Замість крові
Шрифт:
Знаєш, Джанніс, я ніколи не дізнаюся, чого ти насправді хотіла від життя, від чоловіків… Мені нещодавно телефонувала анонімна дєвушка з центру соціальних опижджень (опитувань? досліджень? чого? кого? навіщо?… я давно вже не сподіваюся, що це телефонуєш ти, Джанніс, і, віриш, без надії якось спокійніше, легше жити, коли нічого й нікого не чекаєш). Отже, ця дєвушка воліла, аби я обрав один із наступних запропонованих варіантів: 1. Ви можете собі дозволити купити все, що завгодно; 2. Ви лише іноді можете собі дозволити купити щось дороге; 3. Вам вистачає грошей тільки на їжу та одяг; 4. Вам не вистачає навіть на їжу. «Люба, прекрасна, соціально недосяжна телефонна феє!
– відповів я, - якщо я оберу та реалізую пункт номер один, то мені неконтрольовано довго потім доведеться виконувати останній пункт… але, теоретично, за тривалості людського життя, скажімо, у тисячу років, я встиг би виконати всі пункти у будь-якій послідовності!»
Брати й сестри! Це все улюлюки! Це пастка хтивого ґнома! Це заміна імпульсів паралельними лініями. Психологія страуса «Мене немає вдома!», коли кошлатяться телефонні й дверні дзвінки в голові актиніями. Актинія газу всю ніч на кухонній плиті. Горнятко - викинутий на пісок штормом човен. Зателефонувати всім, хто не зміг додзвонитися, маєш собі на меті, й до ранку тим моторошно вогким маразмом буваєш повен. Чатуєш на цифри годинника. Медитація на дві, які щосекунди пульсують, крапки. Раптом прокидаєшся ввечері… Абзац! (накреслено комашиною лапкою у нетрях свідомості…) Таки ти - людина – страус. До біса! Ті, кому припекло, знайдуть спосіб… Їхня кількість, натомість, реально
6. Dead Can Dance, або колишніх не буває
… ет цетера ет цетера. Такої маячні й ґотичних запльотів ще сторінок п’ять. Помаранчеве неподобство. Наркомани - вони як діти: коли я врешті перемкнувся на довколишнє, Ципа саме перебувала у розпалі відходнякової метушні. Виявляється, години дві, як вона перевдягалася по черзі в усі наявні в неї прикиди лише для того, щоб сходити в маґазин через дорогу. Спочатку їй хотілося вдягнути легку літню сукню, але потім вона вирішила, що має досить покоцані труби задля такого дефіле… Якщо ви бачите влітку на вулиці людину в глухому чорному вбранні з довгими рукавами, в сорочці або сведрі - знайте: це - наркоман, який мусить ховати свої поштрикані руки, якому завжди холодно, який зачохлюється від усього світу… Дзвоніть в міліцію, калатайте в усі дзвони, викликайте бригаду здоровенних педріл-санітарів («так вот ана какая, настаящая мужская любовь!»), рятуйте своє незалежне рагульське суспільство - мертвому припарки… Чутки про мою наркоманію дещо перебільшені метелики це надзвичайно корисна справа якщо треба відкласти її назавтра до наступного накладу покладу попиту знижок погоди на лоні природи я марю я мрію чутки - невичерпна порода скажімо як далматинська амйоба чуткам також украй необхідно множитися плодитися й покращувати лібідо… базар – вокзал… життя - це ні фіґа ніякий не театр, життя це - вокзал, базар… «Пачьом, бабушка, ваша пєчєнь?
– Нєдорого синок!
– А свінная?
– Ах ти ж урод, а ну іді атсюдова, я січас міліцію пазаву!…» Кличте, кличте вашу міліцію! Я люблю спілкуватися з мусорами, особливо москальськими, або у старокиївському РОВД, а ще люблю їздити на тролейбусах і слухати балачки пасажирів: «… ну шо вчора… наварили картохи… випили водки… поїблися…»
Ледве ми з Майком витягли Ципу (а заразом і себе) з цього тупика, як минуло промайнуло ще казна скільки часу… Але попри все, зокрема й те, що ґвинт - наркотик відверто безжальний, без опіюшних оман, жорстокий, крижаний, кристалічний, - це була наша маленька утопічна кишенькова ідилія аксолотлів.
