Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
Ведмідь протяжно й лунко загарчав. Жовтувата піна, густа від черви, загуслими краплями просочувалася йому крізь лапи. Якби він ніколи вжитті не бачив виразу повного й безповоротного божевілля (але він його бачив, бо не раз стикався ніс до носа з першокласним стервом на ймення Детта Волкер), то зараз була саме така нагода… але, на щастя, та скажена морда була не менш ніж на тридцять футів нижче, і вбивчі пазурі не могли дотягнутися до його ступнів, бо до них залишалося п'ятнадцять футів. А ще, на відміну від дерев, на яких ведмідь зривав свою злість, бредучи до галявини, ця сосна була живою.
— Мексиканська нічия, любчику, — видихнув Едді. Рукою, липкою від живиці, він стер з чола піт і струсив його в морду ведмедя–страхопуда.
Аж ось істота, яку Прадавній Народ називав Міром, обхопила дерево своїми велетенськими лапами й почала його трусити. Едді вчепився у стовбур і відчайдушно намагався втриматися. Очі заплющилися й перетворилися на дві вузенькі щілини, бо сосна почала розгойдуватися туди–сюди, наче маятник.
6
Роланд зупинився на краю галявини. Сюзанна, що сиділа в нього на плечах, втупилася у відкритий майданчик, не ймучи віри власним очам. Сорок п'ять хвилин тому вони пішли з галявини, залишивши Едді під деревом. Зараз там стояла істота. Крізь захисний екран гілля й темно–зеленої хвої було видно тільки частини її тіла. Біля ноги монстра лежала друга Роландова кобура. Сюзанна побачила, що вона порожня.
— Господи Боже, — пробурмотіла вона.
Ведмідь заверещав, наче божевільна жінка, й почав трусити дерево. Гілля захиталося, як у сильну бурю. Ковзнувши поглядом угору, Сюзанна побачила біля верхівки темні обриси. Едді ухопився за стовбур, а дерево ходило ходором. Її погляд вловив, що одна його рука зісковзнула й несамовито почала дряпатися, шукаючи порятунку вгорі.
— Що нам робити? — закричала Сюзанна до Роланда. — Він його скине! Що робити?
Роланд силкувався щось придумати, але до нього знову повернулося дивне відчуття — зараз воно ні на мить його не покидало, але в стані стресу тільки посилювалося. Відчуття, що у нього в голові співіснує двоє чоловіків. У кожного були свої спогади, й коли вони починали сперечатися проте, чиї спогади справжні, стрілець відчував, наче його розривають навпіл. Він відчайдушно намагався примирити ці дві половини, і йому це вдалося… принаймні зараз.
— Це один з Дванадцяти! — прокричав він у відповідь. — Один із Вартових! Напевно! Але я думав, що вони…
Ведмідь знову заревів на Едді й почав розлючено, наче осатанілий боксер, молотити по дереву. До лап йому безладно посипалися обламані гілки.
— Що? — закричала Сюзанна. — Що далі?
Роланд заплющив очі У нього в голові один голос закричав: «Хлопчика звали Джейк!» А інший у відповідь заволав: «Та НЕ БУЛО ніякого хлопчика! Хлопчика не було, і ти це знаєш!»
«Забирайтеся геть, обидва!» — загарчав він, а вголос гукнув: — Стріляй! Стріляй йому в дупу, Сюзанно! Він повернеться й нападе! Тоді пошукай у нього на голові одну штуку! Це…
Ведмідь знову пронизливо крикнув. Він передумав молотити по дереву і знову взявся його трусити. Горішня частина стовбура зловісно затріщала.
Коли звуки трохи стихли і голос можна було почути, Роланд закричав:
— Здається, це схоже на капелюх! Маленький сталевий капелюх! Стріляй у нього, Сюзанно! Тільки не схиб!
Зненацька її охопив жах — жах і ще одне почуття, якого вона ніколи не сподівалася: нищівна самотність.
