Замкнена кімната
Шрифт:
— Ви не маєте права тримати мене тут більше, як шість годин, — сказав Вернер Рус і поглянув на годинника.
— Дванадцять годин, пане Рус. Можна й більше, якщо треба.
— У такому разі не могли б ви, пане прокуроре, сказати, в чому мене підозрюють? — зухвало спитав Вернер Рус.
Бульдозер простяг йому дешеві сигарети, але Рус зневажливо похитав головою і витяг з кишені пачку «Бенсон енд Генджез». Прикуривши від позолоченої запальнички «Дангіл», він почекав, поки Бульдозер Ульсон черкнув сірником і запалив свою сигарету з фільтром.
— А хіба я сказав, що підозрюю вас у чомусь? — мовив Бульдозер, підсовуючи Русові попільничку. — Просто нам треба побалакати про пограбування у п'ятницю.
— Яке пограбування? — не зрозумів Вернер Рус.
— Пограбування банку на Горнсгатан. Вдалий наскок, дев'яносто тисяч, нічогенькі гроші, тільки не пощастило клієнтові того банку, якого при цьому вбили, — сухо сказав Бульдозер Ульсон.
Вернер Рус вражено витріщив на нього очі й похитав головою.
— Щось ви не туди гнете, — сказав він. — Кажете, в п'ятницю?
— Саме так, — відповів Бульдозер. — Ви, звичайно, того дня були у від'їзді. Чи, пак, у рейсі. І куди ж ми залетіли в п'ятницю?
Бульдозер Ульсон відкинувся на спинку стільця, самовдоволено дивлячись на Руса.
— Куди ви залетіли, не знаю, а я в п'ятницю був у Лісабоні. Можете перевірити в авіакомпанії. За розкладом посадка в Лісабоні о чотирнадцятій сорок, а ми на десять хвилин запізнилися. В суботу вранці о дев'ятій десять вилетіли і сіли в Арланді о п'ятнадцятій тридцять. Я обідав і ночував у готелі «Тіволі», що також можна перевірити.
Вернер Рус теж відкинувся на спинку стільця і переможно глянув на Бульдозера, який аж сяяв з радощів.
— Чудово, — сказав він. — Прекрасне алібі, пане Рус. — Він рвучко подався вперед, зім'яв сигарету в попільничці й повів далі:— Але панове Мальмстрем і Мурен не були в Лісабоні, правда?
— Якого біса їм робити в Лісабоні? Зрештою, не моя справа стежити за Мальмстремом і Муреном.
— Не ваша, пане Рус?
— Не моя, я вже не раз казав вам. А щодо того випадку в п'ятницю, то я останніми днями не читав шведських газет, отже, не знаю ні про які грабунки.
— Тоді дозвольте поінформувати вас, що пограбування вчинила перед самим закриттям банку перевдягнена жінкою особа, забрала дев'яносто тисяч асигнаціями, застрілила клієнта того банку, а потім утекла в машині марки «рено». Гадаю, ви розумієте, що вбивство — це вже інша стаття, пане Рус?
— Я не розумію іншого: який це має стосунок до мене? — роздратовано спитав Рус.
— Коли ви востаннє зустрічалися зі своїми приятелями Мальмстремом і Муреном? — спитав Бульдозер.
— Я сказав вам про це минулого разу. Відтоді я їх не зустрічав.
— І ви не знаєте, де вони?
— Ні, я знаю тільки те, що ви мені про них сказали. Я їх не бачив відтоді, як вони потрапили в Кумлу.
Бульдозер пильно глянув на свого співрозмовника. Потім щось записав у блокноті на столі, згорнув його й підвівся.
— Що ж, — байдужим голосом сказав він, — це неважко перевірити.
Він подався до вікна й спустив жалюзі, щоб захиститись від післяобіднього сонця, що заливало кімнату.
Вернер Рус почекав, поки він знов сяде за стіл, тоді сказав:
— Одне в мене не викликає сумніву: Мальмстрем і Мурен непричетні до цього пограбування. Вони, не такі дурні, щоб стріляти в людей.
— Так, можна погодитися з тим, що Мальмстрем і Мурен не стрілятимуть у людину, але це не виключає їхньої причетності до злочину. Наприклад, вони сиділи в машині й чекали. Що ви на це скажете?
Рус здвигнув плечима, дивлячись униз так, що підборіддя його сховалося в комір.
— Цілком можливо, що в них був, спільник або спільниця, — захоплено пояснив свою думку Бульдозер. — Такий варіант також треба враховувати. Коли я не помиляюся, в останній крадіжці, на якій вони попалися, з ними була Мальмстремова приятелька. — Він ляснув пальцями й додав: — Ага, Гунілла Бергстрем. І схопила за це півтора року, тож ми знаємо, де вона.
Рус зиркнув на нього з-під лоба.
— Авжеж, вона ще не втекла, — патетично вигукнув Бульдозер. — Але, крім неї, на світі є й інші дівчата, а ті панове, видно, не проти жіночої допомоги. Чи як ви гадаєте, пане Рус?
Вернер Рус знову здвигнув плечима й підвів голову. — . А нащо мені гадати? — мовив він. — Все це мене не стосується.
— Звичайно, ні, — погодився Бульдозер.
Він задумливо подивився на свого співрозмовника. Потім нахилився вперед, поклав руки на стіл і повів далі:
— Отже, ви запевняєте, що за останні півроку не зустрічалися з Мальмстремом та Муреном і нічого про них не чули?
— Так, запевняю, — відповів Вернер Рус. — І ще раз кажу, що не відповідаю за них. Ми знайомі ще зі школи, цього я ніколи не заперечував, Того, що ми зустрічалися потім, я також ніколи не приховував. Але це не означає, що ми нерозлучні друзі і вони втаємничують мене в свої намірів. Я дужче, ніж будь-хто, шкодую, що вони ступили на слизьку стежку. До теперішніх їхніх злочинів я аж ніяк не причетний, але, як я вже казав, з радістю допоміг би їм знов стати на праведний шлях. Але я з ними хтозна-відколи не бачився.
— Гадаю, пане Рус, — ви добре розумієте, що ці ваші слова можуть кинути на вас тінь підозри, коли виявиться, що ви все-таки спілкувалися з ними.
— Ні, не розумію.
Бульдозер приязно всміхнувся йому.
— Та невже? — Він ляснув долонями по столу й підвівся. — Вибачте, але мені треба владнати одну справу. Доведеться урвати на кілька хвилин нашу розмову.
Бульдозер швидко рушив до дверей, та-на порозі раптом обернувся й пильно поглянув на Вернера Руса. Той був замислений і, видно, чимось заклопотаний. Бульдозер задоволено потер руки і квапливо подався коридором.