Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
— Сьюз! — закричав Едді й почав підводитися.
— Ні! — прокричала вона у відповідь. — Роби своє! Цей сучий виродок у мене там, де… де я хочу, щоб він був! Давай, Едді! Приведи малого! Приведи… — В ніжну плоть між ніг вда–рив нестерпний холод. Вона застогнала і впала на спину, але потім спромоглася звестися на руку і зухвало підняла тіло вгору. — Приведи його сюди!
Едді нерішуче глянув на Роланда, і той кивнув. Знову перевів погляд на Сюзанну. В очах у Едді стояв темний біль і ще темніший страх, але він демонстративно повернувся спиною і знову став навколішки. Не зважаючи на холодний дощ, що періщив йому по потилиці й руках, він потягнувся вперед загостреною палицею, яка стала саморобним олівцем. Кілок почав рухатися, виписуючи лінії й кути. Обриси, що з–під нього виходили, Роланд упізнав одразу.
Двері.
26
Джейк штовхнув перекошену хвіртку, і, скрегочучи іржавими петлями, вона неохоче прочинилася. До будинку вела нерівна стежка, викладена з цегли. За стежкою був ґанок. За ґанком — двері. Забиті дошками двері.
Джейк повільно йшов до будинку, а серце вистукувало в горлі крапки й тире. У проміжках між потрощеною цеглою доріжки ріс бур'ян. Хлопчик виразно чув, як він треться об джинси. Усі відчуття були загострені до межі. «Ти ж не збираєшся туди заходити?» — озвався голос паніки у нього в голові.
І відповідь, що спала йому на думку, була геть божевільною і цілком розумною водночас: усе суще слугує Променеві.
На табличці, встромленій у газон, було написано:
НА ТЕРИТОРІЮ НЕ ЗАХОДИТИ! ЗА ПОРУШЕННЯ — ШТРАФ ЗГІДНО З ЧИННИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ!
Пожовтілий від віку, подекуди поцяткований іржею аркуш паперу, що його пришпилили до однієї з дощок, якими були навхрест забиті двері, був категоричніший:
ЗА РОЗПОРЯДЖЕННЯМ КОМУНАЛЬНОЇ СЛУЖБИ НЬЮ–ЙОРКА, ДАНИЙ БУДИНОК ВВАЖАЄТЬСЯ НЕ ПРИДАТНИМ ДЛЯ ПРОЖИВАННЯ
Біля нижньої сходинки ґанку Джейк зупинився, дивлячись угору на двері. Там, на пустирі, де росла троянда, він вже чув хор голосів, і ось тепер вони з'явилися знову… але цього разу то був хор проклятих, белькотіння божевільних, що раз у раз випльовували свої не менш божевільні обіцянки. Проте Джейк здогадався, що це все говорить один–єдиний голос — голос будинку, зле бурчання якогось чудовиська–управителя, якого невчасно розбудили, завадивши додивитися довгий неспокійний сон.
Він згадав про батьків «рюгер», навіть хотів було дістати його з наплічника. Але хіба пістолет допоможе? Десь за спиною, на Райнголд–стрит, їздили машини, якась жінка кричала на свою дочку, щоб та перестала триматися за руки з хлопцем, а краще принесла випрану білизну, але тут був геть інший світ, що ним правила якась похмура істота, проти якої всі пістолети були безсилі.
Будь щирий, Джейку… тримайся.
— О'кей, — тихим тремтливим голосом сказав він. — О'кей, я спробую. Але ти більше мене не кидай. Тільки не кидай.
І він повільно рушив угору сходами.
27
Дошки, якими були забиті двері, геть спорохнявіли, гвіздки заіржавіли. Джейк ухопився за місце їхнього перетину й потягнув на себе. Дошки відірвалися з таким самим скрипом, як перед тим застогнала хвіртка. Джейк перекинув їх через поруччя ґанку на давно занедбану клумбу, де не росло нічого, крім пирію і кропиви. Потім нахилився, взявся за нижні прибиті навхрест дошки… і на мить застиг.
З–за дверей почувся глухий стогін: так виє голодна тварина в надрах бетонної труби. Джейк відчув, як на щоках і лобі виступає липкий піт. Йому стало зле. Він так злякався, що перестав відчувати реальність. Здавалося, він просто персонаж у чиємусь нічному жахітті.
