Замість крові

Поваляева Светлана

Кутий візерунок її зачинено на замок, але зліва прорізано маленьку завжди прихилену хвіртку на іржавих завісах. У цю хвіртку обов’язково треба пролізти й опинитися у невеличкому дворику, де праворуч - великий застережний напис «ТУАЛЕТ ВО ДВОРЕ», а в глибині, неначе сезонний водоспад до гірського озера, вливаються, падають у нього вузькі кам’яні східці кудись вгору. Цей потаємний простір покручено, наче мушлю річкового равлика, і, якщо повільно підніматися тими східцями вгору, то ліворуч затулятиме простір шерхлий вельветовий схил Щекавиці, а праворуч - сповзатимуть углиб Киселівських западин будинки з кривої цегли, схожі на казкові декорації. Й східці приведуть до потрісканої шкаралупки нежилого приватного будинку, який - немов у пригорщі, оточений тими казковими декораціями й пагорбами. Якщо обійти цю оселю позачасових спогадів, захаращену смертельним крамом руйнації, - битою цеглою й хрумким шклом, жалюгідним ганчір’ям та сморідним мотлохом, - можна

видертися крутою глиняною стежинкою до галявинки з дерев’яним столом і лавочками під прадавнім деревом, а поруч - замшіла трісла піч для випалювання кераміки. Тут ми любили курити траву й годинами втикати у химерні мапи деревної кори. Тут, похнюплений, соваючи пальцем по дерев’яній шкарубі, я спостерігав насування осені чи наплив весни, здійснюючи їх співставний аналіз: під ногами чвакала багнюка. Звідси, знову таки, вгору, можна, продираючись крізь стіну дикого винограду, потрапити у прихований зелений вогкий лаз, й видряпатися на Щекавицю, пройтися далі - до недогризеної беззубим століттям кам’яної межі між реальностями - повз похилені хрести й сплюндрований склеп, який обрали для своїх пиятик, бешкетів та шабашів початкуючі сатаністи-підлітки, спуститися вниз примхливим виломом зчовганих кам’яних сходів, уздовж яких сплять на варті залишки дерев’яних стовпів зі старовинними, ще газовими, ліхтарями, схожими на будиночки ельфів із чавунними дверцятами. Тут завжди мариться, особливо вночі або у зимових сутінках, коли стертими обледенілими сходинками можна тільки з’їжджати, що назустріч тобі повільно рухається процесія монаших привидів із тьмяними смолоскипами й труною понад покритими чорним головами - повз похмурі западини незбагненного рельєфу Київських схилів. Там, внизу, навсібіч розкидано по вогкій землі колоди й пляшки, і знову падає вниз відтинок стежки - в апендикс, який виводить уже назовні, у світ, а ліворуч - хатинка, стіна якої в графіті, мов спина в тату… Але не кваптеся підніматися й спускатись, пірнати й виринати, мандрувати висіченими й витоптаними звивинами древніх судин Міста - залізьте в ту шкаралупку, оселю духів… У Котячому Місті - по темних горищах збираються тіні розбитих птахів й сліпих кажанів того теплого вітру, який до землі їх колись не довів - розчинився, розтанув… А, забувся попередити: у вашому повсякденні цього будинку вже кілька років нема, як і багато чого іншого…

Доведеться просочитися крізь тканину декорацій вночі, ви ж все одно не спите! То начхайте на свій комп - по інший бік декорацій - кінець квітня, травень, мальовниче сміття, і вгадується за пагорбами вже передзахідне сонце. По балці можна вилізти на другий поверх, де вибито шиби й двері на просторий балкон, а посередині порожньої кімнати шкірить розбиті щелепи чорний концертний рояль… візьміть «до», дослухайтесь відлуння цього густого надтріснутого звуку - він не вщухає довго - з нього почнеться хитромудра, подеколи не позбавлена мелодійності какофонія хворобливих спогадів й запне від мене ваше сьогодення.

