Заложна душа
Шрифт:
Остап знов знайшов поглядом Чіпку — хлопець ішов все повільніше — було видно, що з кожним кроком страх паралізує його. Остапу стало невимовно жаль малого, захотілося зупинити Чіпку — але тільки хлопець міг здійснити задумане...
...Чіпка йшов між хрестів, ледь переставляючи ноги, які щомиті ставали немов ватяні. Йому здавалося, що він бреде у лісі серед мерців, які стоять і дивляться на нього своїм нерухомим поглядом байдужих очей. Чіпка боявся озирнутись на своїх друзів — а раптом вони вже розтанули, як марево, і він нікого не побачить, він боявся дивитися і довкруги себе. На мить Чіпка заплющив очі, і тут же хтось жорстко торкнувся його руки. Хлопець смикнувся, немов прохромлений стрілою, і захлинувся, вгамовуючи серце, яке відчайдушно закалатало у грудях, намагаючись вискочити і втекти, покинувши свого нерозумного господаря. Виявилось, що хлопець зачепився рукою за край колодного кам'яного хреста. Чіпка позіхнув і зробив ще декілька кроків, старанно обходячи могильні пагорбки. До галявини посередині цвинтаря залишилося із десяток кроків. Чіпка зробив ще кілька кроків — під ногами щось хруснуло. Чіпка застиг — це не було схоже на хруст сухої гілляки... Хлопець повільно опустив голову — під ногою жовтів розколотий шматок черепа. Чіпка безпорадно озирнувся. Вологий вітер, немов дихання із розкритої холодної могили, майнув йому в обличчя. Чіпка зчепив зуби, щоб не закричати. Ноги його не рухались, він спробував зробити ще один крок, але ступня його заплуталася у жорсткій траві. Чіпка смикнув ногою, видираючи суху траву. Він знав, що це жорсткий могильний катран, а не мертві руки, але отямився тільки тоді, коли вискочив на галявину посередині цвинтаря. Була повна тиша, і ця тиша стискала голову залізним обіддям. Нарешті Чіпка спромігся озирнутися — постаті Остапа і Давила надали йому впевненості. Хлопець витер липкий піт, що заливав йому чоло, і віддихався. "Який же ж я козак, якщо дурного бур'яну ізлякався!" — подумав хлопець. "Що ж я Трохиму потім розкажу?". Чіпка озирнувся навкруги. Хмари поступово розсіялися, і зірки рясно вкрили небосхил. Було світло як днем, але це був зворотній бік дня, — мертвий світ місяця не веселив, він владарював над часом, недосяжним для людського розуміння і людських сил.
Чіпка ще раз згадав настанови Остапа і пана Вербовського, він підняв голову і закричав щосили:
— Трохиме! Братчику! Повертайся назад!!! — луна понесла його тонкий і тремтячий голос, але він швидко розсіявся, розгубився у задушливих нетрях місячного сяйва, опав між хрестів.
Власний крик посилив страх Чіпки, щоб приглушити його, Чіпка знову заволав:
— Трохиме! Братчику! Вертайся!...
...Страшно і боляче було дивитися на малого хлопця, який, стоячи посередині закинутого козацького цвинтаря, відчайдушно закликав свого втраченого товариша. Не встиг удруге стихнути його голос, як Остап, Давило, пан Вербовський і Оксана почули — далекою луною підхопило Чіпчин крик вовче виття і покотилося, затихаючи, у бік цвинтаря.
Хмари танули, і при величному сяйві місяця вони побачили, як по широкому рівному полю до цвинтаря біжить чорний вовк. Його широкі лапи ледь торкалися землі, він летів над травою, і тільки хвиляста стежка позначала його пекельний біг. Вовк був набагато більший, ніж звичайні вовки, — чорна шерсть блищала сріблом під місяцем, і могутні м'язи м'яко перекочувалися під шкірою. Паща була напіввідкрита, і в криваво-червоних зіницях блимала сама смерть. Позаду вовка по степу стелилося виття далекої вовчої зграї, але в цьому витті можна було почути поштивість і страх...
Ніхто не поворухнувся, тільки по долонях козаків, готових у будь-яку мить вихопити зброю, прокотилося легке тремтіння, та ще пальці Оксани судомно вчепилися у руку пана Вербовського.
Вовк одним стрибком перелетів через кам'яний хрест, який стояв на краю цвинтаря, і щез між могильними пагорбами. Здавалося, що це була мара, яка привиділася заціпенілим людям. Тільки хвиля суміші гарячого вологого вітру і холодного дрожу торкнулася їх облич і примусила приготуватися до найжахливішого...
