Заложна душа
Шрифт:
— Ну що ти, малий, тіпаєшся, — заспокоював його старшина.
— Вовкулака, — клацаючи зубами, бурмотів Чіпка.
— Ну то й що — його вдень не буває, він харцизів порвав, — сказав пан Вербовський, мимоволі озирнувшись довкола. Хлопець, втім, почав труситися ще більше і повторив:
— Вовкулака, — потім, запинаючись, додав: — Трохим — вовкулака...
Остап знав, що шлях їх повинен пролягти прямо до великого чагарнику, знаного на Січі як Пименів чагарник. Чому їхати треба було саме туди, він намагався не замислюватися. Він просто знав, що їх шлях повинен був проходити через цей чагарник. І все... З кожним днем після смерті Чорнояра, Остап все більше відчував, як у його душі поступово, але неухильно наростає дужа потаємна сила, що владно веде його цим незбагненним життям, сила, яка і лякала і захоплювала водночас... Вона приносила в його сни розпечене криваве сонце, яке виїдало душу, і табуни диких коней неслися випаленим степом крізь сонце...
Безліч дивних валок пройшло степом за безкінечні часи його існування. Безліч з них так і загинули, не витримавши його сурового випробування. В яке дивне і плутане мереживо Великого Степового Закону потрапили декілька супутників на чолі з Остапом Лелекою, пробираючись непримітними стежками скрізь Дике Поле?..
Попереду їхав Остап, гостро вдивляючись у степове сяйво, рятівне і гибельне водночас. За ним просувались Оксана, Чіпка і пан Вербовський, який доглядав за полоненим Волохом, і Чіпка. Волох, який швидко очуняв після двобою з Остапом, здавалося, повернувся до життя, але не до свідомості. Весь шлях він їхав мовчки, ніби відчужено. На постоях байдуже дивився на запропоновану їжу, і не звертав жодної уваги на сповнені ненависті погляди пана Вербовського. Ніхто не наважувався спитати в Остапа, чому той залишив страшному отаману харцизів життя, — сам же запорожець вів своїх супутників тільки йому відомими стежками, похмуро розмірковуючи над страшними мареннями. Позаду всіх їхав Давило. За всією безтурботністю його вигляду відчувалось вміння помічати все навколо і готовність у будь яку мить розпочати бій.
Пересувались подорожні вночі, вдень відсиджувались у потаємних ярках, слідкуючи за чорними димами, що загрозливо темніли на обрії...
...Десь на другий тиждень подорожі вони розбили собі ночівлю на дні глибокого байраку. Весь день ішов дощ, і Остап, порадившись із товариством, вирішив перечекати добу, поки земля не просохне. Під самий ранок він прокинувся: повільно розвиднювалося, дощ нудно сіяв краплі по галявині, лунко падаючи на грубу тканину намету. Вартовий Давило, загорнувшись у кирею, сумно напівлежав біля решток вогнища і, підперши голову рукою, цідив давно згаслу люльку. Волох нерухомо застряг біля високої верби, сорочка і обідраний жупан його були наскрізь мокрі, по обличчю струменіла вода, але він не помічав дощу, дивлячись без виразу.
Остап підвівся, Давило тільки зиркнув на нього і перевів погляд на Волоха. Остап підійшов до полоненого отамана і смикнув за аркан, яким той був прив'язаний до дерева. Захалявний ніж-чонгал декілька разів чиркнув по мотузках.
— Пішли, — стиха мовив Остап, ховаючи ніж за пояс.
Волох підвів на нього погляд... Вони, ковзаючи по слизькій від дощу траві, почали вибиратись з яру. Давило уважно дивився їм услід. Відкритий степ блищав мокрим ковилем. Йшли довго — Волох по дорозі скинув жупан. Сорочка обліпила його м'язисту спину. Остап йшов позаду. Здавалось, він перейнявся байдужою поставою Волоха.
Коли дерева, що росли навколо яру, лишились позаду, слова Остапа пронизали Волоха:
— Стій...
Отаман зупинився, плечі його смикнулись, і він повільно озирнувся на Остапа. Козак, здавалося, не дивиться на нього. Остап підставив обличчя дощу і зняв набряклу шапку:
— Тоді це ти був, біля Рущука? ...
