Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
Старий стояв і дивився, як хлопчик іде.
— Сер! — дещо здивовано пробубонів він собі під ніс. — Це ж треба. Сер!
Він хрипко реготнув і пошкандибав далі.
17
З настанням сутінків Роландів загін став на ночівлю. Стрілець викопав ямку і розклав багаття. Готувати вони нічого не збиралися, проте вогонь все одно був потрібен. Він потрібен був Едді. Закінчити роботу над ключем він зміг би тільки при світлі.
Стрілець озирнувся і побачив Сюзанну — темний силует на тлі пригаслого аквамаринового неба, але Едді не було.
Де він? — спитав Роланд.
— Трохи відстав. Дай йому зараз спокій, Роланде. Ти вже достатньо зробив.
Роланд кивнув, схилився над вогнищем і сталевою паличкою висік з кременя іскру. Невдовзі хмиз, який він зібрав, яскраво палахкотів. Він по одній підкидав у полум'я палички й чекав, коли повернеться Едді.
18
За півмилі від того місця, де вони зробили привал, посеред Великого Шляху сидів, схрестивши ноги, Едді. Він тримав у руці незакінчений ключ і дивився в небо. Попереду зблиснула іскра багаття, Едді помітив її і зрозумів, що робить Роланд… і навіщо. А потім знову підвів очі у небо. Ніколи в житті йому не було так самотньо і так страшно.
Небеса були неосяжні. Здавалося, він ще ніколи не бачив стільки незаповненого і неперервного простору, стільки чистої порожнечі. Перед її лицем він почувався дуже маленьким, беззахисним, але нічого дивного в цьому не вбачав. У плині життя йому відводилося дуже незначне місце.
Хлопчик уже був близько. Едді здогадувався, де зараз Джейк і що він збирається робити, і міг тільки мовчки дивуватися. Сюзанна прийшла з тисяча дев'ятсот шістдесят третього року, Едді — з вісімдесят сьомого. Між ними… Джейк. Він намагається пройти. Народитися.
«Я зустрічав його, — подумав Едді. — Авжеж, зустрічав. Я навіть це пам'ятаю… наче пам'ятаю. Це було якраз перед тим, як Генрі пішов у армію, правда ж? Він ходив на курси до бруклінського профтехінституту і фанатів від усього чорного — чорних джинсів, чорних мотоциклетних чобіт зі сталевими набивками, чорних футболок із підкоченими рукавами. Генрі Джеймс Дін. Крутий чувак. Подумки я його так називав, але вголос ніколи не вимовив, бо не хотів, щоб він на мене напосівся».
Поки він думав, над головою зійшла Стара Зоря. Саме її появи він і чекав. За чверть години, а може, й менше, небо буде всуціль всіяне інопланетними діамантами, але поки що на півтемному небесному склепінні сяяла вона одна.
Едді повільно піднімав ключ, аж поки Стара Зоря не освітила його широку зарубку, що проходила точно посередині. Колись мама навчила його одного віршика. Вона ставала навколішки біля вікна над ліжком, і вони вдвох дивилися на вечірню зорю, що сходила над дахами і пожежними драбинами Брукліну, та повторювали разом: «Зіронько ясная, зоре прекрасная, ще яскравіше гори, диво чарівне мені сотвори». І зараз Едді повторив про себе це заклинання з тих давніх часів.
Діамантом у ясеневій пастці зблиснула в заглибині ключа Стара Зоря.
— Поможи мені знайти в собі сили, — попросив Едді. — Ось моє бажання. Поможи знайти сили й закінчити цю трикляту фігню.
Він ще трохи посидів на дорозі, потім звівся на ноги й пішов до табору. А там, жодним словом не обізвавшись ні до стрільця, ні до Сюзанни, підсів якомога ближче до багаття, взяв Роландів ніж і почав працювати. З карлючки на кінці ключа раз–у–раз сходили крихітні завитки тирси. Едді різьбив швидко, так і сяк повертаючи ключ, а часом заплющував очі і проводив великим пальцем по ледь відчутних вигинах. Він намагався не думати про те, що буде, якщо ключ набуде не такої форми, як потрібно, бо такі думки вганяли його в ступор.
Роланд і Сюзанна сиділи в нього за спиною та мовчки дивилися. Нарешті Едді відклав ножа. По обличчю стікали струмки поту.
— Цей твій малий, — сказав він. — Цей Джейк. Мабуть, достобіса сміливий пацан.
— Під горами він тримався мужньо, — сказав Роланд. — Боявся, але жодного разу цього не виказав.
— Мені б його хоробрість.
Роланд знизав плечима.
— У Балазара ти бився дуже добре, хоч і без одягу. Битися голим для чоловіка дуже важко, але ти впорався.
Едді спробував пригадати стрілянину в Балазаровому шинку, але ці спогади розпливалися в пам'яті невиразною плямою. Дим, шум і перехресні промені світла крізь дірки в стіні. Мабуть, ту стіну знесли кулями з автомата, та Едді не міг цього згадати.
Він підняв ключ так, щоб його зазубрини чітко виділялися проти багаття. І довго тримав його так, але дивився здебільшого на карлючку. На вигляд вона нічим не відрізнялася від побаченої уві сні й у видінні, що постало в язиках полум'я… втім, щось у ній було не так. Форма не зовсім правильна.
Але це просто знову Генрі, от і все. Просто десятки років, коли ти весь час робив щось не так. Тобі це вдалося, друже… просто твій внутрішній Генрі не хоче цього визнати.
Він поклав ключ на квадратний шмат шкури і обережно загорнув його.
— Готово. Не знаю, так я все зробив чи не так, але краще зробити не міг. — Тепер, коли вже не потрібно було доробляти ключ, Едді відчув дивну порожнечу всередині, наче не розумів, навіщо і як жити далі.
— Едді, хочеш попоїсти? — тихо спитала Сюзанна.
«Ось твоя мета, — подумав він. — Ось напрям. Сидить там, склавши руки на колінах. Яка ще мета тобі потр…»
Аж раптом, геть несподівано, в його свідомості з'явився якийсь образ. Не сон… не видиво…
Ні, зовсім не це. Спогад. Це знову відбувається — ти згадуєш наперед у часі.
— Спершу я маю дещо зробити, — сказав він і підвівся.
На протилежному боці багаття Роланд склав у купу хмиз. Покопирсавшись у ньому, Едді витяг суху палицю дюйми зо два в діаметрі і приблизно два фути завдовжки. Потім повернувся на своє місце біля багаття і знову взяв Роландового ножа. Цього разу робота йшла вже швидше, бо він просто загострював палицю, надаючи їй подобу кілка для намету.