Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
— Я не думав про те, чи буде тобі боляче, — терпляче пояснив він. — Ти вишкірила зуби й збиралася вкусити, тож я вставив тобі в щелепу палицю. І це подіяло… хіба ні?
Вираз її обличчя змінився: тепер у ньому читалося прикре здивування.
— Мерзотник!
Замість відповіді він вийняв револьвер з її кобури, двома самотніми пальцями правої руки відкрив барабан і почав лівою вставляти набої в гнізда.
— З усіх пихатих, зарозумілих…
— Тобі треба було вкусити, — так само терпляче сказав стрілець. — Якби ти цього не зробила, то схибила б на всіх мішенях — бо стріляла б рукою й револьвером замість ока, розуму й серця. Чи то був трюк? Зарозумілість? Навряд. Як на мене, Сюзанно, це ти була в душі зарозумілою. Як на мене, це ти потай збиралася вдатися до трюків. Але мене це не обходить. Навпаки. Стрілець без зубів — то взагалі не стрілець.
— Хай йому чорт, я не стрілець!
Він це пропустив повз вуха — міг собі дозволити. Якщо вона не стрілець, тоді він пухнастик–шалапут.
— Якби ми в щось грали, то, може, я поводився б інакше. Але це не гра. Це…
Його ціла рука на мить піднялася до чола й застигла там, пальці були складені дашком якраз над лівою скронею. Сюзанна помітила, що кінчики пальців дрібно тремтіли.
— Що тебе тривожить, Роланде? — тихо спитала вона. Рука повільно опустилася. Він закрив барабан і повернув револьвер у кобуру, що тепер належала їй.
— Все нормально.
— Ні, тривожить. Я ж бачу. Едді також. Це почалося майже тієї ж миті, як ми зійшли з узбережжя. З тобою щось негаразд, і стає дедалі гірше.
— Все гаразд, — повторив він.
Простягнувши вперед руки, вона взяла його долоні в свої. Весь її гнів кудись випарувався, принаймні на ту мить. Вона відверто поглянула стрільцеві у вічі.
— Едді та я… це не наш світ, Роланде. Без тебе ми тут загинемо. У нас є твої револьвери, і ми вміємо з них стріляти, ти нас добре навчив, але все одно ми загинемо. Ми… ми залежимо від тебе. Тож розкажи мені, що з тобою. Тільки дозволь, а я спробую тобі допомогти. Ми спробуємо.
Він ніколи не належав до людей, що добре розуміють самих себе чи бодай намагаються себе збагнути. Самоосмислення (не кажучи вже про самоаналіз) було йому чуже. Він просто діяв — швидко звірявся з тим, що відбувалося в його цілком загадковій душі, а потім діяв. З них усіх він єдиний був якнайкраще пристосований, був людиною, чия глибоко романтична сутність приховувалася в брутально простій коробці, складеній з інстинктів і прагматизму. Так і цього разу: швидко зазирнувши всередину, він вирішив усе їй розповісти. О так, із ним справді щось коїлося. Авжеж. Щось дивне відбувалося з його свідомістю: просте, як його природа, й чуже, ніби моторошне життя блукальця, до якого ця природа його змусила.
Він уже розтулив рота, аби сказати: «Знаєш що, Сюзанно, я розповім тобі, що зі мною відбувається, в трьох словах: я втрачаю глузд». Але не встиг він почати, як у лісі зі страшним скреготом впало ще одне дерево. Цього разу звук пролунав ближче, і зараз вони не були поглинені змаганням сили волі, замаскованим під урок, тож обидва почули його, а до того ж і схвильоване каркання ворон, що розляглося слідом за ним, і відзначили, що дерево впало десь поблизу їхнього табору.
Сюзанна дивилася в той бік, звідки долинув звук, але зараз її широко розплющені від переляку очі повернулися до обличчя стрільця.
— Едді! — мовила вона.
З лісової твердині за їхніми спинами вирвався крик — неймовірний і всеохопний вереск люті. Впало ще одне дерево, потім ще одне. Дерева валилися зі звуком, що нагадував обстріл із міномета. «Вони сухі, — подумав стрілець. — Мертві дерева».