...Розпорошені ряди запорізької кінноти повільно підіймались на пагорб. Копита коней грузли у в'язкому мокрому чорноземі. Дощ лив усю ніч. Козаки стиха лаялись, клянучи і дощ, і болото, й наказ сотника забратись на гору і звідти атакувати турецькі шанці. Киреї, папахи і чорні кудлаті бурки просякли вологою — там, з-за гори, ліниво, немов через тяжку дрімоту, хлопали залпи артилерії. Деінде спалахувало передсмертне "ура" московської піхоти, яку дорізували на редуті у контратаці яничари. Пагорб був крутий, порослий рідкими деревами. Вперед вирвався рій козаків новодерев'янківського куреня, які мали свіжих коней. Перший січовик — молодий ройовий на вороному коні — вже вискочив на пологий схил. Раптом він зупинив коня, натягнувши повіддя. Рука його тіпнулась до тяжкого пістоля біля сидельного кобура. Невдовзі позаду нього з'явився перший десяток козаків. Вони, подібно до ройового, зупиняли коней і мовчки дивились на те, що відбувалось на віршечку пагорба. Невдовзі вже вся комонна сотня застигла під дощем, оточивши широким півколом пагорб. Там, на слизькій, замішаній з кров'ю, землею йшла несамовита різанина. Окрай, біля самих дерев, лежало три вбитих запорожці. Два з них впали, розкинувши руки, горілиць — на грудях їх розпливались широкі плями крові — в очах, які заливав дощ, застигло здивування. Третій лежав, втопивши голову у калюжі. Одна рука його була підвернута під груди, немов мертвий затискував рану (у калюжі масно блимала чорна кров), інша рука, відкинута на зламі, стискувала білими пальцями домаху. Поблизу їх стогнав, вмираючи, зарубаний яничар — його напіврозкручена чалма з білою тканиною валялась поруч, просякаючи чорним багном. Плече яничара страшним ударом було розрубано навпіл і біла кістка ключиці неприродно чисто білила серед розпанаханого м'яса. Між вбитими, по литки у розкислому ґрунті, перемазані глиною і багнюкою, дико хрипучи, тяжко тупцювали у заклятому герці троє. Один — вкрай захеканий запорожець — люто відмахувався шаблею від двох напосідаючих яничарів. Як і вороги, він був з ніг до голови перемазаний грязюкою, і тільки мокрий оселедець на голові доводив його належність до січового братства. Було зрозуміло, що козаки напоролись на засідку, двох яничари застрелили відразу, а на інших кинулись із ятаганами. Тепер закінчення бою не важко було передбачити, але щось заважало січовикам кинутись на допомогу братчику. Можливо, небачена навіть ветеранами лють, з якою рубалися вороги. Від чорних, вкритих товстим шаром бруду облич, випромінювалась гостра ненависть. Залиті кров'ю зіниці дико крутились у білих орбітах, із зірваних горлянок виривалось звіряче харчання. Ворохи іскор сипались з розпечених клинків. Вони бились, не звертаючи увагу на козацьку сотню. Втім, з'явись тут вся незчисленна султанська армія чи всі армії світу, вони продовжували б цей бій на витолоченій землі. Яничари, які давно вже загубили свої чалми, люто насідали. Здавалось — запорожцю залишилось жити лічені секунди. Клинок шаблі козака хлопнув і розломився навпіл. Хтось із молодиків нахилив спис, але так і застиг, зачарований моторошним видовищем нелюдської ненависті. Запорожець ухилився від удару, впав на коліна і, тримаючи переламану шаблю, обома руками знизу вгору розпоров, немов на бійні, живіт яничара. Той відразу, немов підкошений, повалився на мокру землю, відразу підскочив, однією рукою розмахуючи ятаганом, а другою пхаючи кишки назад, у розпороте черево, але захитався і впав. Втім, супротивники вже забули про нього. Їх лють досягла такого рівня, що, здавалось оточуючим, небеса спопелять обох. Ятаган яничара і уламок шаблі вже були відкинуті, і вороги борсались у калюжах, рвучи один одного на шмаття голіруч. На мить зверху опинився яничар, потім запорожець і знов яничар. Яничар відхилився, шукаючи позаду ятаган і козак зміг вчепитись йому в горло. З-під зчеплених пальців по шиї турка потекли струмки крові, він відкинув голову, марно намагаючись розірвати мертву хватку запорожця. Почувся хруст зламаної горлянки, але ще декілька секунд тривало яничарське життя... Козак відкинув мертве тіло і, хитаючись, спробував підвестися на ноги, це йому не вдалось і він поповз до уламка своєї шаблі. Козаки застигли. Запорожець підтягнув до себе мертве тіло і почав рубати йому шию. Уламок із чавканням вгрузав у горло, рвучи м'язи і ламаючи кістки. Дощ почав хлистати сильніше — тяжкі краплі змили багнюку з обличчя запорожця. Той закінчив свою жахливу роботу і взяв відрубану голову яничара в руки. Раптом, із несподіваним жалем, він провів тремтячою рукою по гострому обличчю мертвого. І тут козаки побачили дивну схожість живого і мертвого, хіба що у яничара, на відміну від кароокого січовика, були яскраво сині очі.
