Загублена земля. Темна вежа III

Кінг Стівен

Ліворуч, за тридцять–сорок миль, текла широка ріка Сенд, а над нею великими зграями кружляли птахи. Час від часу котрийсь із них складав крила і каменем падав униз — мабуть, рибалив. Ріка й дорога повільно рухалися назустріч одна одній, хоча точки їхнього перетину ще не було видно.

Попереду мандрівники бачили інші будівлі. Здебільшого вони скидалися на покинуті ферми. Деякі геть розвалилися, але, схоже, під дією часу, а не від рук вандалів. Це підсилило віру Едді та Джейка в те, що в місті на них чекає приємний сюрприз. Та ці надії кожен тримав

у собі, щоб інші не підняли на кпини. На рівнинах паслися нечисленні стада великих кошлатих тварин. Вони намагалися триматися подалі від дороги, а якщо й підходили до неї, то тільки щоб перейти. Перетинали шлях дуже швидко, галопом, як зграйки дітлахів, що бояться автомобілів. Джейк подумав, що то б могли бути бізони… якби деякі не мали по дві голови. Він показав на них стрільцеві, і Роланд кивнув.

— Мутанти.

— Як ті, під горами? — У його голосі Джейк почув нотки жаху і зрозумів, що стрілець, напевне, теж це знає, але контролювати страх було понад його сили. Він надто добре пам'ятав нескінченну кошмарну подорож на дрезині.

— Гадаю, тут мутація вже потроху вичахає. А там, під горами, вона дедалі посилювалася.

— А як буде там? — Джейк показав у бік міста. — Там теж будуть мутанти? Чи… — Описати свої надії й сподівання детальніше він був не спроможний.

Роланд знизав плечима.

— Не знаю, Джейку. Якби знав, то сказав би.

Вони саме проминали напівобгорілу порожню будівлю — сумнівів у тому, що це ферма, майже не було. «Але ж у неї могла влучити блискавка», — подумав Джейк і замислився, що саме він зараз робить — шукає пояснення чи дурить себе.

Мабуть, Роланд прочитав Джейкові думки, бо обійняв його за плечі.

— Не варто навіть намагатися вгадати, Джейку. Це сталося дуже давно. — Він показав рукою в бік ферми. — Он там, мабуть, була загорожа для худоби. А залишилося від неї кілька патичків, що самотньо стирчать із землі.

— Світ зрушив з місця, так?

Роланд кивнув.

— А люди? Як ти гадаєш, може, вони переселилися в місто?

— Деякі, може, й переселилися, — відповів Роланд. — Але дехто досі тут.

— Що? — аж підскочила Сюзанна.

Роланд знову кивнув.

— Останні кілька днів за нами спостерігають. У цих старих будинках лишилося небагато люду. Але вони там. І чим ближче до цивілізації, тим більше буде людей. — Він помовчав. — Тобто до колишньої цивілізації.

— А звідки ти знаєш, що вони там? — спитав Джейк.

— Відчув їхній запах. За бур'яном, вирощеним навмисне для того, щоб сховати урожай, я бачив кілька грядок. Ми проминули робочий млин, що ховався серед купи дерев. Але здебільшого я просто відчуваю… так, як відчуваєш, коли замість сонячного проміння на лице падає тінь. Гадаю, з часом ви теж навчитеся відчувати.

— Як ти думаєш, вони небезпечні? — спитала Сюзанна. Вони наближалися до великої спорохнявілої будівлі, яка колись, мабуть, правила за сарай чи ярмарковий павільйон. Сюзанна стривожено її роздивлялася, і рука мимохіть потяглася до руків'я револьвера, який вона носила на грудях.

— Чи

вкусить чужий пес? — у свою чергу запитав стрілець.

— І що це означає? — спитав Едді. — Терпіти не можу, коли ти говориш, як дзен–буддист, Роланде.

— Це означає, що я не знаю, — відповів Роланд. — А хто такий цей Дзен Буддист? Він так само мудрий, як і я?

Едді подивився на Роланда довгим оцінюючим поглядом і врешті–решт вирішив, що це один із тих рідкісних випадків, коли стрілець жартує.

— Та ну тебе, — сказав він, відвертаючись. І спостеріг, як піднявся в Роланда кутик рота. Едді вже заходився штовхати Сюзаннин візок далі, коли краєм ока помітив ще дещо.

— Гей, Джейку! — гукнув він. — Здається, в тебе з'явився друзяка!

Джейк озирнувся, і широка усмішка засяяла на його обличчі. На відстані сорока футів слідом за ними, обнюхуючи кожну бур'янину на битому Великому Шляху, старанно кульгав пухнастик–шалапут.

3

За кілька годин Роланд оголосив про привал і наказав їм приготуватися.

— До чого? — спитав Едді.

Роланд зиркнув на нього.

— До будь–чого.

Це сталося близько третьої години дня. Великий Шлях привів їх на верхівку довгастого пагорба, що навскоси перетинав рівнину, довгий, наче складка на найбільшому в світі постільному укривалі. А під ним і далі дорога бігла через перше справжнє містечко, яке вони побачили на своєму шляху. Здавалося, там нікого немає, але Едді ще не забув уранішню розмову. Тепер Роландове питання — чи вкусить чужий пес? — більше не видавалося таким по–буддистському незрозумілим.

— Джейку?

— Що?

Кивком голови Едді показав на руків'я «рюгера», що стирчав з–за пояса Джейкових джинсів (тієї запасної пари, яку він прихопив з дому).

— Хочеш, я понесу?

Джейк кинув питальний погляд на Роланда. Та стрілець тільки плечима знизав, і його жест промовисто свідчив: «Тобі вирішувати».

— О'кей. — Джейк передав пістолет Едді. Потім зняв наплічник, покопирсався в ньому і витягнув заряджену обойму. Він ще пам'ятав, як знайшов її серед течок з документами в одній із шухляд батькового столу, але здавалося, що це було дуже давно. Цими днями думати про життя в Нью–Йорку і навчання в школі Пайпера було все одно що дивитися в телескоп не з того боку.

Едді взяв обойму, обдивився її, вставив у гніздо пістолета, перевірив запобіжник і нарешті запхав «рюгер» собі за пояс.

— Слухайте уважно й затямте те, що я скажу, — мовив Роланд. — Якщо там є люди, то, швидше за все, вони старі й бояться нас більше, ніж ми — їх. Молоді вже давно пішли звідси. Навряд чи ті, хто залишився, озброєні. Зрештою, наші револьвери, можливо, стануть єдиною зброєю, яку більшість із них бачила на власні очі… звісно, крім картинок у старих книжках. Не робіть рвучких рухів. І пам'ятайте дитяче правило: говоріть тільки тоді, коли до вас звертаються.