— Ні! Я промажу! Давай ти, Роланде! — Вона почала намацувати його револьвер, щоб вийняти з кобури й передати йому.
— Не можу! — прокричав у відповідь Роланд. — Кут не той! Це мусиш зробити ти, Сюзанно! Це справжнє випробування, і буде краще, якщо ти його не завалиш!
— Роланде…
— Він збирається відламати верхівку дерева! — гаркнув на неї стрілець. — Невже ти не бачиш?
Вона поглянула на револьвер у руці. Потім перевела погляд на інший бік галявини, туди, де в хмарах і бризках зеленої глиці стояв велетенський ведмідь. Подивилася на Едді, що розгойдувався туди–сюди, як метроном. Напевно, в Едді був другий револьвер Роланда, але Сюзанна не знала, як він може скористатися зброєю в такому стані, коли його намагаються струсити, наче перезрілу сливку. Крім того, він може поцілити не туди, куди треба.
Вона підняла револьвер. Шлунок стисся від переляку.
— Тримай мене міцно і не ворушися, Роланде, — сказала вона. — Якщо ти ворухнешся…
— За мене не хвилюйся!
Вона вистрелила двічі, натискаючи на гачок до кінця, як вчив її Роланд. Звук, із яким ведмідь трусив дерево, батогом прорізали голосні постріли. Сюзанна побачила, що обидві кулі влучили точно в ціль: у ліву сідницю ведмедя — на відстані менше двох дюймів одна від одної.
Від несподіванки, болю й люті звір заверещав. Одна з дужих передніх лап вилізла з густого гілля й хвої та вхопилася за те місце, де боліло. Потім ведмідь забрав лапу, з якої стікали ясно–червоні краплі, знову підняв її, і вона зникла з поля зору. Сюзанна уявила, як він там, угорі, роздивляється свою скривавлену долоню. І тут почалося: шерех, шелест і хряскання гілок — то ведмідь розвертався, схиляючись і стаючи на чотири лапи, щоб мчати вперед з максимальною швидкістю. Вперше Сюзанна побачила його пащу, і її серце здригнулося. Морда була вся в піні, ліхтарями горіли величезні очі. Кошлата голова повернулася ліворуч… потім знову праворуч… і звір помітив Роланда, який стояв, широко розставивши ноги. На плечах у нього балансувала Сюзанна.
Зі страшним ревом ведмідь кинувся просто на них.
7
Повтори свій урок, Сюзанно Дін, і будь щирою.
Ведмідь рухався вперед стрибками, від яких здригалася земля. Видовище нагадувало осатанілий заводський агрегат, на який хтось накинув велетенську побиту міллю шкуру.
Це схоже на капелюх! Маленький сталевий капелюх!
Вона побачила предмет… але на капелюх він був не схожий. Він радше нагадував антену радара — зменшений варіант тієї, яку вона бачила в кінохроніках про те, як Лінія Дью[3] захищає країну від раптових нападів росіян. Ця річ була більшою за камінці, які вона сьогодні збивала кулями з валуна, але й відстань до неї також була більшою. Сонце й тіні танцювали на ній свій оманливий танок.
Я цілюся не рукою. Та, що цілиться рукою, забула лице свого батька.
Ні, я не зможу!
Я стріляю не рукою. Та, що стріляє рукою, забула лице свого батька.
Я промажу! Я точно знаю, що не влучу!
Я вбиваю не з револьвера. Та, що вбиває з револьвера…
— Стріляй! — прокричав Роланд. — Ну ж бо, Сюзанно, стріляй!
Ще не натиснувши на гачок, вона побачила, як куля досягає
мети, керована від прицілу до цілі не більше й не менше, ніж її шаленим бажанням влучити. Увесь страх покинув її. Залишилося тільки відчуття холоду глибоко всередині, і вона встигла подумати: «Це те, що завжди відчуває він. Господи, як же він це витримує?»