Замість крові
Шрифт:
– ?!
– Підвищилася здатність мозку до скручування й згортання.
– А-а-а… Ага. В роті - кака, в голові - вава, а гроші Бабай забрав!
– Штибу того… альтернативний варіант: засоби пересування в просторі позачасу й фальшивих реінкарнацій?
– Йой! Забракло спогадів про неодмінне майбутнє?
«Дата батона - на кришкє батона».
Я не відкрив вам маленької пекельної таємниці: увесь цей час у моєму наплечнику лежав щоденник Джанніс. Під час якоїсь чергової пиятики ми вдвох пішли в кущики злити конденсат і, вибачте на слові, посрати. П’яна Джанніс спочатку довго з матюками видирала аркуші зі свого зошита, жмакала їх й підтиралася, а потім й сам зошит кинула на землю, процідивши: «Лайно до лайна! Рукописи не горять, зате в гівні тонуть!» Я підібрав той зошит - на щастя, Джанніс не влучила ним у власну купу - й запхав за пасок між джинсами та животом, опустивши футболку. Я справді гадав повернути його Джанніс, коли вона протверезіє. Але потім почалася вся та маячня з відчуженням, наступними пиятиками й хлопчиками на могилах, і я вже не знав: чи викинути його, чи просто пхнути їй до рук якось при нагоді. І зараз, коли я трохи оговтався від своїх довбаних одкровень невідомо про що, я раптом згадав про цей зошит, трабл вмить вирішився якось дуже просто: якщо Джанніс (висловлюючись трохи фіґурально) сама втоптала його в лайно, то чом я маю дотримуватися якихось внутрішніх заборон та ідіотських законів сумління, взагалі паритися з цього приводу? Я міг би прочитати
Зелений саунд:
Ґітара безмазівка:
Падає місяць крилами всередину себе
Відраза до тіл ким би вони не були
Відраза до всього що здатне
Продукувати лайно та сміття
ПЕРКУСІЯ:
Сухе торохкотіння сну
Шпаківня ілюзій на ламкій стеблині
Безлад безладового басу:
Рослини цього не роблять ніколи
Рослини не здатні продукувати лайно та сміття
Рослини не смітять і не серуть
В рослинах немає кишок і бруду
Рослини не смітять і не серуть
Рослини цього не роблять ніколи
К л а - В і ш і:
Моя земля вистелена квітами кольору крові,
Моя земля вкрита плодами квітів кольору крові -
Вони шурхотять, шепочуть шумовинням,
Лишають по собі сни, мов лайно незламних тортур нічного диму, розчину чи смоли
Кольору лайна та смаку сміття, й на дотик - бруду
Мертвий вокал:
На голому Полі Див
Мертвий лежить Буратіно
Кружляє над ним зграя дятлів…
ЄВДОКСІЯ йде полем й бачить дерево з вагіною. Вона опускається на коліна, обіймає дерево й шепоче в отвір, як у вухо, як у мушлю, як у пригорщу: «Коли ніч згорне крила, коли місяць захлинеться крилами, коли настане найтемніша мить Гекати, приходи й встроми себе так, як увійшов би в мушлю, так, як взяв би жінку, туди, куди мої слова зараз входять без спротиву та жалю, без спогадів та пожадливого бажання привласнити те, над чим не маємо влади. Прийди й зроби це, вилийся в дерево так, як мої слова виливаються в нього. Стечи, як слова стікають, до краплини. Ти прийдеш уві сні: якщо відчуєш, що не вистачить сили повернутися, зірви один листок і тримай під язиком, як тримав би мушлю, як тримав би мізинець лівої руки коханої. Прийди й увійди у дерево, і знайдеш ту, що тримає під язиком твою спрагу. Якщо відчуєш, що не можеш, не хочеш повернутися, зламай гілку, що праворуч найтонша, й виколи очі. Виколи собі очі й вилийся в дерево. І не буде тобі ні болю, ні страху. А буде тобі спокій і щастя. Прийди уві сні, коли ніч згорне крила, коли місяць захлинеться крилами, коли настане найтемніша мить Гекати, й зроби це!» Дерево стає теплим, мов тісто, шкарубка кора - шовкови с тою, мов шкіра… Крізь вії Євдоксія бачить дельтаплан, що опустився на поверхню пустелі. Легкий вітер перебирає пісок, немов розпущене волосся. Євдоксії не важко опинитися під крилами дельтаплану - досить лише пильно на нього подивитися. Дельтаплан сам поринає в течію повітря - варто лише подумати про повернення. Євдоксія прокидається під ранок, відчуває свою вологу й засинає з теплою усмішкою Без сновидінь, бо за вікном вже сіріє. Це сріблясті крила дельтаплана за шибою.