— Едді! — Цього разу вона закричала. — Хай там що воно таке, це поряд із Едді! — Її руки метнулися до коліс візка й почали натужно його розвертати.
— Нема часу. — Роланд ухопив її попід пахви й підняв з візка. Він і раніше ніс її на руках там, де візок не міг проїхати (вони з Едді обидва її несли), але Сюзанну досі вражала його надприродна й безжальна швидкість. Щойно вона сиділа у візку, придбаному в найкращій крамниці медичних товарів у Нью–Йорку восени 1962 року. А вже наступної миті опинялася у Роланда на плечах і хитко балансувала там, наче учасниця спортивної групи підтримки, ухопившись міцними стегнами за його шию, поклавши долоні йому на голову і вся підібравшись. Стрілець побіг, тримаючи її на плечах. Тріснуті підошви чобіт гепали по всипаній глицею землі між борознами, що їх проорали колеса її візка.
— Одетто! — гукнув він, від хвилювання звертаючись до неї на ім'я, під яким знав її раніше. — Не впусти револьвер! Заради ймення твого батька!
Зараз Роланд мчав поміж деревами. Мереживо тіней і яскраві ланцюжки сонячних відблисків химерною мозаїкою ряхтіли на них, а стрілець біг дедалі швидше і швидше. Тепер схил пішов униз. Сюзанна підняла ліву руку і вчасно відвела вбік гілку, що замірилася було скинути її зі стрільцевих плечей. Тієї самої миті права рука шугнула до руків'я його старезного револьвера, аби вберегти його від падіння. «Миля, — подумала Сюзанна. — Скільки треба часу, щоб пробігти милю? Скільки, якщо він мчатиме стрілою, як оце зараз? Якщо тільки йому пощастить втриматися на цих ковзких голках, то недовго… але часу може забракнути. Хай тільки з ним нічого не станеться, Господи, — нехай мій Едді буде живий–здоровий».
І, немов у відповідь, вона почула, як лісом розляглося ревіння невидимого звіра. Той оглушливий голос прозвучав як гуркіт грому. Як трубний голос фатуму.
2
Він був найбільшою істотою в лісі, який колись називали Великим Західним. Найбільшою і найстаршою з–поміж усіх. Коли цей ведмідь, як брутальний цар–мандрівник, вийшов із пітьми незвіданих обширів Зовнішнього світу, велетенські старезні в'язи здалися Роландові лише гілочками, що самотньо стирчать із землі.
Колись дуже давно в Західному Лісі жив собі Прадавній Народ (за останні тижні Роланд не раз знаходив викопні рештки його діяльності), який залишив ці землі, бо боявся велетенського ведмедя, не піддатного смерті. Зрозумівши, що вони зовсім не господарі віднайдених земель, його спробували вбити, але їхні стріли лише дратували звіра, не завдаючи суттєвої шкоди. Та, на відміну від інших лісових мешканців (навіть хижих чагарникових котів, що жили й плодилися в піщаних схилах на заході), він не дивувався, звідки летять стріли. Ні, він, цей ведмідь, знав, де їх джерело. Знав. І за кожну стрілу, що впиналася в його плоть під кошлатою шкурою, він забирав три, чотири, а то й півдюжини життів Прадавнього Народу. Дітей, якщо міг їх дістати. Жінок, якщо не міг вхопити дітей. їхніх воїнів він зневажав, і це було найгірше приниження.
Врешті–решт, зрозумівши, хто він насправді, вони припинили спроби його вбити. Авжеж, він був втіленням демона — чи тінню якогось бога. Його називали Мір, що мовою цього народу означало «світ під світом». Його зріст сягав сімдесяти футів. Але зараз, через вісімнадцять чи більше століть незаперечного владарювання у Західному Лісі, ведмідь помирав. Можливо, його смерть чаїлася в мікроскопічному організмі, що потрапив усередину разом із їжею чи водою, можливо, її спричинив старезний вік, та найвірогідніше, і те, і те подіяло разом. Суть полягала не в причині, а в наслідку — в міфічному мозку ведмедя, пожираючи його, швидко розмножувалася колонія паразитів. І після незліченних років розважного й брутального перебування при своєму розумі Мір сказився.