За тими дверима був злий хор, причаївся хтось сердитий. Звуки в'язким сиропом просочувалися назовні.
Джейк рвонув нижні дошки на себе, і вони легко піддалися.
Ну звісно. Він хоче, щоб я зайшов. Він голодний, а мною можна пообідати.
Зненацька в пам'яті постав уривок вірша, який їм колись читала міс Ейвері. Вірш був про те, як почувається людина в сучасному світі, людина, яка відмовилася від свого коріння й усіх традицій. Але зараз Джейкові здалося, що його автор на власні очі бачив цей будинок:
Я покажу тобі те, чого ти не бачив ніколи,
Те, що на тінь твою зовсім не схоже,
Тінь, яка вранці іде на припоні,
А ввечері зводиться перед тобою;
Я покажу тобі…
— Я покажу тобі страх у жмені землі, — пробурмотів Джейк і взявся за ручку дверей. І щойно він це зробив, його знову затопило відчуття легкості і впевненості, почуття, що це саме те, що цього разу двері відчиняться в той, інший світ — він побачить небо, чисте небо, без смогу й заводського диму, а на далекому горизонті бовванітимуть не гори, а розмиті обриси гострих веж якогось невідомого великого міста.
Джейк стиснув срібний ключ у кишені, сподіваючись, що зможе відімкнути ним ці двері. Але двері були незамкнені. Гучно скрипнули завіси, з них посипалися шматки іржі, коли двері повільно відчинялися. Джейкові в носа вдарив нестерпний сморід гниття: вологе дерево, розмоклий тиньк, напівзогнила обшивка стін, набивка канап столітньої давнини. Крізь ці запахи пробивався інший — так тхне в лігві звіра. Попереду тягнувся вологий темний коридор. Ліворуч у непроглядну темряву вели криві сходи. Повалені поруччя лежали на підлозі, проте Джейк не дурив себе: його увагу привернули не ці уламки. Серед сміття на підлозі валялися кістки… кістки маленьких тваринок. Та деякі з них геть не нагадували кістки звірят, і саме на них Джейк і не хотів дивитися надто довго. Бо в такому разі йому ніколи не зібратися з силами, щоб іти далі. Він постояв на порозі, змушуючи себе ступити перший крок. Звідкись долинав слабкий притлумлений звук, наполегливий і дуже швидкий. То цокотіли Джейкові зуби.
«Чому мені хтось не завадить? — в паніці подумав він. — Може ж хтось проходити повз будинок і крикнути «Гей, хлопче! Туди не можна — ти що, читати не вмієш?»
Але відповідь він знав. Перехожі здебільшого трималися протилежного боку вулиці, а ті, хто наближався до будинку, намагалися якомога швидше його проминути.
Навіть якби хтось сюди глянув, то мене б не побачив, бо насправді мене вже тут нема. Добре це чи погано, я вже за межею свого світу. Я почав переходити. Його світ десь там, попереду. А між…
А між світами було пекло.
Джейк ступив у коридор. Коли двері хряснули в нього за спиною з таким звуком, наче зачинявся мавзолей, він скрикнув, але не здивувався.
Десь у глибині душі він зовсім не здивувався.
28
Колись давно жила собі молода жінка на ім'я Детта Волкер. Вона полюбляла вчащати до придорожних генделиків, що тулилися до Ріджлайн–роуд за передмістям Натлі й Траси–88, уздовж високовольтних ліній електропередач за межами Емхаю. У ті давно минулі дні вона ще мала ноги і, як співається в пісні, знала, що з ними робити. Тож Детта натягала на себе якусь дешеву суконьку, що щільно облягала всі принади й на вигляд була шовкова, але це тільки на вигляд, і гоцала з білими хлопцями під попсову музику оркестру, усі ті «Я балдію від моєї лялечки» та «Гіпі–гіпі–шейк» для білих. Врешті–решт вона підчіплювала одного з білих і поблажливо дозволяла відвести себе в його машину на стоянці. Там доводила його до сказу (цілуватися Детта Волкер вміла, як ніхто в світі, і нігтями працювала незле)… а потім відшивала. Що ж було далі? В тім–то й річ. У цьому була сама гра. Деякі хлопці плакали й благали — це було добре, але аж ніяк не чудово. Деякі просто нетямилися від люті й верещали. І це подобалося Детті.