Все було покреслене якимись нерозбірливими нотатками на кшталт: «Я змерзла, але не хочеться рухатися. От ми вирушимо зараз, і всі люди будуть перти обов’язково нам назустріч, навперейми. Ми будемо йти, наприклад, на Схід, а вони всі - у протилежному напрямку, на Захід. Жах! Тільки встигай вивертатися з – під їхніх торбів. Бетономішалка! Торба party… Залізні нерви треба мати. І реакцію, як у боксера…»;уривками з конспектів; сторінки дві було замальовано очима (завжди лівими) й кавалками жіночих тіл a la Push kinN (ніжки, профілі, бюсти, сіднички, ручки) та ще - кількома майже по-школярському ретельно- незґрабними, напрочуд кострубатими чоловічими торсами. Ніби Джанніс раптом засоромилася себе самої (чи можливого Спостерігача?) свого підсвідомого тяжіння до зображення частин жіночого тіла, які виходили легко, граційно, сміливо, як у справжнього художника, й присилувала себе до зображення того, що вона свідомо так любила - тіла чоловіка? І малюнок вийшов схожим на дитячий, напруженим та штучним. Далі все також було покреслено вздовж та впоперек незбагненними рослинами, очима, кавалками жінок, рибами й особистими підписами… ще далі йшла перемальована з мапи автошляхів України траса до Криму: до Одеси, далі - на Миколаїв, повз Херсон - до Вірменська, на Джанкой (поруч з ним - виразно - FUCK!) - надто схематично, аби нею кудись могла доїхати людина не обковбашена вщент… кілька віршів Моррісона англійською… Й - нарешті - цілий шмат роздумів, які вже беззаперечно доводять її володіння наміром ситуації!
5. ЗМІНА СИНТАКСИСУ В НАПРЯМКУ ДО…
Ми обоє знаємо, що хотіти людину (одне одного) нам не можна. Не тому, що хтось із нас (або ще хтось третій) - вампір. Ні, жоден із нас не є вампіром. Принаймні в мить спонтанно довільної зміни синтаксису. Але коли я хочу, то уявляю напівтемне купе потяга й силу, яку скручує в спіраль відчуття клаустрофобії, покрадьки наближається. Кожен із нас тамує бажання незначними діями в межах звичного синтаксису за домовленістю. Неможливість віддати руки рукам, вуста - вустам, щоки - животу, де жевріє пупок; язик - схованкам міжніжжя, що вже не являтимуть собою таємниці, позбавлені одягу, а - лише бажання… неприховане, вибухове, пекельне, яскраве, ніби якась гостра екзотична страва. Ця неможливість - титанічне синтаксичне породження (сталий набір певних - не зовнішніх обставин, а внутрішні ніяковість, недовіра, страх) доводить до сказу. Лише погляди, перехрещуючись не випадково та все рідше, народжують іскру. Іскра падає на коліно. Робить маленьку охайну дірочку в джинсах. А в повітрі загусає дух електро зварювання. І це не лише наша, лише не наша, не лише наша, лише наша не - хвороблива уява перетворює на вампіра чорну каламутну шибку, по якій розгвецьгано ліхтарі нічних станцій та вокзалів. Шиба смокче драглистий погляд, прозорішає, червоні краплі на шлаґбаумах за нею проносяться навспак. У похмурому просторі, позбавленому музики. Справді дивно: жодна музика не звучить, ніби потяг - привид, що занурюється в губчастий шар туману та хмарної мжички. Підживлений прокволими поглядами у непрозорі вікна. Нарешті - пекельне полум’я інопланетної ніжності кольору ранкового моря. Тіло бачиться з висоти чайчиного польоту - воно, ніби осердя в могутньому дереві іншого тіла, коріння якого, й гілля, й усі його паразити та сапрофіти проростають усередину, огортають зовні, про – штиркують наскрізно із соковитим звуком зітхання «сі». Метаморпози. Я попередила, щоби він не дивився на мене, коли мене там не буде. Але він, звичайно, не послухався. Тепер ось має… що сталося? Те, що з мене вийшло, налякало його до всирачки. Я не могла тоді цього зупинити, не могла й контролювати, часу у мене вистачило лише на те, аби попередити його, щоб він не дивився. «… Я самотній, немов дерево, ув’язнене в іншому дереві… Це були вірші, яких ніхто ніколи не писав…»