...Чіпка розгублено тупцював посередині цвинтаря — він бачив вовка, але, на відміну від своїх супутників, сприйняв його появу із заспокоєнням. Коли тварина зникла серед могил, Чіпка перелякався — він вирішив, що вовк покинув їх, щез на дні глибокої чорної ями, де, мабуть, і переховуються незбагненні істоти, щоб з'являтися серед мороку місячної ночі і поселяти у спокійних серцях людей забутий жах, нагадуючи про те, що наш речовий світ примарний і крихкий у зрівнянні з тим, що приховує всесвіт.
— Трохиме, братику! — знов заволав, на цей раз вже із радістю, малий.
...Вовкулака виник перед ним. Чорна вовча паща нависла прямо над головою малого. Вовк стояв, дивлячись своїми жахливими очами на зарюмсане Чіпчине обличчя. Він міг одним поворотом ікол відхопити хлопцю голову. І тоді малий шморгнув носом і протягнув руки назустріч вовку .
— Трохиме, братику, повертайся до нас, — хлюпнув жалібно Чіпка.
І тоді вовкулака підняв голову і тоскно завив.
... — Пан реґіментар наказав часу не гаяти і цих двох до Кодні доставити! — гукнув жовнір коронної хоругви, схиливши голову перед паном поручником. Солдати схвально загули. Поручник мовчки кивнув головою гінцю, махнув рукою і пішов до хати, де розташувався з іншими офіцерами.
"До Кодні, до Кодні! — легко цьому пану Стемковському зраду викорінювати за допомогою московських багнетів. Спробував би він сам за гайдамаками по байраках побігати!" — із тихою ненавистю подумав він, наливаючи собі келих реквізованої у місцевих селян курної горілки. Женучись за невловимим отаманом Круком, поручник втратив третину хоругви, і ось нарешті, коли отаман Крук із своїм найближчим горлорізом Шухом сидіть скутий у льосі, вся слава безжального винищувача зарізяк, як завжди, мала дістатися цьому варшавському хлюсту! Поручник налив собі другий келих — сподівання зайняти вигідну вакансію при коронному гетьмані танули як дим. Тим більше після останнього скандалу у Кракові, коли він відрубав на дуелі шаблею три пальці уланському хорунжому. Поручник визирнув у віконце — швидко темніло, сонце повільно сідало за густими деревами над рівним дзеркалом дніпровської води. Край був чужий — Україна завжди була чужа. Чотириста років. Поручник із ненавистю увібрав у груди повітря. Хамство. Їм було просякнуте все навкруг. Воно парувало із землі і розтікалося у навколо. Тупе, вперте, кровожерне хамство. Двісті років безперервної різанини. Край козаків і гайдамаків. Край смерті і химер. Поручник ненавидів Україну, ненавидів настільки ж сильно, наскільки й любив. Він розумів, що вже ніколи не зможе жити без п'янкого повітря цієї країни і без розлитого в ньому гострого почуття первісності...
— Хорунжий! — крикнув поручник, — накажіть готувати для гайдамаків палі — занадто багато честі для них буде подорожувати до Кодні!
— Чуєш, брате? — ляхи для нас стовпову смерть готують... — майже весело сказав отаман Крук, прислухаючись до одноманітного грюкоту сокири за вікном.
— Еге ж, це діло вони люблять — щоб якісь бідолахи на палях посмикалися, — спокійно відповів йому Трохим. Із цими словами він спробував примоститися зручніше на підлозі, підібравши тяжкий ланцюг, яким був прикутий до стіни.
— І люльку десь загубив, поки по хащах дерлися, — із жалем сказав Крук, потираючи розсічену шаблею руку і роз'їдені до крові ланцюгами литки. Він подивився у віконце — повний місяць понуро пірнав у сизо-фіолетових хмарах.
— А чи не зарано ми попалися? — немов сам себе запитав Трохим.
— Не зарано, а задурно... смерть козацьку прийняти ніколи не пізно — хіба що тільки мало ми вражою кров'ю святу землю окропили...
Трохим згадав спалені костели і вирізані містечка. Він помовчав і уважно подивився на Крука: йому здалося, що очі отамана хижо блищать у темряві. Трохим підняв руки і брязнув кайданами:
— Може, помолимося, отамане? — сказав він, тоскно дивлячись на темну стелю — вона нависала зверху, немов кришка домовини. Сокира перестала тесати, і почулися глухі удари об залізо.
— Шпиль наверх набивають, — із зацікавленням повідомив отаман, — дивись — дбають про нас, не на простий кіл насадять, а із залізним верхом.