1. Томущоморе. Намір Джанніс

До Джанніс рано чи пізно приходило все, чого би вона не забажала. Навіть попри її бажання.

Вас не повинно дратувати своєю неприродністю чи дивувати неавтентичністю її ім’я, бо Джанніс, зрозуміло, не справжнє ім’я цієї потвори. Простіше кажучи - поганяло.

Джанніс народилася як Джанніс у розпалі останніх постсовіцьких конвульсій гіпової толоки Києва. В оргазмі - горілиць на одному з гранітних надгробків Монашого цвинтаря, що на Киселівській горі понад Узвозом. Під час шаленої травневої грози. Серед буйних травневих кущів, убогих надгробків, похилених та поіржавілих залізних хрестів, валеріанових плантацій, порожніх пляшок та недопалків.

Під волохатим - хайратим - патлатим пітерським неформалом років шістнадцяти, який поганяла не мав (що дивно для «піанєра» пубертатного віку, але не для Пітера), і тому невідомо, як його звали. Напевне, як в радянському мюзиклі «Мері Поппінс, до побачення!» - «Гей! Містере Ей!». Але після п’яного ґотично-порнографічного шалу на могилах, Джанніс його ніколи більше не бачила (як і всі решта), то ж не такою вже важливою є ідентифікація цього «містера Ея».

Набагато важливішим є те, що, кінчаючи (й саме у мить воістину сатанинського удару грому та блискавки), «цей містер Ей» несамовито заволав: «Джанніс! А-а-а! О-о-о! Зелена Фея Джанніс! У-уу, с-сука, я кінчаю!» І наступного дня дівчина (ця курвотна маґнетична почвара) прийшла на толоку такою собі «цнотливицею з опущеними віями» (цілковито, до речі, тверезою), в довгій чорній сукні венесуельської відьми, й на всі привітальні вигуки тихо відповіла: «Хай! Я - Джанніс». Всі зраділи так, як радіють завжди ці, в принципі, глибоко байдужі до всього гіпі (не хіпстери, ні… ті були на покоління чи два старшими, але не меншими від того пофіґістами). Алкогольно-наркотична орґія-движняк- движуха з цього приводу тривала три доби, як, утім, тривала б і без жодного приводу, бо саме «наклюнувся спонсор» - папік, досить вагомий в сенсі фінансування масового відчепірювання без лівих наїздів та психологічного клінчу в стилі «а вот отчєґо ето у вас дєвушкі такіє абодранниє, а у вас пачіму воласи длінниє, а что ето за фіґня у вас на руках і что ана значіт» etc, etc.

Я хотів розповісти про намір Джанніс, про її напівсвідоме (й від того чисте, геніяльне) володіння побутовою магією ситуацій, - цим павутинням, цим сноподібним плетенням реальностей власного життя й життя всіх, хто випадково в ці тенета потрапив… Джанніс була справжньою «музією» (*Прим.
– тут і наст.
– Флорінда Доннер, «Сон відьми»), справжнісінькою (як на мене) «куріозою»*. Але настільки була видатною та триденна діонісія, що я просто не можу не згадати про неї детальніше, тим більше, що, наскільки я міг тоді відчувати, а зараз можу судити, намірДжанніс вже тоді почав потроху випускати свої кігтики, хоча вона ще не опанувала володіння нимтак віртуозно…

Я забув назвати себе. Але поруч із Джанніс це - природно.