«Я самотній, немов дерево, ув’язнене в іншому дереві…» Знайомий стан… Ти пам’ятаєш, Джанніс, коли ми познайомились, я вчителював?! Безпосередньо перед тим мене ганебно поперли з екскурсоводів, бо я втирав отарам іноземних туристів, що мізерна барельєфна компанійка на меморіальній дошці (насправді присвяченій якомусь засіданню якогось революційного штабу), вчепленій на стіні будинку чи то дитячої творчості, чи то якихось інших дитячих тортур, саме навпроти нашого жалюгідного Самсончика, називається «Братва за пивом» (до речі, вперше тих козлів облили чорнилом я та Елам, відтоді їх періодично відчищують і періодично знову-таки обливають фарбою чи смолою), а також багато інших цікавих шняг, жодним чином не пов’язаних з офіційною історією міста-героя. Тож я змушений був викладати в середній школі English! Здебільшого, щоправда, за «The Beatles». Наприкінці чверті мене, замордованого жорстокими відходняками після пива з димедролом, дітки тішили тим, що усім класом співали «Yellow Submarine»! Навстоячки, неначе під час гімну Радянського Союзу! Одне мажорне дитя всю чверть проїздило з папіками по закордонах, «Yellow Submarine» не знало, а на поставлене мною запитання про улюблену групу відповіло «Ласкавий май»! «Два» у чверті без права на помилування! Я задавав діткам писати три сторінки слово September, а сам у напівсні втикав у небо за шибою й від згадки про тебе, ще сонну, голу серед жовтувато-сірих пожмаканих простирадел у нашому розхристаному ліжку, про те, як чорне кошеня Фестер залазить до тебе під ковдру… у мені все піднімалося, як прикордонник по тривозі. Що ти робиш з Фестером? Що ти дозволяєш йому робити з собою? У нього такий шерхлий язичок, він такий пухнастий, весь чорний… я закрию його у карцері - виберу найменший з трьох бонґів, і він сидітиме під тим барабаном, всередині, доки я… я отямлююсь: дитя стоїть біля мене, здається, не вперше повторює: «Максиме Олеговичу, я не можу писати - у мене вена болить», і я абсолютно рефлекторно зойкаю: «Покажи!!!» дитя заголює руку, природно, рука чиста, здорова, дитяча… «Добре, сідай… можеш не писати…» - втомлено шепочу я. «Ми схожі з Джанніс навіть зовні, - думаю я. До кінця уроку лишається ще двадцять хвилин - ми схожі навіть зовні, всіх нас «тонких, дзвінких» гіпі уніфікує хаєр - зі спини навіть не розбереш статі… та й що воно, стать… на фіґа? Он у америкосів є поняття sex - фізіологічна статева належність, та gender - хрін його знає, що вони тим хотіли довести Всесвітові… ще цілих двадцять хвилин у напівсні втикати у небо за шибою, й думати про тебе, сонну й голу…»
