому ящику батькового стола в кабінеті. Тато б неодмінно вирішив, що синочок туди заліз.
— А зараз кілька слів про «Пастку–22», — сказала міс Ейвері зі свого чільного місця в класній кімнаті. — Це дуже непроста книжка, як для учнів шостих–сьомих класів, але якщо ви зумієте відчути її неповторний шарм, то вже не зможете відірватися. Якщо вам так більше сподобається, то можете вважати цей роман комедією сюрреалізму.
«Ще чого бракувало: читати таке, — подумав Джейк. — Я, наприклад, так живу, і це ніяка не комедія».
Він відкрив останню сторінку свого твору. Слів на ній не було. Натомість він вставив у роботу ще одну картинку — фотографію Пізанської вежі. За допомогою олівця Джейк замастив її в чорний колір. Темні парафінисті лінії шалено звивалися кільцями.
Джейк не пам'ятав, щоб він таке робив.
Геть нічого не пригадував.
Зараз він чув голос свого батька, що говорив до містера Бісета: «Fou. Так, він точно fou. Малого, що проґавив свій шанс навчатися в такій школі, як Пайперова, ніяк інакше, крім fou, не назвеш. Гаразд… я з цим впораюся. Залагоджувати проблеми — моя робота. Нам допоможе Санівейл. Нехай трохи поплете кошики в Санівейлі, може, до тями прийде. Люди, не хвилюйтеся за нашого малого. Він може тікати… але не сховається».
Невже його справді запроторять у божевільню, якщо усім навколо почне здаватися, нібито його ліфт більше не їде на горішній поверх? Джейк схилявся до думки, що відповідь очевидна і безсумнівна. Батько ніколи не потерпить у себе вдома психа. Місце, куди його запроторять, може називатися інакше, не Санівейлом, та все одно там будуть ґрати на вікнах, а в коридорах бовванітимуть молодики в білих халатах і черевиках на каучуковій підошві. Кремезні молодики матимуть сторожкі погляди й доступ до шприців для підшкірного введення штучного сну.
«Усім скажуть, що я десь поїхав, — подумав Джейк.
Джейк відчув, що до горла підступає зойк розпачу, і міцно стис губи. Ще раз глянув на божевільні чорні риски, якими була почеркана фотографія Похилої Вежі, і подумав: «Треба звідси вшиватися. І то негайно».
Він підняв руку.
— Так, Джоне, що таке? — Міс Ейвері дивилася на нього трохи роздратовано: такий вираз вона притримувала для учнів, що перебивали її на півслові.
— Можна вийти на хвильку? — спитав Джейк.
То був ще один приклад пайпермови. Учням Пайпера не личило «ходити до вітру» чи «відливати», чи, Боже збав, «випорожнятися». Існувала негласна домовленість, що учні Пайпера надто досконалі для того, щоб, вишукано й плавно линучи дорогою життя, створювати продукти життєдіяльності. Час від часу хтось із учнів просився «вийти на хвильку», та й по всьому.
Міс Ейвері зітхнула.
— Це конче необхідно, Джоне?
— Так, мем.
— Гаразд. Але не барись.
— Так, міс Ейвері.
Підводячись, він закрив течку, підняв було її зі столу, а потім знехотя поклав назад. Так не можна. Міс Ейвері неодмінно поцікавиться, навіщо йому в туалеті іспитовий твір. Слід було спочатку дістати кляті папірці з течки й запхати їх в кишеню, а тоді вже проситися вийти. Тепер уже пізно.
Залишивши течку на столі й рюкзак із підручниками під ним, Джейк попрямував до дверей.
— Сподіваюся, у тебе все вийде, Чемберзе, — прошепотів Де — від Суррі й порснув зі сміху в кулак.
— Девіде, вгамуй свої непогамовні вуста, — сказала міс Ейвері, тепер уже справді роздратована, і весь клас засміявся.
Джейк підійшов до дверей, що виходили в коридор, і, беручись за ручку, знову відчув, як усередині міцніє надія і впевненість. «Нарешті! Тепер уже точно. Я відчиню двері, і сюди зазирне промінь пустельного сонця. Обличчям я відчую суховій. Переступлю через поріг і більше ніколи не побачу цього класу».
Джейк відчинив двері, але дива не сталося: на тому боці був тільки коридор. Але в одному він точно не помилився — класу міс Ейвері він не побачить більше ніколи.
4
Він повільно крокував затемненим коридором, обшитим дерев'яними панелями, і трохи пітнів. Проминав класні кімнати, і коли б не скляні віконця, крізь які кожен клас був як на долоні, Джейк відчував би непереборну потребу відчиняти всі двері. Він зазирнув до класу містера Бісета, де йшов іспит з поглибленого вивчення французької, і до класу містера Кнопфа, що викладав вступ до геометрії. І там, і там учні з олівцями в руках понахилялися над зошитами для іспитових робіт. Джейк зазирнув до класу риторики, який вів містер Гарлі, і побачив Стена Дорфмена (одного зі своїх добрих–знайомих–але–не–друзів) — той саме починав свою іспитову промову. І мав вигляд переляканого до смерті. Але Джейк міг би підбадьорити Стена, бо товаришеві було невтямки, що таке справжній страх.