І ця ідилія не могла тривати довго, як взагалі будь-яка ідилія. Неможливо дати усім все, бо всіх багато, а усього - мало! Закінчився розчин. Закінчилися реактиви. Обламалося все. Почалося парення видобутку.
Тоді панувала утопічна наркокультура, і про наркобізнес можна було тільки дізнаватися з шедеврів американського літературного та кінематографічного андеґраунду («Праця бариги - один з видів комунальних послуг» - Барроуз, «Джанкі», наприклад…) Зараз вже все йде як годиться: гроші - товар - гроші. Товар - у бариг, гроші - у «братви». «Правильні пацани з панятіями» нарешті мають безпосередній, ухвалений в усіх цивілізованих країнах вихід на наркотики. «…популярність психоделіків впала так круто, - писав Хантер С. Томпсон за добрячі двадцять років до нашої появи на толоці, - що більшість основних пушерів вже не штовхали якісну кислоту й мескалін, за винятком послуг особливо важливим клієнтам: здебільшого пересиченим наркодилетантам під тридцятник… стимулятори наразі не в моді. Метедрін на ринку 1971 року майже така ж сама рідкість, як чиста кислота або ДМТ…» Наркокультура вимерла, як мамонт разом зі своїми шакалами. Закон джунґлів. «Хай буде з вами Господь, свині!»… Мікстуру від кашлю «Солутан» давно знято з виробництва. Щоправда, з’явилася «Зестра» (га?! найменнячко… Джон каже: «Ваша машина - у третій пачці «Зестри»! Безпрограшна лотерея!»), або - на крайняк - «Флюколд», з якого виходить «псевдік» - псевдоефедрін, дзеркальна формула з вивернутим в інший бік бензольним кільцем. І ми - всі, хто залишився на цій планеті й цивілізувався, - проживаємо тепер другу - дзеркальну - половину свого життя. Хоча мені зараз здається, що обидві половини були з від самого початку псевдожиттям, метушнею серед викривлених дзеркал, істеричним шалом молекул під ударами електрошоку. Все зайшло у безвихідь, вибух шістдесятих нічого не дав би, якби й стався вдруге: кардіограмна передсмертна лінія Андеґраунду - прутень о двох кінцях - має зростися обома кінцями в стрічку Мйобіуса (і якщо ти такий Гуру - сам у себе відсмокчи!). Доки тусуєш бруком у риштуваннях своїх ілюзій скарг надій фантазій неначе якесь архітектурне диво засране котами й панками на реставрацію якого міськадміністрація роками не дає бабок а маніакальні терміти будівники офісів і збудники ковролінової та металопластикової епідемії чомусь не звертають на споруду уваги ймовірно саме через архітектурну зарозумілість конструкції час проноситься як реактивний літак і його вистачає лише на смерть перетворишся на купку брудної обісцяної цегли так і не дочекавшись інвестицій у свою неповторність звуки підкрадаються в ритмі вітру до скелетів дерев чорних як народження джазу втратити набагато важче ніж це видається на перший погляд надто коли дуже довго тримаєш в обіймах химеру тиша ніколи не сягає нульової остаточності а море не вийде за межі кола зоряною крейдою накресленого ми думаємо що вдень тіні ховаються від сонця а вони ховаються від людей як люди від ночі…Періодично ти звертаєш увагу на те, що зуби твої несамовито стиснені так, що аж тріщать, але з тим годі щось вдіяти - щелепи зводить аж у скронях гуде. «Ґвинт - психостимулятор амфетамінової групи, призводить до незворотних змін у психіці», - прочитав я в тижневику «ПіК» від 14 - 20 квітня 2000 року в статті «Алхіміки нашого часу», підписаній якоюсь Ніною Хаґіною. Підзаголовок був не менш пафосним: «Боротися з концептуальною наркофілією може тільки смерть». Чому б це раптом? Я підозрюю, що за претензійним ПСЕВДОнімом ховається моя ненаглядна пташка Джанніс! «Незворотні зміни в психіці»? А хіба життя саме по собі не є суть перманентною, невпинною, неухильною та незворотною зміною психіки? Життя це, як на мене, - найважчий наркотик, і є немало тих, хто зумів зіскочити з нього. Дехто, я навіть сказав би, нездало беркицьнувся. При чому раз і назавжди за неможливістю повторних рецидивів…
