Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
— Та авжеж, — відповів стрілець їй у тон. Він намагався всміхнутися у відповідь, але усмішка вийшла жорсткою і позбавленою гумору. — Сюзанно, ти пам'ятаєш білих мудаків?
Глузливий вираз на її обличчі зблід.
— Білих мудаків із Оксфорд–тауна?
Від усмішки не лишилося й сліду.
— Пригадуєш, що білі мудаки зробили з тобою й твоїми друзями?
— То була не я. То та, інша жінка. — В її очах з'явився неживий, похмурий вираз. Роланд терпіти не міг цього погляду, але водночас він був стрільцеві до вподоби. То був потрібний погляд. Він свідчив про те, що від іскри розгоряється полум'я,
— Так. Не ти. Як не крути, то була Одетта Сюзанна Голмс, дочка Сари Волкер Голмс. Не та, ким ти є зараз, а та, ким ти була. Пригадуєш пожежні шланги, Сюзанно? Пам'ятаєш золоті зуби, як ти їх побачила, коли на тебе й твоїх друзів спрямовували шланги в Оксфорд–тауні? Як вони виблискували, коли їхні господарі сміялися?
Про це та багато іншого вона розповідала їм довгими ночами, біля призгаслого багаття. Стрілець розумів не все, однак слухав уважно. І запам'ятовував. Врешті–решт, біль — це засіб.
І часом — найкращий.
— Що таке, Роланде? Нащо тобі копирсатися в смітті моєї пам'яті?
Зараз змертвілі очі небезпечно виблискували. Це нагадало йому погляд Алана, коли його, добродушного, нарешті хтось виводив із себе.
— Камінці на брилі — то ті люди, — тихо сказав Роланд. — Люди, що замкнули тебе в камері й змусили ходити під себе. Люди з кийками й собаками. Люди, що обзивали тебе чорномазою шльондрою.
Поводячи пальцем зліва направо, він показував на камінці.
— Он той, хто щипав тебе за груди й сміявся. А он там той, хто сказав, що краще сам перевірить, чи, бува, ти не запхнула чогось собі в дупу. А ось той, хто назвав тебе мавпою в сукні за п'ятсот доларів. А там — той, хто водив своїм поліцейським кийком по спицях коліс твого візка, аж поки тобі не почало здаватися, що ти не витримаєш цього звуку і збожеволієш. І той, який назвав твого друга Леона педрилою. А той, що на самому краю, Сюзанно, — то Джек Морт. То вони. Ті камені. Ті люди.
Вона важко дихала — груди під стрільцевою кобурою з її важким вантажем набоїв поривчасто здіймалися і опускалися. Погляд тепер був прикутий не до нього, а до поцяткованих слюдою камінців. Десь позаду, трохи далі від Роланда й Сюзанни, з тріском розкололося і впало дерево, а гайвороння в небі закаркало ще гучніше. Але жодне з них цього не помітило, так вони захопилися грою, що вже перестала бути грою. Справді? — видихнула вона. — Це вони?
— Так. А тепер повтори свій урок, Сюзанно Дін, і будь щирою.
Цього разу слова злітали з її вуст маленькими крижинками. Права рука злегка тремтіла на руків'ї візка, наче двигун на марноході.
— Я цілюся не рукою. Та, що цілиться рукою, забула лице свого батька. Я цілюся оком.
— Добре.
— Я стріляю не рукою. Та, що стріляє рукою, забула лице свого батька. Я стріляю розумом.
— Так було завжди, Сюзанно Дін.
— Я вбиваю не з револьвера. Та, що вбиває з револьвера, забула лице свого батька. Я вбиваю серцем.
— То ВБИЙ їх, заради твого батька! — загорлав Роланд. — ВБИЙ ЇХ УСІХ!
Її права рука між руків'ям візка і рукояткою Роландового шестизарядного револьвера здавалася розмитою плямою. За мить ліва рука опустилася, а правиця злетіла в повітря, натискаючи на курок так швидко і делікатно, наче затріпотіли крильця колібрі.
Якусь хвилю, поки відлуння перекочувалося туди–сюди, помалу затихаючи, обидва мовчали — здавалося, навіть подих затамували. Навіть круки не галасували, принаймні ті кілька секунд.
Першим порушив тишу стрілець. Невиразним, але на диво емоційним тоном він вимовив чотири слова:
— Ти дуже добре впоралася.
Сюзанна подивилася на револьвер у своїй руці так, наче бачила його вперше. Від дула курився димок, ідеально рівний у безвітряній тиші. Вона повільно вклала револьвер у кобуру, що висіла в неї на животі.
— Добре, але не бездоганно, — нарешті мовила вона. — 3 останнім промазала.
— Хіба? — Він підійшов до валуна й підняв самотній уламок каменя. Подивився на нього, а потім кинув Сюзанні. Вона впіймала камінець лівою. Роланд задоволено відзначив, шо права рука залишалася біля кобури з револьвером. Вона стріляла краще й природніше за Едді, але, на відміну від нього, не так швидко засвоїла саме цей урок.
Якби вона була тоді з ними під час стрілянини в нічному клубі Балазара, то, можливо, їй не довелося б докладати стільки зусиль у навчанні. Але зараз Роланд побачив, що вона нарешті опанувала й цю частину. Глянувши на камінь, вона побачила в горішній його частині щербину глибиною заледве у шістнадцяту дюйма.
— Ти ледь зачепила його, — сказав Роланд, повертаючись до неї, — але у стрілянині цього буває досить. Якщо ти зачепиш супротивника, то зіб'єш йому приціл… — Він замовк. — Чому ти так на мене дивишся?
— А ніби ти не знаєш. Що, справді не знаєш?
— Ні. Твоїдумки часто лишаються загадкою для мене, Сюзанно.
Ноток захисту в його голосі не було, і Сюзанна роздратовано похитала головою. Коломийка її мінливих настроїв часом виводила його з себе. Так само й Сюзанну дратувало те, що він, здавалося, не міг втриматися, аби не бовкнути того, що в нього крутиться на язиці. Таких буквалістів, як Роланд, вона ще не зустрічала ніколи.
— Гаразд, — мовила вона. — Я скажу, чого я на тебе так дивлюся, Роланде. Боти вчинив паскудство. То був брудний трюк. Ти сказав, що не будеш мене лупцювати, не зможеш вдарити, навіть якщо я вередуватиму… але одне з двох: або ти мені збрехав, або ти дурень. Але я знаю, що ти не дурний. Кожен чоловік і кожна жінка моєї раси можуть засвідчити, що вдарити людина може не тільки рукою. Там, звідки я родом, є один віршик: «Камінь і палиця трощать кості…
— …а ущипливі слова мене не ранять», — закінчив Роланд.
— Ну, ми говоримо трохи не так, але сенс такий. Як не назви, це все одно бридко. Те, що ти зробив, називається не «доганою на порожньому місці». Твої слова завдали мені болю, Роланде. Тільки не кажи, що ти ненавмисно. Вона сиділа у візку, дивлячись на нього знизу вгору, і її погляд світився таким розумом і такою безжальною цікавістю, що Роланд уже не вперше подумав: «Білі мудаки зі світу Сюзанни мусили бути або дуже хоробрими, або страшенно тупими, якщо наважилися стати на її шляху, хай навіть вона сидить у інвалідному візку». Але Роланду вже доводилося мати з ними справу, тож він сумнівався, що річ була у хоробрості.