Навіть давно вже не поруч із Джанніс, це - все ще - природно. Дред. Мене звали на толоці Дред. Зрозуміло, через мою «зачіску» (якщо не користатися сленґом. Але сленґом не так просто не користатися…) Важко собі уявити зараз мене з хайром до пояса, заплетеним у дреди - наполовину справжні, растаманські, як у Боба в марлі, наполовину - обкручені кольоровими нитками муліне… Це досить тупо, але справжні поганяла не вибирають, так само, як ім’я при народженні. Поганяло тобі дають, воно чіпляється… і все. Так само, як з іменем: «шо нє рожа - то Сєрьожа», й тут раптом який-небудь Артур чи Климентій - поруч із Джаґером (справді схожим на старого Міка толкієністом), Моррісоном (справді схожим на Джима малолітнім недоумком, який амбулаторно підживлюється на дурці колесами й навіть не може вивчити текст «People are strangers…» й так далі), Сашою ДДТ (не схожим на Шевчука), Мерилін (не схожою ані на Монро, ані на Менсона), Обломістом, Крокодилом (перший паросток київських планових пушерів, крокодил від трави зелений ботанік), Ґаммі, Свєтою Ґрінпіс, Роні, Шизґарою, Пропелером, Фрекен Снорк (викапаною Фрекен Снорк, яка всюди стромляє носа), Сталкером, Ричардом, Ведмедицею Кайя (попри однозначність звучання, поганяло насправді походить від назви нічниці Arctia caja L. з сімейства Arctiidae), Півлітром, Точкою, Горлумом, Джоном, чи, скажімо, Елічкою Карамелічкою (натурально її хочеться обсмоктати, як цукерку), або Астралом (Астральським) й Коста Генератором, з’являються такі зарозуміло високочолі персоналії, як Фріда фон Ґайєр або Пауль Клей, або Адельфа Ізотерійська, або взагалі Дорзоманки, Фіґлі Міґлі чи Ширка й Виборка (останні три поганяла - для пари шизонутих людей, які свою нерозлучність довели майже до стану сіамських близнюків). Отже, я був Дред. Так само була й Раста.

Сестричка за безмазовим, але солодким нашим фрілавним віросповіданням, яку я (аж ніяк не наввипередки з усіма іншими) кілька разів фачив. На толоці зовнішність не має такої важливої ролі, як у вас, цивілів… Як співає Умка:

«Харошенькие девочки гуляют там и тут, они меняются прикидами и фенечки плетут - я ненавижу их!»… Я - теж…

Я зустрів Расту - природно - на Дерев’яних Сходах десь опівдні. Година, коли гіпі, якщо він - студент (це рідко буває надовго), ще плекає мазохіську надію потрапити на лекції.

Себто спочатку до університетської кав’ярні, а потім - коридором - до гуртожитка, - у цьому маршруті міститься увесь тремкий зміст поняття «потрапити на пари». Раста вся була - втілена каламуть, й на мій «привіт» похитала всіма шарами свого строкатого громіздкого мотлоху, захаращеним дредами, шворками й мушлями патляком та відповіла: «ги - ги - ги…». Стан називається «Мертвий мисливець (на мертвих рушницю зведе)».

– Ну-у-у, Расто, з ранку вже встигла шмалі нахапатися!

– Ги-ги-и-и!

– Поговорили…

Я сів поруч і ми провтикали так години дві - поки Расту трохи не попустило. Плавкий перехід до стану «Риба-труба».

– Ми з позавчора… або з позапозавчора… зависали… - Озвалася нарешті трохи попущена Раста.
– І вона?
– Начебто знічев’я кинув я, зосереджено роздивляючись шкіряні, бісерні, керамічні та дерев’яні фінічки на її безформних цицьках.

– А тебе з нами не було? От блін… а я думала, що ти спочатку був… а потім десь дівся… ми так наллялися…

Раста вже ладна була пуститися в довгі конопляні періоди описування оргії, гугняво розтягуючи слова з характерним «наркоманським» акцентом, але я простягнув їй підкурену сиґарету й знову запитав: «А де вона?». І подивився в її поросячі очка.

– А а… блін… дякую… її тепер звуть Джанніс.

– Як?!

– Джанніс. Я щось чула, шо це її той пітерський назвав, коли вони трахалися на могилах.

– Звідки ти знаєш?
– спантеличено перепитав я.