Я не хотів зістрибувати з життя, але однієї умовно прекрасної миті я вирішив зістрибнути з ґвинта. Для мене це було майже рівнозначно. Ти так швидко звикаєш навіть до природно алкалоїдного світосприйняття, що на відходняках світ іноді здається тобі яскравішим, ніж зазвичай, принаймні дуже дивним і несподіваним. Але передбачуваним: яскравість та контрасти - швидкоплинні. Всі ми переживали сплески захоплення здоровим нетоксичним способом життя на ранніх стадіях занурення в Систему… Я чітко усвідомив і пройобаний Крим, і дахозривну пожежу в Сімеїзі, й просовану «Молодість», і втрачений жовтневий ель з дикого хмелю - сутінки, суцільне міжсезоння… Простір утворює порожнини у вигляді контролів на одежі час провалюється в плями венозної крові коли веселий строкатий натовп перебуває в очікуванні пиятики музика видлубує порожнини у просторі й ці дірки повільно заростають тютюновим димом перебуваєш в очікуванні чогось неочікуваного маєш при собі запас кишенькових альтернатив жодна з яких не заповнить і найменшої порожнини цього шаруватого губчастого простору «Хто чекає каву?» «Можна прибрати вашу попільничку?» маєш презерватива? можна зробити повітряну кульку одна з альтернатив - заплямований контролями простір божевільні очі на вишкіреному роялі потік невпинного болю багаторазові свічки ха-ха очікувана неочікуваність можливо все буде інакше? інакшим стосовно чого? коли ти згадуєш небо виникає потреба рейок що заводять в тупик серед люцерни й волошок де простір тремтить від цвіркання коників й рибалить дух Рея Бредбері а у траві чекає загорнутий у плівку сніданок… Вічна… одвічна Молодість у крапельниці кіноплівки відроджувана щороку в реанімації кінокамери на операційному столі екрану немолоді почвари хапаються за альтернативну клоновану молодість на тиждень їм вистачить алкоголю! Прощання з недопалками - надто потужний струс покаліченої жебрацтвом свідомості - я не люблю, коли ці добрі, зморені тьоті приносять мені чисту попільничку і ставлять її на порожній від кави стіл. Мене від кіна й сиґаретного диму нудить, але я ковтаю й те, й інше шаленими дозняками, допоки червона карета о шести страусах не відвезе на звалище радіотехніки, телевізорів та автів мої мікросхеми - труп розладнаної свідомості… Чорно – біла ретроспектива байдужих серцю миттєвостей, де спалахує раптом розмитий колір моря - Cantando la vida - ноги, обціловані артритом, викреслюють на зернистому піску басові ключі пісні для сліпих; стара, як усі ми після смерті, жінка пірнає, плавуча ґумова дупа, виспівуючи пісню про кохання: без купальної шапочки вона виглядає краще; пісня ремарка… море - всюди море… всі знають, як я кохаю тебе, моє кохання - як море, це мій власний імпровіз а ля самотнє «караоке на Майдані» посеред ночі з баяном замість мікрофона… VHS – око шинкує людей на кадри в розмитому просторі невиразних років: брейкери на Арбаті, старий одеський гармошечник – блюзмен зі своєю колекцією ментального роуді, вичовгані платівки та гроза на двоспальному підвіконні; прадавні башти, мости, дзвіниці й сходи Праги, яку я бачив уві сні… Тимчасове виснаження організму перед черговим кінематографічним запливом: «Молодість хворевер!» - єдина думка, що курсує, наче річковий рейсовий «лапоть» з правого берега на лівий і назад… кого побачу, кого не побачу… привітання, фотки й обіцянки… обіцянКи – цяцянки, не плач, лялю - бухі кінематографічні почвари Періоду Цегли й Бетону того не варті! Що важить їхній трьоп у вікових переймах здаватися світськими левами перед другокурсницями театрального інституту імені КарпенкА – Карого! Забудь про деґустаційні ретроспективи Віма Вендерса, Франсуа Озона, Ер Джея Оссанґа й Джармена, Ксюхо, - на «Молодість» привезли GIMME SHELTER братів Майслезів! Ґвинтокрил KSFQ… масова істерія, благословенний психоз… червоні троянди, люди - наче мавпи на риштуваннях… «Хтось штовхнув Міка!!!». Rolling Stones у вирі ґвалтівних криків Янголів Пекла: «Ми вас розхуяримо!»… Радіослухач у прямому ефірі: «…ми не потребуємо жестів Джаґґера за п’ять копійок!»