Небо - в дієзах… Фотоспалах… раз, два, три - в ритмі вальсу хустатих доярок, прибиральниць, картатих друкарок, чорно – бі лих модельок, квітчастих кухарок - розженеться й уклякне, Sobaka! Бо то… не є відбиттям на поверхні проґнозованих надто завчасно синтаксичних конструкцій людства, що загнало себе в коло незугарних реалій з крейди, цегли, вапна та бетону в лабіринт божевільного равлика, який має китову сутність… Зрештою, я зустрічала горе – вампірів у своєму житті - Алісу та Прома. Вони обоє насправді були теплими, добрими, безхребетними… І до того ж, вони обоє обрали мене! Ну яка з мене жертва! І чому мені самої себе не страшно? Мабуть тому, що я по – чесному вивільнила із себе звіра, і нікому про це не розповідаю, принаймні, доки звір не стрибнув (треба переконатися в тому, що цей кровожерливий стан - епізодичний, або навпаки - перманентний). Тамувати саму себе такою немає сенсу. Нехай… Вищий пілотаж - твереза здобич. БО - БЕ - стселери - Пишуться у - БЕстіарії (Я - Ї - БУ - БА - БУ - І - Я - БА - БУ - ЇБУ) - Класика виповзала з – під стін серпентарію - лепрозорію - крематорію, куди допускаються лише арії… Я годувала голубів хлібною скибкою - брудних звичайних і покалічених на ранковому Франківському вокзалі: без жодної думки в голові. Коли скришилася й скорина, я згадала, що лишила у вокзальній кав’ярні недоїджене тістечко («ніштяки в ментальному соусі», блін…), я повернулася обличчям до кривавих портьєр кав’ярні, щоби забрати те тістечко й скришити його брудним ординарним франківським голубам («Івано Франківськ - трохи Паризьк, трохи Львівшьк»…). І тут я побачила на ятці книжку Клода Фаррера «Курці опіуму». Тоді то й відбулася зміна синтаксису. Не в книжці справа, ясна річ, бо дивні сновидіння наздогнали мене ще у потязі, ба ні, навіть у нічному Львові, а книжку я іще й не гортала. Довкола мене змінилися перспективи та абриси. Все зробилося таким важливим, яскравим, непізнаним і… таким несуттєвим. Ніби хтось зненацька вилив мені на голову горня гарячої віденської кави, як я вилила тобі на голову борщ. (Не тому, що ти безсоромно клеїв ту курвочку просто у мене на очах, а тому що мені так захотілося!) Була серед тієї ейфорії мить нестерпного болю, через який серце ніби заповнювало все тіло зсередини, але то був чистий біль, в якому не було ненависті чи ревнощів, чи жаги карколомної помсти. Гру закінчено - слава грі! Війну закінчено, дякую всім.
Ти ніколи не припиниш своєї війни, Джанніс, бо не керуєш нею - це твоя внутрішня війна скеровує тебе на руйнування живих об’єктів. Пам’ятаєш грандіозну зливу в травні - ту, що наскрізь промочила нас на шляху в сотню метрів - від Сходів до парадняка будинку біля льошка, де тепер «Ольжин двір»? «Гроза нуртувала на повну силу, вода з гуркотом й виттям падала у каналізаційні отвори, всюди пузирилося, надималися хвилі, з дахів цебеніло, тюжило повз труби, з підворіття мчали піняві потоки». * (Зноска - М. Булгаков, «Майстер і Маргарита»).Заскочивши всередину, ти рвучко стягла через голову свою майку й заходилася її викручувати, а ми чомусь сором’язливо відвернулися від твоїх вогких, мов розбухлі родзинки, пипок - двох пістолетних дул, зведених на наші мішені нижче пояса… Ми мали повні кишені (варто Джанніс було забажати зливи та шмалі, й сказати про це вголос, як на нашому шляху трапився завбачливий львівський Річард та відсипав у подарунок десь із півкорабля хешу, просто до кишені, бо тари не було) трави, що намокла разом із джинсами - довелося вишкрябувати її звідтам, скочувати в кульки й тими «бомбочками» забивати висушену над запальничкою й витрушену сиґарету. Ти знаєш, Джанніс, я там був не так давно - твій літачок, намальований на стіні чорним бензиновим маркером, залишився, й він не схожий на військовий…