Заложна душа
Шрифт:
"...І сказала тоді мені баба Зеленчиха: — "Лізь до черева кобили — і знати будеш, що із тобою на тім світі станеться..."; скинула я із себе одяг, а була я тоді молода і прегарна, і тіло в мене дівоче таке свіже й струнке було — ну як твоє зараз"...
...Відьма обвила мотузкою стан дівчини і накинула їй петлю на ноги. Тепер Оксана не могла й ворухнутися, з розпачем відчуваючи, як навколо колін і литок боляче стягується сириця...
... — Одяг я з себе скинула і на Зеленчиху озирнулася, але замість неї скривавлене личко Михайлика узріла — як його мертвого із шинку сусіди привезли, а він гордий був і слів образних
...Відьма сиділа біля зв'язаної Оксани — руки старої скручували навпомацки вузли, а червоні очі дивилися кудись у стелю:
— Впала я туди: світ вмер, а я наново народилась. І впилися у моє біле тіло черви й гади, а я і кричати не могла — і смоктали життя з мене жаби водяні, а щури отруту вливали, і народилась я, але із знанням чорним у душі...
...Хваткі пальці перегорнули Оксану на спину — над сірим від жаху обличчям дівчини схилилося перекручене спотворене обличчя з гачкуватим носом, червоними і глибоко запалими очима. Від колишньої Одарки не залишилося і сліду — зіниці глибоко запалих очей безперестанку бігали по стінах, мертво-жовте обличчя перетинали глибокі зморшки, а з покривленого чорного роту виривалось сморідне дихання. Жорсткі пальці сковзнули по спітнілому обличчю дівчини.
— Яка ж ти гарна, дівчино! — заскрипів співчутливий голос.
— Облиш мене! — спробувала вимовити Оксана, але з її губ вирвався тільки кволий стогін-плач.
— Так і ти невдовзі заново народишся, але тобі тяжче буде, бо я для ночі з'явилась, а ти зі світла денного народжена для Нього з'явишся... А я не знаю, чого він саме тебе шукає, тільки знаю, що кращої дівчини земля наша ще не носила, тому в цьому і прокляття, і щастя твоє...
Відьма замовкла і чуйно прислухалась до темряви:
— О, недаремно я тебе сповила — здається мені, твої рятівники з'явилися!
З тими словами холодні пальці натиснули на обличчя безпомічної Оксани, і дівчина з огидою відчула, як у її розщеплений від болю рот пхається скручена ганчірка. Все її тіло пересмикнув гострий приступ нудоти, Оксана востаннє спробувала рвонутись, але не змогла навіть поворушитись...
... — Егей! Відчиняй, стара шкапо!
— Що ж вам треба, ясні соколи?
— Бачу я, що ваше село від чуми виздихало — чому ти, стара, залишилась?
— Не хоче мене смерть брати — таку немічну... Ось ти, такий козак здоровезний, їй у нагоді станеш...
— Ти диви, Остапе, ще й жартує... Мо', перехрестити її домахою, братчику? І хата у неї дивна — на стрісі чорна ворона кряче...
— Та цур їй, слухай, бабо, — якщо бачила Оксану, чи, не дай Боже, їй якесь лихо учинила, я тебе у власній хаті спалю — шаблею присягаю!
— Та їдьте вже, соколики — нехай вам Бог помагає...
...Тупіт коней щез вдалині... Оксана відчула, як сльози розпачу покотились по її обличчю.
23. Палац
...На міській ратуші годинник вдарив у дзвін, відбиваючи четверту годину дня...
...Дим низько, немов неприродний страхітливий туман, стелився по вимерлому місту. Давно вже вмерли
Остап зіскочив із коня і підійшов до кам'яного хреста, — похилений та обплутаний зеленим плющем, хрест набурмосено очікував наближення Остапа. На ньому ледве читалось:
"Упокой душу мятущу раба Божого Якова Горлача, полковника й намісника міста Булавного, преставленого іюня 1710 року."
Пагорб під хрестом майже зрівнявся із ґрунтом, здавалось, його вже хтось намагався розрити. Невідомо тільки — зверху чи знизу...
Все просто — до заходу сонця залишилось ще багато часу — треба тільки розрити могилу, витягти звідти кістки або що там залишилось від Живого Мерця і прохромити його груди, чи що там залишилось, осиковим кілком, який завбачливий Давило тягне у тороках через весь Степ.
Навколо брунатна земля поросла дрібними кущами і покручене гілля стелилось сіткою під ногами. Остап озирнувся на палац — вікна були старанно забиті дошками. Висока стіна, колись пофарбована на жовте, частково облупилась і біля дверей виступила рожева цегляна кладка. Здавалось, що з обличчя людини зірвався клапоть шкіри, оголюючи криваве м'ясо, обплутане жилами.
Палац посміхався.
Остап взяв заступ, підхоплений на подвір'ї покинутої хати і вдарив у суху землю...
...На міській ратуші годинник вдарив у дзвін, відбиваючи п'яту годину дня...
— Здається докопали, — голос Давила був втомлений. Над бруствером викопаної могили з'явилося його запилене обличчя. Він виплюнув землю і кивнув головою, немов запрошуючи товариство до могили. Остап піднявся, обережно вибив люльку об каблук чобота, повів плечима і зазирнув у глибину — Давило гордо стояв на тяжкому дубовому верху домовини. Остап стрибнув до нього, і дубова дошка під чоботами глухо й незадоволено гримнула.
Остап підняв очі — зверху, перехилившись через насип, дивились Чіпка, пан Вербовський і Трохим; над ними, у задимленому небі кружляли круки.
Давило, тим часом перехрестивши домовину, підхопив шаблю, протягнуту Вербовським і підчепив край віка. Щось тріснуло, з краю дошки полетіли, розсипаючись на іржу, цвяшки й пил. Остап підхопив верх за суху деревину і потягнув на себе. Та важко подалась угору. Давило про всяк випадок підняв клинок, готуючись розправитись із будь-якою кількістю мерців... Але він відсахнувся і, може, вперше за своє життя, відчув, як горло стискає бажання розпачливого крику. На дні домовини лежала дівчина. Неприродно біле тіло ледь прикривав роздертий одяг — очі і рот, застиглий у нелюдському крику були засипані могильною землею, руки з розчепіреними пальцями і обламаними нігтями тягнулись по допомогу.