Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
«Якщо у нього взагалі є ключ — це ти мав на увазі? — спитав він у себе самого. — А що як Джейк його впустив… чи той будинок змусив його впустити ключ?»
Під кружальцем, яке означало ручку, він домалював пластину і, повагавшись трохи, вивів на ній добре знайому форму замкової щілини:
І знову замислився. Чогось бракувало. Але чого? Думати було важко, бо в голові наче торнадо бушував, торнадо випадкових думок, що здіймалися у вихорі замість вирваних із землі комор, дерев'яних туалетів і курників.
— Ну ж бо, сонце моє, давай! — кричала Сюзанна в нього за спиною. — Якийсь ти хирлявий! Що таке? А я думала, ти жеребець! Що таке, хлопчику?
Хлопчик. Так, хлопчик.
Едді взяв кілок і обережно вивів слово «ХЛОПЧИК» у горішній частині дверей. І щойно він закінчив виписувати літеру «К», малюнок змінився. Кружальце на темній від дощу землі зненацька стало ще темнішим… і виросло над землею, перетворившись на темну блискучу ручку. А замість коричневої вологої землі в замковій щілині з'явилося мерехтливе світло.
У нього за спиною Сюзанна знову почала під'юджувати демона криком, але в голосі чулася втома. Треба було покласти всьому край, і до того ж швидко.
Стоячи навколішках, Едді нахилився вперед, наче мусульманин, що молиться Аллахові, й зазирнув у замкову щілину. І перед його очима постав його світ, той будинок, на який вони з Генрі ходили подивитися в травні тисяча дев'ятсот сімдесят сьомого, навіть не підозрюючи (втім, він, Едді, підозрював, так, навіть тоді невиразно підозрював), що за ними йде хлопчик з багатої частини міста.
Він побачив коридор. Джейк стояв навколішках, спираючись на руки, і несамовито смикав мостину. До нього щось наближалося. Едді бачив, що це таке, і водночас не міг роздивитися — мозок наче відмовлявся давати йому цю інформацію, бо боявся, що він усе зрозуміє і, не витримавши, збожеволіє.
— Швидше, Джейку! — заволав Едді в замкову щілину. — Ворушися, заради Бога!
Небо над велемовним кружалом розірвав вибух грому, і замість дощу посипався град.
32
Якусь мить після того, як ключ упав, Джейк просто стояв і дивився на вузьку щілину між мостинами.
Неймовірно, але йому захотілося спати.
«Ну чому це сталося? Це не мало статися, — подумав він. — Це занадто. Я більше не витримаю, ні хвилини, ні секундочки. Зараз візьму і ляжу під цими дверима. І засну, одразу засну. А коли цей звір ухопить мене і потягне до рота, я не прокинуся».
Проте тут потвора, що рвалася до Джейка, загарчала, тож бажання скрутитися клубочком під дверима випарувалося від жаху. Тепер вони вже відділилися від стіни — величезна біла голова з одним–єдиним дерев'яним оком і простягнута тинькова лапа. Уламки сітки стирчали на голові в усі боки, наче волосся, намальоване маленькою дитиною. Угледівши Джейка, чудовисько розтулило пащу, вишкіривши гострі уламки дерев'яних зубів, і знову загарчало. З рота, наче сигарний дим, вирвалася хмара тинькової пудри.
Упавши навколішки, Джейк зазирнув у тріщину. Срібний ключик слабо мерехтів у пітьмі, але шпарина була надто вузька для Джейкових пальців. Він підчепив дошку і щосили рвонув її на себе. Гвіздки, на яких вона трималася, застогнали, але витримали.
До його вух долинув якийсь брязкіт. Джейк підвів погляд і побачив, як лапа, більша за нього самого, вхопила повалену люстру і пожбурила її вбік. Іржавий ланцюг, на якому колись висів світильник, батогом здійнявся в повітря і важко вдарився об підлогу. Люстра прогриміла на ланцюзі в Джейка над головою, стукотячи склом об древню мідь.
Голова охоронця дверей, що трималася лише на згорбленому плечі й невситимій руці, рвонула вперед. Рештки стіни впали і зникли в хмарі куряви. А за мить уламки піднялися з підлоги і склалися в криву кістляву спину потвори.
Охоронець дверей побачив, що Джейк дивиться на нього, і наче скривився в усмішці. Уламки дерева виступили з його зморшкуватих щік. Розтуляючи й стуляючи пащу, він важко посунув уперед через залу, де стояла суцільна курява. Шарпаючи уламки в пошуках здобичі, величезна лапа дісталася до скляних дверей, що вели до коридору, і вирвала одну їх стулку.
Від жаху в Джейка перехопило подих. Він слабо скрикнув і з новими силами вхопився за мостину. Вона ніяк не піддавалася, але натомість у голові пролунав голос стрільця:
— Інша, Джейку! Спробуй виламати іншу!
Він відпустив ту дошку, яку смикав, і вхопився за іншу, з протилежного боку шпарини. І в цей час почувся інший голос. Його Джейк почув не душею, а вухами, і зрозумів, що він долинає з того боку дверей, дверей, які він шукав з того самого дня, як уник загибелі під колесами автомобіля.
— Швидше, Джейку! Ворушися, заради Бога!
І цього разу дошка відірвалася так легко, що він мало не впав на спину.
33
У дверях комісійної крамниці через дорогу від Маєтку стояли дві жінки. Старша була господаркою, а молодша — її єдиним покупцем. Тієї миті, коли почувся страшний тріск стін і дерев'яних балок, вони обійняли одна одну за талію, не розуміючи, що роблять, та так і стояли, тремтячи від страху, наче діти, що почули в темряві якийсь незрозумілий шум.
Трохи далі трійко хлопчаків, які саме йшли на стадіон Малої ліги Датч–Гіла, зупинилися на хіднику і з роззявленими ротами дивилися на будинок, геть забувши про свою тачку з баскетбольним причандаллям. Водій фургона, що розвозив товари за замовленням, припаркував свою машину біля узбіччя і виліз подивитися. Із крамниці на розі й пабу «Датч–Гіл», дико роззираючись навсібіч, на вулицю повибігали покупці й завсідники.
Земля затремтіла, і на асфальті Райнголд–стрит віялом почали розходитися дрібні тріщини.