Запорожець підвівся і стягнув із себе залишки пошматованої скривавленої сорочки, на якій ще проступало затерте мереживо. Дощові потоки із шипінням вдарили по його зліпленим з волячих м'язів плечах. Він обережно, майже ніжно, загорнув голову у сорочку і повільно побрів прямо на козаків, понуро загрібаючи ногами червоно-чорну землю... Козацька лава повільно розступилась, пропускаючи дивного переможця, який ішов у відкритий степ, притискуючи до груди свій страшний трофей... Було тихо, і молодий поранений яничар вже перестав стогнати...
...Волох мовчав. Остап повернувся і пішов назад.
— Вбий мене! — вдарив його у спину несамовитий вигук Волоха. Остап зупинився. Струмені дощу текли по його схиленій голові. Він озирнувся через плече на Волоха:
— Книга, Книга Низова тебе стереже...
Волох впав на коліна, з горла його вихопився страшний крик і довго чув Остап цей крик, в якому зібралось занадто багато для тягаря чужого життя...
20. Вовкулака-2
— Ось я і кажу — як він голову Цигану відпанахав, я думав, що і мене навпіл роздере. Тільки став він навпроти мене, а я ні рукою ні ногою ворухнути не міг; а у вовкулаки із пащі кров тече, і побачив я, що це Трохим...
— Він що, на Трохима обернувся?
— Та ні ж, кажу вам, пане Остапе, я просто побачив, що він і є Трохим.
— Тобто як?
— Ну, я не знаю, пане Давило, просто Трохим, і все, а як же інакше?
— Гм... дійсно...
— Отож, і він на мене подивився так, як Трохим, і в степ побіг...і я його не здогнав...
— Думаю, що він побоявся за тебе, тобто за себе...
— Як це, пане Вербовський?
— Буває...
— От що, товариство, думаю, тут пророцтво збулося.
— І що тепер, Остапе?..
— Мені страшно, пане Лелеко! — жалібно сказав Чіпка, озирнувшись на Остапа.
— Що поробиш, козаче, треба ж твого братчика рятувати, — відповів Остап, торкнувши хлопця за плече, і додав: — Нічого, місяць — то козацьке сонце, а ніч — козацька мати...
Малий кивнув головою, ще раз подивився на товариство і несміливими кроками пішов углиб цвинтаря. Повний місяць іноді з'являвся між хмарами, кидаючи розсіяне світло на хрести, які зловісно темніли серед високих трав. Іноді легкий вітерець пробігав ковилем, і тоді здавалося, що хрести хитаються, стривожені появою живих, які так нерозумно вломилися у заповідний притулок небуття. Деінде, поміж хрестами, немов чорні руки мерців, стирчали із сухої землі покручені сухі дерева. Більшість хрестів були кам'яні — їх сірий камінь поступово вгрузав у землю, і по хрестах розпливалися плями моху. Іноді зустрічалися і дебелі дубові хрести, які вже встигли похилитись від часу, на деяких похмуро звисали залишки рушників. Цей козацький цвинтар був дуже давній. Кого поховали першим тут?
"Скільки ж тут характерників лежить?" — мимоволі подумав Остап і згадав розповіді, що саме на цвинтарях характерники-запорожці розмовляли у горобині ночі із мерцями і щезниками, згадав смерть діда Чорнояра і машинально торкнувся ятагана. На мить йому здалося, що зараз хрести поваляться, і померлі, ображені за свій порушений спокій, вийдуть розправитися із необачливими прибульцями. Ось-ось могла з'явитися серед хрестів прозора примара щезника або злетіти із могильного пагорбу у небо крилата чорна потвора. Остап озирнувся на своїх супутників. Давило, схопившись за шаблю, повільно хрестився — його завжди веселе обличчя було незвично напруженим і похмурим. Пан Вербовський шепотів губами молитву, однією рукою обхопивши за плечі Оксану, а іншою стискаючи коротке ратище. Обличчя Оксани було блідим, її зчеплені, піднесені до обличчя долоні, тремтіли.