Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
— Так, — підтвердила Тітонька Таліта. На обличчі в неї оселився розгублений і мрійливий вираз.
— А потім з'являвся він — Блейн Моно, весь блискучий на сонці, з довгим носом, наче твоя куля, стрільцю. І сам довгий, два колеса, не менше. Я знаю, в це важко повірити (не забувайте, що ми були ще малі, а це щось та значить), але я досі думаю, що він був такої довжини, бо коли він їхав, то наче простягався на весь обрій. Швидкий, низький і зникав так швидко, що ми навіть не встигали його як слід роздивитися!
В погану погоду, коли був туман, поїзд верещав, як гарпія, коли вигулькував із заходу. Часом він їздив уночі, кидаючи перед собою довгий промінь білого світла, і ми всі підскакували на ліжках від того пронизливого звуку. Він був наче труба, що підніме мертвих з могил, коли настане кінець світу, от що я вам скажу.
— Скажи їм про вибух, Сі! — тремтячим від захоплення голосом сказав Білл чи Тілл. — Розкажи про той безбожний гуркіт, що завжди лунав після цього!
— Так, я саме до цього підвожу, — трохи роздратовано озвався Сі. — Коли він проїздив, то кілька секунд було тихо… може, навіть цілу хвилину… а потім гахкало так, що дошки здригалися й горнятка злітали з полиць. А часом навіть шиби у вікнах тріскалися. Але ніхто ніколи не бачив спалаху чи вогню. Наче той вибух ставався у світі духів.
Едді торкнувся Сюзанниного плеча, і коли вона повернулася, то самими губами прошепотів два слова: звуковий удар. Шаленство — він ніколи не чув про поїзди, що рухалися б з надзвуковою швидкістю, але це було єдине розумне пояснення цього феномена.
Сюзанна кивнула і знову повернулася лицем до Сі.
— То була єдина з машин Великих Древніх, яку я бачив у роботі, — тихо сказав він, — і якщо її створив не диявол, тоді диявола взагалі не існує. Востаннє я бачив той поїзд навесні, коли побрався з Мерсі, а відтоді вже шістдесят років минуло.
— Сімдесят, — авторитетно виправила Тітонька Таліта.
— І цей поїзд прямував у місто, — сказав Роланд. — 3 того боку, звідки прийшли ми… з заходу… з лісу.
— Так, — несподівано пролунав чийсь голос, — але був ще один… і він виходив з міста… і може статися, що він досі їздить.
12
Вони повернули голови. Біля квіткової клумби, що відділяла задній двір церкви від столу, за яким сиділи гості й господарі, стояла Мерсі. Виставивши попереду руки, вона повільно йшла на звук їхніх голосів.
Сі заледве звівся на ноги, почвалав до неї так швидко, як тільки дозволяли старечі ноги, і взяв за руку. Вона обняла його за пояс, і так вони й стояли, наче пара найстаріших у світі молодят.
— Тітонька ж наказала тобі випити каву всередині! — докірливо вигукнув він.
— Каву я вже давно допила, — відповіла Мерсі. — Вона гірка, я терпіти її не можу. А ще я хочу почути, про що балакають. — Вона підняла тремтячий палець і тицьнула ним у бік Роланда. — Я хочу почути його голос. Він світлий і чистий.
— Благаю прощення, Тітонько, — сказав Сі, з острахом дивлячись на свого матріарха. — Вона завжди була трохи сама не своя і з роками розумніша не стала.
Тітонька Таліта зиркнула на Роланда, і той ледь помітно кивнув.
— Нехай приєднується до нас, — дозволила Таліта.
Сі підвів дружину до столу, дорогою не перестаючи сварити. Але Мерсі тільки дивилася через його плече своїми незрячими очима, вперто стуливши губи.
Коли Сі її нарешті всадовив, Тітонька Таліта нахилилася вперед, спираючись на лікті, і сказала:
— То як, сестро–сей, тобі є що сказати чи ти просто схотіла попатякати?
— Я чую те, що я чую. Слух у мене, Таліто, гіршим не став — якраз навпаки, він став кращим!
Роланд на мить опустив руку до пояса. А коли знову поклав її на стіл, то в пальцях був затиснений патрон. Стрілець перекинув його Сюзанні, і вона впіймала.
— Чуєш, сей? — спитав він.
— Чую, — сказала вона, повертаючись у його бік, — і знаю, що ти щось кинув. Своїй жінці, тій, що з коричневою шкірою. Щось маленьке. Що то було, стрільцю? Коржик?
— Майже, — сказав він, усміхаючись. — Ти справді чудово чуєш. А тепер розкажи нам те, що хотіла.
— Є ще один моно. Такий самий, тільки в другий бік їде. Хай там як, був ще один моно, який їздив в інший бік… років зо сім чи вісім тому. Раніше я чула, як він виїжджав з міста і їхав у спустошену землю.
— Які дурниці! — пирхнув один з близнюків. — У спустошену землю ніхто і ніщо не ходить! Там ніщо не виживає!
Вона повернулася до нього обличчям.
— А поїзд що, живий, Тілле Тадбері? — спитала вона. — Хіба машина може хворіти, вкриватися болячками і блювати?
Ну, хотів було сказати Едді, ми бачили одного ведмедика…
Але, трохи поміркувавши, вирішив, що краще тримати рот на замку.
— Ми б таке неодмінно почули, — гарячково наполягав інший близнюк. — Такий шум, про який Сі завжди каже…
— Цей не гахкав, — визнала вона, — але я чула той інший звук, те сичання, яке буває, коли десь поряд блискавка вдарить. Коли дмухав сильний вітер з боку міста, я його чула. — Вона випнула підборіддя й додала: — А одного разу я й вибух чула. Здалеку, дуже далеко. Тієї ночі, коли вітер Великий Чарлі мало не зірвав з церкви шпиля. Коліс зо двісті звідси. А може, й двісті п'ятдесят.
— Лайно собаче! — закричав близнюк. — Та ти трави нажувалася!
— Якщо ти, Білле Тадбері, не стулиш свій писок, то я тебе загризу. І не смій так розмовляти з жінкою. Як…
— Мерсі, годі вже тобі! — засичав на неї Сі. Але Едді не дослухався до цього обміну сільськими люб'язностями. Те, про що говорила сліпа, мало сенс. Звісно, ніякого звукового удару бути не могло, поїзд, що виїздив із Лада, просто не міг розвивати надзвукову швидкість. Едді не міг точно пригадати, якою була швидкість звуку, але знав приблизну цифру: шістсот п'ятдесят миль за годину. Поїзд, що виходить з депо, може досягти її лише через деякий час, а досягши її, буде за межами чутності… якщо тільки погодні умови не посприяють, як тієї ночі, про яку розповідала Мерсі — коли дмухав вітер Великий Чарлі (дивна якась назва для вітру).