Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
— Облиш його поки що.
Едді зиркнув на стрільця і кивнув.
Мандрівники ще трохи постояли, звикаючи до нового краєвиду. До обрисів міста на горизонті вони вже звикли, але міст тільки–но з'явився перед очима. Розпливчастий обрис на тлі полуденного неба, він мріяв на віддалі. Роланд зміг розрізнити чотири блоки неймовірно високих металевих веж — по одному на кожному кінці мосту й два посередині. Між ними довжелезними арками вигиналися в повітрі гігантські троси. Між цими арками й підпорою мосту йшли численні металеві дроти — чи то інші линви, чи то металеві балки, Роланд не міг сказати напевно. Але також він побачив прогалини між ними і після тривалого споглядання збагнув, що міст уже не стоїть рівно.
— Я собі думаю, що он той міст невдовзі звалиться в річку, — сказав Роланд.
— Можливо, — неохоче протягнув Едді. — Але мені здається, що не все так погано.
Роланд зітхнув.
— Не варто надміру сподіватися, Едді.
— І що б це могло означати? — Едді почув у власному голосі нотки роздратування, але було вже запізно — слова вирвалися.
— Це означає, що я хочу, аби ти довіряв власним очам, Едді, от і все. Коли я був малим, у нас ходило одне прислів'я: «Тільки дурень вірить у те, що він спить, до того, як прокинеться». Розумієш?
В Едді на язиці крутилася ущиплива відповідь, але він переборов себе. Його просто дратувало, що Роланд уміє (ненавмисне, він був у цьому впевнений, але це справи не полегшувало) змусити його відчути себе малолітнім бовдуром.
— Мабуть, розумію, — нарешті сказав він. — Це те саме, що й улюблене прислів'я моєї матінки.
— Яке?
— Сподівайся на краще, а очікуй гіршого, — кисло промимрив Едді.
Роландове обличчя просяяло в усмішці.
— Вислів твоєї матері подобається мені більше.
— Але міст досі стоїть! — не стримавшись, вибухнув Едді. — Згода, він у не надто гарному стані. Мабуть, його вже тисячу років ніхто не оглядав і не ремонтував. Але ж він стоїть. Ціле місто стоїть! Невже це так погано — сподіватися, що ми знайдемо там якісь корисні речі? Або людей, які нас не пристрелять, а нагодують і побалакають з нами, як ті старі в Річковому Перехресті? Що, скажеш, даремно сподіватися на те, що щастя нарешті повертається до нас лицем?
Запала мовчанка, в якій Едді дуже збентежився, бо раптом зрозумів, що виголосив цілу промову.
— Ні. — У Роландовому голосі бриніла доброта, та доброта, з якої Едді ніколи не переставав дивуватися. — Нічого поганого в тому, щоб сподіватися, нема. — Він подивився на Едді та інших, наче людина, яка щойно отямилася після глибокого сну. — На сьогодні все. Станемо тут. Гадаю, настав час поговорити, і ця розмова не буде короткою.
Стрілець зійшов зі шляху і, не озираючись, побрів крізь високу траву. За мить інші рушили слідом.
18
До того дня, як вони зустріли в Річковому Перехресті старих, Роланд здавався Сюзанні подібним до героїв телешоу, які вона зрідка дивилася: Чейена, Людини–Рушниці і, звісно, їхнього прообразу — героя, якого називали «Дим від пострілу». Передачі про останнього вона раніше, поки вони не з'явилися на телебаченні, слухала з татком по радіо (Сюзанна подумала про те, наскільки неприродною видалася б сама думка про радіо–драму Едді та Джейкові, й мимохіть усміхнулася — не тільки Роландів світ зрушив з місця). Вона досі пам'ятала, про що говорив диктор на початку кожної з цих радіозамальовок: «Людина стає спостережливою… і трохи самотньою».
До Річкового Перехрестя Роланд здавався їй уособленням усіх цих персонажів. Він не був ані таким широкоплечим, ані таким високим, як шериф Ділон, а його обличчя радше нагадувало Сюзанні стражденний вираз якогось втомленого поета, ніж суворе лице охоронця правопорядку з Дикого Заходу. Але все одно вона дивилася на нього як на реальне втілення того вигаданого захисника порядку з Канзасу, чия єдина місія в житті (крім, звісно, пропустити чарчину в салуні «Довга гілляка» з друзями Доком і Кітті) полягала в тому, щоб Очистити Місто Від Покидьків.
Але в містечку вона зрозуміла, що Роланд — не просто коп, який об'їжджає на коні свій сюрреалістичний округ на краю світу. Він був дипломатом, посередником, можливо, навіть учителем. Але передусім він був солдатом тієї сили, яку ці люди називали «білістю». В ній, на думку Сюзанни, зосереджувалося усе те, що втримувало людей від убивства досить довго, аби за цей час з'явився бодай якийсь прогрес. Свого часу він був радше мандрівним рицарем, ніж людиною, яка вбиває за винагороду. І в певному сенсі його час ще не закінчився. Принаймні так вважали мешканці Річкового Перехрестя. Інакше навіщо їм ставати перед ним навколішки й просити благословення?
І тепер, у світлі цього нового розуміння, Сюзанна побачила, як мудро стрілець керував ними з того жахливого ранку у велемовному кружалі. Щоразу, коли вони починали розмову, яка могла б їх привести до обміну враженнями (а що могло бути природніше за тих обставин, враховуючи катастрофічне й непоясненне видобування, яке пережило кожне з них?), з'являвся Роланд і так плавно скеровував розмову в інше річище, що ніхто з них (навіть вона, активістка боротьби за громадянські права, яка чотири роки нічим іншим, крім цієї боротьби, не займалася) не помічав, що він робить.
Сюзанна, здається, зрозуміла причину — він хотів дати Джейкові час одужати. Втім, розуміння стрільцевих мотивів аж ніяк не змінювало її власних відчуттів — подиву й розчарування від того, як спритно він з ними повівся. їй згадалося, що сказав Ендрю, її шофер, незадовго до того, як Роланд витяг її в цей світ. Щось там було про президента Кеннеді, останнюю стрільця західного світу. Тоді вона підняла Ендрю на кпини, але тепер, здається, почала розуміти. В Роланді було значно більше від Джона Фіцджеральда Кеннеді, ніж від Мета Ділона. Вона підозрювала, що Роланд не володів такою багатою уявою, як Кеннеді, але що стосується романтики… відданості… харизми…