… старенький Альберт Майслес перед ущент заповненим Червоним залом Діма Кіна: «…ми приятелювали з Grateful Dead… вони полюбляли розчиняти різні наркотики у вині… якось я того вина скуштував… мені розказували, що я з’явився на сцені в апогеї виступу Роллінґів й обблював усе, але якщо ви мене спитаєте, що це був за наркотик, я відповім: запитайте у Grateful Dead!». Не журися, не плач, Ксюхо: гарантії, страховки, повільний блюз еспешіалі фор ю, обкурені трепетні лані, не такі вже, до речі, й малолєтки… і Антон Яковина перекладає все як тре’, а «любов» - як «любофф» та «лов» разом… так не буває в наш час, і більше ніколи не буде - не сподівайтеся, гіпі не воскреснуть… Знову по колу попри отруйн о- кислотні індійські мультики з лямпочками та пластиліновим сяйвом, боже! кондовий американський трилеризм закрався підступно вже й у європейське студентське кіно: в курсових роботах нема порятунку від продюсерів, а ти все очікуєш на неприйдешні зустрічі з ксерокопійованого минулого особистої історії сподівань на лотерейну винятко – вість спілкування… відчуваєш себе духовним асенізатором: «Чищу пальта, взуття, кишені й карми! Плюю в душу! Ітс і ізі ту кіл а ніґер, міста’!»… ти все ніяк не втямиш, чому вони всі поїхали дахом на маґії, чому та маґія відгонить каламутною водкою, обкінчаним баблом та шоубізом… ти не хочеш повірити в комерцію та корупцію європейського кіна так само, як і в мізерно – глобальні мутації довколишнього побуту, мамо! невже це направду - їздець! невже геть усім сподіванням? На які з-від початку не робилося жодних ставок… брудні букмекери повсякдення, я вас запитую, «де, блядь, коні?!», де, курва, мамонти й верблюди, і чому солодкаві « Cap ta in Black » для мене досі відгонять травою, останнім осіннім врожаєм, що напився коньячного сонця на межі арктичної байдужості столичних сезонів? Що ти верзеш, суко, шиз нута мати моєї осені номер двадцять вісім - можливо, вона не помре, як усі попередні, звідки ти знаєш?! Може, вона виб’ється в люди й засліпить софітами Дім Кіна! Це - все про моїх батьків. Я нічого більше про них не знаю, окрім незначного факту: вони зачали мене випадково та від нудьги, їм хотілося спати, коли вони трахалися… але, можливо, вони трахалися під The Beatles, й за це я люблю цю музику: сподіваюся, саме вона витягла мене зі Всесвіту і вплутала у всю цю планетарну прутонину, інакше - що ще?…
Сходи - Мекка… Соковита зелень пагорбів у льодяниковому сяйві травневого західного сонця… У конопляному драбадані ми із Джанніс танцюємо з плеєром (Дорз) - по одному «вуху» на кожного - на горішній площадці Сходів, опромінені помаранчевим світилом… з боку, напевно, маємо дикий вигляд… Музика вибухає на межі виднокола, дифу- зіює із сонячним медом, затоплює увесь світ… Чому люди не живляться сонцем, як рослини… якби люди живилися сонцем, як рослини, сонця вже не стало б… Джанніс у своїх зелених окулярах і для неї все смарагдове, немов у казковому акваріумі… то для неї - то для мене, коли відбираю окуляри… цілуємось, переплітаємося… she was a princess queen of the highway he was a monster on the road… Хіба це було? У глибокому наркотичному дауні минуло либонь років півтора-два, хоч мені здавалося, коли я раптом згадував про міфологічне існування міфологічної Джанніс, що минуло декілька тижнів. Виявляється, я не бачив її майже два роки. Й побачив саме тоді, коли остаточно вирішив «розґвинтитися». Їй, бач’, раптом закортіло ґвинта! Вона, мовляв, нікого з ґвинтової тусівки не знала накоротко та нікому, окрім мене, не довіряла. Вона, мовляв, знала, що я ніколи не зроблю їй якоїсь фіґні й не підсуну лівого розчину! І… - як це класно (!), що вона отак випадково мене зустріла! У мене заворушилося на голові волосся, бо я відчув з цілковитою переконаністю: знову таки, варто їй було захотіти, щоб я з’явився з чистенькою одноразовою штрикалкою, наповненою чистеньким (завжди - одноразовим!) розчином - на тарілочці з блакитною облямівочкою, як я - сам не знаю як!
