Замкнена кімната

Вале Пер

Сувора, невблаганна доля чекає тебе на старість. Стаєш спрацьованим коліщатком суспільної машини, яке викидають на сміття.

Мартін Бек бачив, що все ж таки його матері краще, ніж більшості хворих. Вона заощаджувала гроші, щоб на старість нікого не обтяжувати. І хоч інфляція знецінила гроші, однаково на свої заощадження вона мала лікарський догляд, пристойний харч і велику ясну палату, обставлену звичними їй речами. Усе це вона ще могла оплачувати.

Штани швидко висохли на сонці, і плями було майже не видно. Мартін Бек одягнувся й замовив таксі.

Будинок для старих стояв у великому, добре доглянутому парку з високими деревами й тінистими прохолодними стежками між грядками квіток та зеленими моріжками. До хвороби мати любила прогулюватися тут з Мартіном, тримаючи його під руку.

Мартін Бек пішов просто в канцелярію, але там нікого не було. В коридорі він зустрів жінку, що несла тацю з термосами. Він спитав, де знайти сестру Біргіт, і вона відповіла зі співучим фінським акцентом, що сестра Біргіт зараз у пацієнтки. Тоді він спитав, куди перевели пані Бек: Жінка кивнула головою на двері в глибині коридора й понесла далі свої термоси.

Мартін Бек обережно відчинив двері. Кімната була менша за ту, в якій мати мешкала досі, і більше скидалася на палату. Усе тут було біле, крім тюльпанів, які він приніс матері два дні тому і які тепер стояли на столику біля вікна.

Мати лежала в ліжку, втупившись у стелю очима, що з кожними відвідинами здавалися йому все більшими. Висхлі пальці м'яли ковдру. Він зупинився коло ліжка, взяв її худу руку, і вона поволі звернула на нього очі.

— Приїхав, у таку далечінь, — ледь, чутно прошепотіла вона.

— Не втомлюйте себе розмовою, мамо, — відповів Мартін Бек, сідаючи на стілець коло неї.

На її маленькому втомленому обличчі гарячково блищали очі.

— Як ви себе почуваєте? — спитав він.

Вона довго мовчки дивилась на нього, кілька разів кліпнувши очима, так повільно, наче повіки в неї страшенно обважніли.

— Мені холодно, — нарешті прошепотіла вона.

Мартін Бек оглянувся по кімнаті. На стільчику в ногах діжка лежала ще одна ковдра, і він накрив нею матір.

— Дякую, любий, — мовила вона.

Він знов сів біля неї. Не знаючи, що йому казати, він лише тримав її вузеньку холодну руку в своїй долоні.

У горлі в неї щось ледь похрипувало. Та потім віддих став спокійніший, і вона заплющила очі.

Він і далі непорушно сидів біля неї. Навколо було тихо, тільки дрозд співав за вікном.

Нарешті він обережно випустив материну руку в підвівся. Тоді погладив її суху гарячу щоку.

Коли він ступив до дверей, усе ще не зводячи з матері погляду, вона розплющила очі й подивилась на нього.

— Надягни синю шапочку, надворі холодно, — сказала вона і знов заплющила очі.

Він ще трохи постояв, тоді нахилився, поцілував її в холодне чоло і вийшов.

XII

Кеннет Квастму, один із поліцаїв, що виважували двері у квартирі Сверда, й сьогодні пішов до суду складати свідчення. Мартін Бек ще застав його в коридорі, і той, перш ніж піти в залу, встиг відповісти на два важливих запитання.

Вийшовши з. будинку суду, Мартін Бек подався на квартиру Сверда. Йти було недалеко, всього два квартали. Дорогою він поминув два великі будівельні майданчики. Біля південного крила поліційного управління прокладали нову лінію метро, а далі на цій вулиці зносили пагорок і копали яму на підвалини нового будинку поліції, куди мав перебратися і Мартін Бек. Тут висаджували в повітря камені, бурили, і Мартін Бек був радий, що його кабінет міститься на Веетерберзі. Гудіння машин на Седертельєвеген здавалося легеньким шурхотом у порівнянні з гуркотінням пневматичних свердел, екскаваторів і вантажних машин.

Двері до квартири на третьому поверсі були вже полагоджені й запечатані. Мартін Бек зламав печатку й зайшов досередини.

Вікно на вулицю було зачинене, і він зразу відчув слабкий трупний дух, що пристав до стін і вбогих меблів.

Він підійшов до вікна й почав пильно вивчати його. Воно було давньої конструкції, відчинялось назовні, а замикалося рухомими, насадженими на металевий прут, що йшов уздовж однієї половинки вікна, круглими гачками, які зачіплялися за шпеники на підвіконні. Гачки виявились цілими вгорі й унизу, але нижнього шпеника не було. Фарба облупилась, рама й підвіконня внизу потріскалися, мабуть, крізь щілини дув вітер і проходила волога.

Мартін Бек спустив стару вилинялу синю завісу. Потім відступив до дверей і звідти подивився на кімнату. Якщо вірити Квастму, то такий вигляд мала ця кімната, коли до неї зайшли патрульні. Він знов повернувся до вікна, легенько смикнув за шнурок, і завіса, зашурхотівши, згорнулася. Після цього він відчинив вікно й виглянув надвір.

Праворуч був той будівельний майданчик, на якому стояв такий гуркіт, а за ним, крім інших, виднілися вікна кримінального відділу управління поліції, що виходили на Кунгсгольмсгатан. Ліворуч він побачив частину Бергсгатан аж до пожежної станції і коротенький провулок, що сполучав її з Гантверкаргатан. Мартін Бек вирішив пройтися тим провулком, коли закінчить оглядати помешкання. Він не міг пригадати, як зветься провулок і чи він коли вже ходив ним.

Навпроти вікна простягався Крунуберзький парк, насаджений, як і багато інших стокгольмських парків, на природній височині. Коли Мартін Бек працював у Крістінеберзькому районі міста, він часто ходив через цей парк від кам'яних сходів на розі Пульгемсгатан до старого єврейського кладовища з протилежного боку. Часом він спинявся на самій горі, сідав на лавку під липами й викурював сигарету.

Йому захотілось курити, і він сягнув до кишені, хоч знав, що там немає сигарет. Він покірно зітхнув і подумав, що можна приглушити це бажання жувальною гумкою або м'ятними цукерками. А може, жувати зубочистку, як Монсон у Мальме?

Він зайшов до кухні. Вікно там ще дужче потріскалося, ніж у кімнаті, але щілини були позатикувані ватою і позаліплювані стяжками паперу.

Усе в цій квартирі було занедбане — шпалери, вікна, двері й нечисленні меблі. Мартін Бек з тяжким серцем оглядав це тісне житло. Він перевірив усі шухляди й шафу. В них було небагато речей, тільки найнеобхідніше.

Він вийшов у тісний коридор і відчинив двері в туалет. Ні ванни, ні душу в квартирі не було.

Потім він оглянув двері й побачив, що всі перераховані в протоколі замки й засуви справді існували. І справді були замкнені, коли їх нарешті зламали, або, мовою поліцій-них документів, усунули.