– таки з’явився перед її скурвині очі! Вона навіть не шукала мене. Їй просто захотілося. Й саме через це ми зустрілися через сотні проштриканих у космічний вакуум днів. Зустрі- лися на Дерев’яних Сходах так, ніби вона вчора повернулася з Бердянська, а я прогуляв лекції.
Вона говорила й говорила, базікала та патякала, тринділа, пизділа і теревенила, ґавенділа, джерґотіла і плела якісь бздури, і грузила мене, грузила, розказувала, розповідала, оповідала: про себе - все, що мене не цікавило аж ніяк. І в такий спосіб за якусь годину-півтори-дві заповнила до останньої миті скелетами подій всю цю майже дворічну часову могильну вирву, яка спливла крізь умовний простір поза моєю повсякденною увагою людини, що проживає день у день від ранку до ночі, від сну до сну. Я не спав більшу частину цього часового відтинку, я важив близько сорока п’яти кілограмів (тішив свою кишку лише тоді, коли згадував, що організм хоча б періодично потребує якихось інших органічних сполук: весь хавчик нагадував пінопласт, і ковтати його було неможливо навіть з рідиною: «свєжо пітаніє, да сєрітся с трудом»), я миттєво піддавався станові неконтрольованої аґресії, я нічого не пам’ятав, окрім замкненого кола Процесу, й усе це ще кілька годин тому видавалося мені лише двома-трьома невиразними тижнями ґвинтового марафону… Джанніс повернула мене у своє життя, повернула мені нормальний загальнолюдський відлік часу, за що я ладен був її вбити голіруч. Я ненавидів її чистою ненавистю істоти, у венах якої тече 1-феніл, 2-метиламінопропан.
І я подумав: «Ах ти ж курва! Ти хочеш ґвинта?! Буде тобі, суко, ґвинт! Найчистіший, найякісніший! Адже я - «єдиний, хто не зробить тобі якоїсь фіґні та не підсуне лівого розчину»! Буде тобі й двісті двадцять вольт з внутрішньовенним вигнанням Диявола, й безсоння, як у Петрика П’яточкіна, тільки рахувати будеш не слоненят, а куби! Буде тобі й клізма - тупикова гілка еволюції баяна, коли не знайдеш тари для розчину! Будуть тобі попечені труби й дороги в мозолях! Будеш ти собі той ґвинт прямо в мозок совати, коли під пахвами та в паху (не кажучи вже про всі руки й ноги), та на стегнах вени закінчаться! Я тобі зроблю, сучко, кришталеву, блін, кулю прямо в мозочку, тільки сама її будеш звідтам виколупувати!». І я навіть не сказав їй, що вирішив зістрибувати…
Приватні будинки пускають коріння у кволий безплідний ґрунт, обростають помідорами та картоплею, вирощеними на могилі урочища, дбайливо заповненого кількома вантажівками автомобільних покришок, притрушених гноєм… художньо виконані з автомобільних шин, вритих до половини в землю, ґумові паркани оточують ґумову ідилію. Колеса не хочуть гнити у ґрунті, а ті, що над ґрунтом - охайно пофарбовані олією в кольори Незалежності… рослини ростуть на ґумі, не сруть і не серуть… ґумовий простір табуйовано фанерною табличкою: «НЕ СІДАТЬ!». Слоненята на камінній полиці - вже декаданс… Дозріли коноплі, хоч мало яким дозріти дали піанєри, коноплі дозріли: осінь у відключці скурила до пальців літо. Обвуглені пальці дерев ще палають вуглинами мертвого листя, а гіпі останні коноплі збирають у свої строкаті торбинки. Три дні до зими: вересень, жовтень, листопад. Час підсідати на ґвинт…